Про проблеми єдиної Помісної Церкви, історичні перспективи та сьогоднішню політичну ситуацію в України поспілкувалися з Василем Кметем, кандидатом історичних наук, доцентом історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, релігієзнавцем, директором Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.
– Пане Василю, на Вашу думку, якою саме була роль Патріарха Філарета у революційні дні на Майдані та якою вона є тепер, коли в Україні триває боротьба за незалежність, формується патріотичний світогляд?
Я вважаю, що доцільно говорити не тільки про роль Патріарха Філарета у подіях останніх місяців в Україні, але й загалом про значення його діяльності та послідовної позиції в історії української Церкви, починаючи, мабуть, з останніх років існування Радянського Союзу. Адже, ще тоді, коли 1989 року Московський Патріархат святкував своє 400-річчя, і тодішній провідний Архиєрей РПЦ, Митрополит Київський і екзарх України Філарет (Денисенко) виступав із ювілейною доповіддю, він дуже добре наголошував на тому, що природа Церкви є містичною, але Церква існує в емпіричному світі. Зосередивши увагу на цих двох рівнях існування Церкви, він підкреслив, що національне буття, соціальні умови чи політичні контексти і визначають особливості канонічної організації Церкви в державі, у суспільстві. Тому, коли був проголошений Київський Патріархат як Помісна Українська Православна Церква, і коли Владика Філарет чітко обґрунтував доцільність формування національного простору українського православ’я, то події останніх місяців стали лише підтвердженням саме такої послідовної позиції.
Насамперед, слід зазначити, що Владика Філарет, як Патріарх Церкви, громадянин України, своєю особистістю справді єднає весь український терен. Уродженець Донеччини, він дуже добре розуміє специфіку Сходу чи Півдня України як певного релігійно-духовного феномену. З іншого боку, у розбудові Помісної Церкви та окресленні власне національних пріоритетів, для ієрарха є визначальним і духовний досвід західних українців та наддніпрянців.
Патріарх від першого дня трагічних подій в Україні зайняв дуже послідовну позицію. Передусім, це те, що Церква є з народом і сама є народом Божим, тому й дає оцінку політичним подіям. Патріарх Філарет ніколи не уникав відповідей на прямі запитання. І коли 30 листопада 2013 року сталося трагічне побиття української молоді на Майдані, саме Владика Філарет був одним із перших, хто відреагував, висловив позицію Церкви, закликав суспільство до порозуміння, але, водночас, і до незгоди з владними зловживаннями, до протистояння злу, яке опанувало нашу спільноту. Під час грудневих і січневих подій, ми бачили, як Патріарх спілкувався з колишнім Президентом України Віктором Януковичем, відверто звинувачуючи його у брехні, неправді, омані, ілюзорному нібито слідуванню пріоритетам Європейського Союзу (це висвітлювало і телебачення).
З іншого боку, слід зазначити, що церковність позиції Патріарха визначається тим, що проєвропейська зорієнтованість Церкви чи ієрарха оперта не стільки на політичних, скільки на духовно-історичних пріоритетах. Коли ми говоримо про орієнтацію на Євросоюз з церковної точки зору, то це напрям, який визначає прагнення до внутрішньої свободи і суспільної відкритості, до послідовного утвердження християнських пріоритетів, здатності захистити морально-етичні принципи віри. Дуже багато прозвучало застережень опонентів з приводу того, що, мовляв, Патріарх так впевнено висловлюється за Євросоюз, а Євросоюз уже сьогодні для християнської спільноти є втіленням гріха. Тобто, ми бачимо, що там відбувається легалізація одностатевих шлюбів, пропаганда розпусти, при чому все на рівні законодавчих актів. Для Української Православної Церкви і Первоієрарха шлях до Євросоюзу – це не тільки шанс для України, але й шанс Євросоюзу очиститися від тих пороків і того негативу, які були породжені ліберальним суспільством, від моралі вседозволеності. Можна скільки завгодно філософствувати на теми постмодернізму чи постконфесіоналізму, але суть залишається незмінною – є певні моральні принципи, з якими ми повинні рахуватися. Позиція Патріарха така: ми йдемо в Європу не просто для того, щоб брати щось у них, а для того, щоб принести туди те, що Європа, ймовірно, уже втратила. Досвід та історія православних церков у Європі, православних ієрархів, православних монастирів якраз показують, що їхня самобутність і їхня духовна сила укріплюються і міцніють у відкритому протистоянні злу. Саме ці положення Патріарха Філарета є важливою компонентою формування світогляду українства після трагічних подій зламу 2013-2014 р. У контексті ж теперішньої військової агресії Росії та ворожої антиукраїнської та відверто антихристиянської російської шовіністичної пропаганди, Святійший Патріарх посилено молиться, зобов’язує і закликає до молитви за Україну духовенство та вірних, благословляючи нові богослужбові чини, духовно підтримує захисників Батьківщини, докладає зусиль для того, щоб на нашій землі запанували мир і злагода.
