Три роки тому взимку я вибрався на Ейфелеву вежу. Падав дощ, що нагорі перетворювався на сніг. Дув шалений вітер. І саме там, на платформі, я якось особливо свідомо відчув силу невловимої і потужної стихії, яку ми не здатні впіймати, охопити, нею керувати. Щось схоже відчуваємо, коли стрімголов стрибаємо в воду, чи заходимо по пояс у бисту річку. Неймовірне таїнство води нас огортає. Воду ми також не здатні вловити – вона тікає крізь пальці, ховається в пісок, як зимовий вітер на паризькій вежі.
Сьогодні, вітаючи одне одного з Новим роком, а ми, українці, дозволяємо собі цю розкіш двічі на рік, святкуємо ще один вимір, ще один феномен невловимого – час.
Минув ще один рік. Починається новий.
Ми не можемо вловити чи затримати ні хвилини з року, що минув. Однак ми здатні відчути, який час потужний, дужий – він несе швидше, ніж вітер, ніж стрімка гірська ріка. У цьому невловимому і невблаганному часі ми живемо.
Таїнство часу особливо велично і навіть гостро відчувається у Різдві, бо в ньому у наш час і простір входить предвічний і необ’ятний Бог. У Різдві Господь з вічності, а вічність – це не є безконечний потік часу, а ріка–океан, що не має ні початку, ні кінця, вимір поза часом, який ми собі не можемо уявити, – приходить в час. Він освячує його, показує нам, наскільки благословенним є наше життя. Прагнення інтимності з людиною приголомшує: Вічний стає Сучасним, і таким Він залишається, якщо ми можемо прийняти Його пропозицію.
Наш Творець так хоче бути близько, що поринає в наш хронос (плинний час), перетворює його в кайрос (священну пору), беручи на себе нашу плоть-тіло, яке відчуває вир вітру, яке потребує води (але може й втопитися в ній), і яке має свій відведений на землі час.
Жити – це благословення, а особливо якщо розуміти, що живемо у часі, який нас веде до вічності, до того виміру, у якому є Господь, який кличе нас до життя разом, до стосунків з Сотворителем–Спасителем, що вже не матимуть кінця.
Час є важливим, бо саме в ньому, так як в повітрі, літають птахи, а у воді плаває риба, відбувається наше життя. Це інгредієнт, вимір, умова нашого життя на землі. І хоча людина досягла величезної майстерності у вимірюванні часу, він залишається таїнством – невловимим і невблаганним, і водночас благодаттю і даром.
Наш час є тепер. Він тут. Це наша пора.
Часто буває, що ми живемо в минулому і в ньому ностальгійно застрягаємо, або ж живемо у мріях, а то в ілюзіях щодо майбутнього. Нехтуємо сьогоденням і Божим даром цього, нового, нашого 2016 року.
Важливо цінувати час, вміти його бачити, міряти не лише календарем і годинником, виробити здорове відношення до часу: за ним не гнатися, не тікати від нього, бути точним і відповідальним та бути вільним, знати якість і цінність часу.
час на розмову і на мовчання,
час на відпочинок і час на напружену працю,
час на подвиг і час на споглядання…
За Екклeзіастом–Проповідником (3:1): «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом».
Лише так ми можемо збагнути час, втриматися належно на його хвилі, не захлиснувшись, вільно і свідомо черпати з нього все життєдайне, хоч трохи ним управляти – як вітрильник, як судно, яке паломничає впевнено і смиренно – со миром, рухається вперед, керуючи вітром і водою та підкоряється їм.
Таку нагоду отримав кожен з нас. А разом ми отримали ще один дар – наше спільне тут і тепер – з родиною, з друзями, з спільнотою, із ще сімома мільярдами землян.
Навчімося у Різдві, у цьому Новому році по-справжньому дорожити даром часу і тими, хто є з нами у ньому, кожною зустріччю, кожною нагодою та порою життя і спасіння.
2016
Джерело: https://zbruc.eu/
Повязані записи