– Сьогодні у ситуації з Україною та Росією ми можемо спостерігати, як один православний народ агресивно діє проти іншого. Як Ви вважаєте, чи є якась суттєва різниця між Українською Православною Церквою (Московського Патріархату) та Російською Православною Церквою?
В історичному сенсі – без сумніву.
Коли ми згадуємо історію, то часто говоримо не про те, як було насправді, а про стереотипи, які утворювалися в певні історичні епохи. Даруйте, але навіть у Вашому запитанні висловлено стереотип, коли Ви сказали, що, начебто, воюють між собою два православні народи.
Власне, якщо говорити про поширення християнських традицій на московських землях і в Київській митрополії, то від початку християнської місії бачимо певні принципові відмінності між цими традиціями. Слід сказати, що розрив Московської Церкви із Константинопольським Патріархатом і ускладнення відносин із грецьким світом, які відбулися ще в добу Середньовіччя, а також потрапляння Московської Церкви під вплив державної влади принципово змінили емпіричну природу церкви і диференціювали ці два світи настільки, що вже в 17-18 столітті вони були практично непоєднувані, їх могла поєднати тільки Російська імперія. Як не парадоксально, але між Візантійською “симфонією” та Московською моделлю державно-церковних взаємин, попри офіційну риторику нібито “тяглості” чи “спадкоємності”, насправді дуже мало спільного. Імператор, подібно до Патріарха у давньому Константинополі, як одушевлена ікона Христа, зі сформованою традицією вшанування інституту влади, а не особи, навіть при своїй “неідеальності” аж ніяк не нагадує нам спотвореного “цареславія” самодержавної Росії чи реанімованого сьогодні “русского міра”. Потворними, на відміну від епохи патріархів-опозиціонерів політиці імператорів, стають і сучасні вияви церковного владопоклонства чи взаємних “великодержавних” реверансів. 9 травня 1998 р. Московський Патріарх Алексій привітав тодішнього російського Президента Бориса Єльцина як головнокомандувача збройними силами, на що отримав привітання у відповідь, як “головнокомандувач релігійних сил”. Сьогодні владопоклонні тексти та подяки за “все” улесливо посміхаючись виголошує Патріарх Кіріл агресорові, але в архетипній риториці – “царю” Владіміру Путіну.
Як оцінити той факт, що у 1453 році, коли відбулося падіння Константинополя, знищення великої християнської столиці турками, було практично із радістю сприйняте у Московії? Теза про, начебто, візантійську спадкоємність Московської Церкви – політична, штучна. Навідміну від Києва, з його гіперболізованою та іноді наївною вірою у “святу христолюбиву Грецію” ще від часів митрополита Іларіона, Москва залишалася переконливою антитезою Вселенському православ’ю. Навіть ідея “Третього Риму”, яка прозвучала на початку 16 століття у писаннях монаха Філофея, не була поширена в полемічній літературі чи публіцистиці. Вона стала актуальною тоді, коли на початку 18 століття творилася вже нова надпотужна держава-імперія, коли Петро I використовував ідеологічні та репресивні способи впливу на релігійне суспільство для того, щоб поставити його під повний контроль держави. Це був час, коли імперська еліта під час розпусних оргій висміювала Церкву та її обряди, горіли храми та встановлювалися шибениці зі страченими російськими старовірами, термін “Мала Росія” остаточно позбавлявся свого первісного, “грецького” означення першохристиянізованої землі, а українському гетьману і відомому православному вірному та меценату Іванові Мазепі устами служителів одержавленого культу було виголошено потворну політичну анафему.
Тому попри “загальноправославну” риторику, слід відзначити, що російська релігійність, опираючись на витоки хрещення Русі св. Володимира Великого, все ж була і залишається відмінним явищем у християнському світі.
Зверніть увагу на такий епізод: коли вивчаємо життя святих Російської Церкви 15-16 сторіччя, вражає, що більшість із них – мученики, ченці, подвижники, які загинули від рук місцевого населення. Це дивна тенденція, адже це не були багаті монастирі – не йшлося про якісь земельні володіння чи матеріальні цінності, що могло б пояснюватися бажанням наживи, це були аскети-печерники, які сиділи у скелях, у лісах. Вони зустрічалися із таким несприйняттям місцевого населення, що їх просто винищували. У цьому ж таки 16 столітті жорстокої розправи з боку царської влади зазнає святий Московський митрополит-мученик Филип – і тут також немає ані підстав, ані морального підґрунтя для вчинку монарха, у той же період виявляємо звертання московських ієрархів, зокрема митрополита Макарія, до Івана Грозного із закликом дисциплінізувати бояр, змусити не входити до православних храмів у головних уборах. Очевидно, що зближення північно-східних князівств із золотоординською елітою у 13-14 століттях призвело до витворення абсолютно відмінних пріоритетів та стереотипів у їхній релігійності.
Так, у 1620 р. собор у Москві прийняв рішення про перехрещування вихідців із території Речі Посполитої, бо близькі контакти православних з уніатами і протестантами начебто порушують чистоту їхньої віри. А як же бути із Нікейсько-Царгородським Символом віри? Де ж тут православна віра у єдине хрещення? Чи не перегукується це з маніпуляціями сучасного Московського патріархату довкола дійсності таїнств у громадах, що не перебувають у єдності з ним? У 1623 році, коли архимандит, на той час ще архидиякон Києво-Печерський Захарія (Копистенський) писав свою “Палінодію”, то покликався на те, що і у Великій Росії є добрі богослови, “як повідав про це Патріарх Феофан”. Тобто, єрусалимський патріарх Феофан на шляху з Москви був у Києві у 1620 році. Минуло 3 роки, а автор ще покликався на нього, як на авторитетне свідчення, що демонструвало відсутність якихось ближчих контактів між церковними середовищами.
Виразними були й тенденції захисту у Київській митрополії засад соборноправного устрою та незалежності церковної ієрархії від світської влади. Так, митрополит Сильвестр (Косов) впевнено відмовляв гетьманові Богданові Хмельницькому у благословенні союзу з Москвою і впевнено захищав позицію священнослужителів, що протиставлялися розпорядженням царської адміністрації, підтриманої гетьманом. Елементи соборноправності та досвід неопатристичного відродження Церкви на зламі 16-17 століть були визначальними для українських православних громад і в наступну синодальну епоху, у той час, коли в імперії було сформовано модель Церкви державної – фактично православного відомства державної структури, яка абсолютно виконує державне замовлення, і ті образи святості, які ми бачимо в Російській Церкві 19 чи початку 20 століття, виявляються, швидше не завдяки церковній організації, а всупереч їй. Святість Серафима Саровського чи Феофана Затворника, як і багатьох інших великих російських святителів багато в чому не була логічним виявом формалізованих та обрядоцентричних практик синодальної РПЦ. Традиції Київської православної митрополії Російська церква вважала настільки небезпечними, що в рамках великодержавної пропаганди, докладала зусиль, щоб знівелювати не лише літургійні традиції (це називалося боротьбою з західництвом, очищенням від католицьких чи уніатських нашарувань тощо), але навіть церковну мову – сучасна так звана церковно-слов’янська зросійщена мова у літургійному житті Московського патріархату має мало спільного з живою церковною мовою українців давнього часу. Не випадково, друкуючи молитовники, іконки, оздоблюючи храми, російські “церковні політтехнологи” і сьогодні позбуваються елементів давньої графіки, вилучаючи з нібито “канонічної” мови літери, які дозволяють відтворювати фонетику інших слов’янських мов. У цих текстах зникає, наприклад літера “ять” – ѣ, яку українці читали як “і”.
У 21 столітті ми бачимо часткове повернення до давніх традицій, відродження духу Українського Православ’я. Незважаючи на складнощі та болючі розлами, українська християнська спільнота тяжіє до соборноправного канонічного устрою Помісної Церкви, де основи віри визначає вчення Церкви першого тисячоліття, а організаційні форми – церковна громада як спільнота вірних, очолена незалежним від влади ієрархом, а не політично орієнтована громадська чи “парадержавна” організація, орієнтована на задоволення владних амбіцій. Ці відмінності в організаційному устрої та суспільній спрямованості й визначають новітню актуалізацію ворожості таки різних церковних ідеологій.
Війна між “двома православними народами” насправді показує, яку загрозу може складати одержавлена релігія в арсеналі агресивної імперської політики поруч з шовінізмом, і як важко долати історичні помилки, недуги та комплекси в умовах формування новітніх посттоталітарних суспільств у Європі. Тому й УПЦ (МП) сьогодні вимушена здійснити реальний цивілізаційний вибір і відповісти на складні питання сучасності так, як на них відповідали у свій час Святі Отці та Учителі Церкви. І саме від спільноти УПЦ (МП) залежить, чи задовільниться вона сама собою в нещирому “мовчанні” та імітації “внутрішніх процесів”, чи виявиться здатною, не порушуючи вселенської спільності православного віровчення, розрубати “Гордіїв вузол” іноземного ідеологічного представництва. Адже сучасна соціально-політична “спільність” УПЦ (МП) і РПЦ – прямий наслідок сотень років імперської політики та радянської люмпенізованої свідомості, у якій немає різниці між служінням та вислуговуванням, смиренням та ідолопоклонством, простотою та некомпетентністю, вірою і забобоном.
– Чи зможуть УПЦ (МП) та УПЦ (КП) в Україні прийти навіть якщо не до об’єднання, то хоча б до більшого екуменічного діалогу, бо зараз між ними є певна прірва, яку відчувають прості віряни?
Будемо оптимістами, думаю, що зможуть – потрібен певний час і “політична” воля. Коли ми говоримо про пошук порозуміння, то слід виділити кілька площин. Щодо визначальної богословської, то тут особливий компроміс і не потрібен, бо у вірі ми єдині. Немає жодних суперечностей чи розбіжностей у визначенні духовних пріоритетів, догматів чи канонів. Натомість, коли йдеться про специфіку організації церковної дисципліни, власне, канонічного устрою, зумовленого політизацією церковного життя, то без сумніву, тут потрібен, у першу чергу, соціальний компроміс, пошук порозуміння на рівні соціальної співдії. Мені видається, що Революція Гідності і трагічні події в Україні цього року якоюсь мірою є каталізатором того, що і в УПЦ (МП) актуалізується цей історично сформований соборноправний чинник, починає ставати визначальним.
Ми маємо прецеденти, коли у січні прес-секретар Володимир-Волинської єпархії УПЦ (МП) протодиякон Віктор Мартиненко категорично висловився проти цинічної поведінки сумнозвісного анекдотичного ієрарха – намісника Києво-Печерської Лаври митрополита Павла (Лебедя) і здобув підтримку тисяч священиків та вірних своєї церкви; у травні священик Московського Патріархату о. Віталій Ейсмонт відслужив Літургію разом зі Святійшим Патріархом Філаретом у Видубицькому монастирі й на запитання про те, чи він переходить в іншу юрисдикцію, відверто відповів, що він не хоче змінювати юрисдикцію, бо є канонічним священиком УПЦ (МП), але молитися він хоче і буде разом, тому що вважає, що його Церква його обманула. Митрополит Олександр (Драбинко) засудив напади бойовиків на храм і священика Української Православної Церкви Київського Патріархату в окупованому Криму. От вам приклади пошуку отого соціального компромісу. Є низка ініціатив і з іншого боку, зрештою, Київський Патріархат ніколи не заперечував дієвості молитов і таїнств РПЦ чи УПЦ (МП). Можливість пошуку такого порозуміння поза волею його недоброзичливців час від часу виявляється і в істеричних вибухах довколацерковних публіцистів чи заполітизованих кліриків проти Святійшого Патріарха Філарета – фантастичний аргумент, заяложений з 1991 р.: начебто об’єднання станеться чудесним чином, як тільки Владика складе куколь. Закономірність вживання цього заклику вже не викликає жодних сумнівів – іноді, проходячи тривалий шлях перемовин на всі можливі теми, і дійшовши в них порозуміння, сторони (і УПЦ (МП) і УАПЦ) знову отримують ідентичний сигнал. І це при тому, що у певних “канонічних” церковних колах висловлювалися пропозиції про “відновлення” авторитету Патріарха Філарета (від “зняття” політичної анафеми до найвищої посади) за умови “навернення” до Білокам’яної.
Долати розділення важко, бо у випадку творення ідеології Російської Церкви в Україні, ми маємо справу з системним спотворенням богословського вчення й історичної традиції: наприклад, багатолітня пропаганда серед вірних негативізму до поняття церковної автокефалії (хоча РПЦ є також автокефальною церквою, як і інші), т. зв. несприйняття “націоналізму” (у той час, коли достатньо офіційних заходів УПЦ (МП) виразно нав’язують до традицій російського націонал-шовінізму, пропагують російські націоналістичні ідеологічні штампи), проголошення невизнання таїнств, проголошення абсурдних анафем (навіть випадку першоієрарха Київського Патріархату), непублічність рішень, участь Церкви у фінансово-комерційних проектах можновладців та ін. Згадайте хоча б порівняно недавнє “коронування” Януковича 2010 р. Як православному та професійному історику мені було дуже боляче бачити участь авторитетного, втомленого важкою недугою митрополита Володимира (Сабодана) у псевдоцерковному фарсі – врученні неіснуючого персня Костянтина Мономаха. Церква погодилася на жахливу роль – декорації хворобливих фантазій представників тодішнього владного Олімпу. У середньовіччі московські політики з татарського головного убору сконструювали міф “шапки Мономаха”, Янукович же з сучасними церковниками додумався до такого у ХХІ ст.! І це за наявності в Україні стількох дійсних святинь та пам’яток! А ще – хтось служив Літургії у маєтках януковичів-пшонок, освячував мощевики, напрестольні хрести та Євангелія, осквернені у приватних палацах. Не на користь Церкви буде неоднозначне відмовчування та уникання відповідальності, приховане за риторикою всепрощення та смирення. Патріарх Кіріл зрадив Церкву і вірних, бо своєю політикою та особистою позицією не лише схвалив зло та ненависть на державному рівні Російської Федерації, але й відверто продемонстрував релятивізм морально-етичної системи, яку сповідують багато його адептів в Україні, благословив убивство українців.
Сьогодні багато громадян України, у т. ч. й російськомовних земляків нашого Патріарха постають перед питанням: чому підтримка УПЦ КП своєї держави України є проявом націоналізму, у той час, коли радісне ликування під російським триколором священиків Московського Патріархату, які благословляють убивство, нібито має відображати канонічний статус церкви? Це розуміє церковна спільнота – у цьому може помилятися Первоієрарх Російської Церкви, але для церковної спільноти, яка молиться в одній чи іншій юрисдикції, цей обман уже так легко не проходить. В умовах розвитку інтернет-ресурсів та технологій обмін інформацією відбувається надзвичайно швидко, тому мисляча активна частина церковного суспільства шукає відповіді на складні виклики часу, і, я переконаний, знайде їх у лоні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Адже витоки віри у нас єдині – апостольські, літургійні традиції освячені авторитетом реформ святого митрополита Петра (Могили), залишилося лише відмовитися від архаїчних методів вирішення непорозумінь та суперечок.
– Ми бачимо чіткі позиції щодо подій в Україні як від УПЦ (КП), УПЦ (МП), навіть від РПЦ. Але чіткої позиції УАПЦ немає, як і жодних заяв з приводу Майдану тощо. На Вашу думку, у чому причина, чому ця Церква мовчить?
На жаль, справді, позиція УАПЦ була досить дивною. Тобто, зрозуміло, що головна кількість вірних чи священиків, яка служить у цій юрисдикції, є прихильниками України і носіями української ідеї, а не поглядів Московського Патріархату і путінських окупантів. Але їхній першоієрарх митрополит Мефодій (Кудряков) фактично повністю усунувся від конкретних дій у цьому напрямку. Тобто, справді немає жодних відкритих публічних дій, які б могли засвідчити його позицію. Справа не в тому, що індивідуально єпископи і священики брали участь у Майдані, служили молебні чи виступали на мітингах. Питання в тому, що єдиного, власне, соборного голосу справді ми не почули. Проте, можливо, його і не могло бути. Бо суспільний статус розділеної внутрішньо УАПЦ зараз досить проблематичний – у їхньому своєрідному пошуку чи то народного визнання, чи то канонічної легітимації, ієрархія робить багато непослідовних та незрозумілих кроків, які штовхають на слизький ґрунт вірних, саме церковне середовище. Тобто, з одного боку – декларація підтримки української національної позиції, у цьому була ідея української автокефалії (відкликання до всіх попередніх традицій проголошення автокефалії); а з іншого боку – бачимо намагання не втрачати сателітного зв’язку із політикою Російської Церкви в Україні. Характерно, що Архієрейський собор цієї структури, що відбувся 26 червня, за повідомленнями преси, апелював передусім до потреби об’єднання з УПЦ (МП). Загалом, як структура, ця юрисдикція себе ідейно вичерпала ще понад десяток років тому, і в сучасній церковній геополітиці та духовному житті України їй потрібно шукати нових модусів існування. Сподіваємося, що активізація міжцерковного діалогу на суспільному рівні, сприятиме вирішенню і питання взаємин з цією “третьою” стороною.
– Коли ми говоримо про єдину соборну Українську Православну Церкву? Яким повинен бути оцей справжній християнський патріотизм у рамках православ’я, і чи завжди він виправданий?
Навіть Господь наш Ісус Христос народився в конкретний історичний час, в конкретному політичному, етнічному середовищі та здійснював свою проповідь серед представників різних, але конкретних народів. В Об’явленні Святого Іоанна ми читаємо про сім азійських Церков. Це – початок християнської Церкви. Уже на ранньому етапі історії християнських громад духовно єдина Церква отримала благословення на створення основ формування різних, відмінних за історичними та суспільними традиціями церковних структур-спільнот. До кожної церковної громади окремо звертався зі своїми посланнями і св. апостол Павло. Один ранньохристиянський апологет ІІІ ст. чудово пояснив роль і місце християнина у багатонаціональному світі, висловившись приблизно так: “Християни ані місцем проживання, ані мовою, ані звичаями не відрізняються від інших людей і не ведуть окремого способу життя, але, дотримуючись звичаїв співвітчизників, на землі живуть, але громадянство їхнє – на небі”.
Церква соборно осудила етнофілетизм і політизацію як реальну загрозу секуляризації церковної спільноти. Але Церква діє у світі, і її перший і найвидатніший організатор св. Апостол Павло закликав проповідувати краще зрозумілою мовою п’ятьма словами, ніж тисячами слів мовою незрозумілою. Це є виразною вказівкою на національний характер релігійного одкровення, традиції, релігійного обряду. Церква є Єдиною і Соборною за віровизнанням, морально-етичним вченням, у проповіді Істини. Але богословський принцип “ікономії” упродовж понад двох тисячоліть дозволяє, воцерковлюючи світ, адаптовувати форми церковної проповіді та місіонерства до національних традицій. Тому важливою була воля Божественного Провидіння у підтримці місії святих рівноапостольних Кирила і Мефодія серед слов’ян, творенні помісних православних церковних традицій у Сербії, Болгарії, Румунії, Росії та ін. Активний процес адаптації православного богослужіння, проповіді та канонічної організації до національних традицій відбувається й у країнах, де православні складають меншість, а національна державність будувалася на основі католицького чи протестантського світогляду. Видатними православними богословами сучасності є ієрархи, діяльність церковних провінцій яких була сформована у новітніх національно-політичних умовах – наприклад, митрополит Сурозький Антоній (Блум), архієпископ Сан-Франциський Іоан (Шаховской), які проповідували англійською, чи архієпископ Вроцлавський і Щецінський Єремія (Анхім’юк), співавтор перекладу польськомовної “Біблії Тисячоліття”. Власне, благовіствування всіма мовами світу та рецепція регіональних та національних контекстів і є запорукою вселенськості православ’я. Свідченням того, наскільки у складний час підбурювання міжнаціональних та міжцерковних конфліктів, а також військової агресії Російської Федерації, національні традиції та помісність не є перешкодою для духовної єдності, є діяльність Вселенського Патріарха Варфоломея, який одним із перших ієрархів публічно відреагував на побиття молоді у Києві в листопаді 2013 р., а сьогодні активно сприяє налагодженню діалогу для відновлення національної та церковної єдності українців. Тому завжди символічним і визначальним для нас залишається гасло митрополита Іларіона (Огієнка): “Служити народові – то служити Богові!”. А в Євхаристійній молитві Українська Церква є частиною Єдиної Соборної Православної Церкви.
Розмовляла Лідія Батіг
Повязані записи
