Обличчя війни: Микита Яровий
Кожна війна має своє обличчя. Хоча, можемо сказати навіть більше – кожна війна має свої очі та навіть посмішку. За роки війни сформувався цілий пантеон сучасних Героїв України. За кимось з них ми досі плачемо і відтворюємо в спогадах їхні обличчя, когось ми бачимо на парадах, проводжаючи захопленим поглядом. Кожен з них формував історію сучасної України. Наша мета – розказати 10 історій про 10-тьох Героїв. Всі вони творять обличчя російсько-української війни. Всі вони відзначені найвищою державною нагородою – Герой України. Всі вони навчалися в Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного.
Наші історії, насамперед, про гордість за живих і шану для полеглих. Кожен про кого ми розповімо, зробив неймовірний внесок для української перемоги і своїм прикладом дав суспільству урок честі, гідності та відваги.
Історія перша – Микита Яровий
Микита Яровий («Шайтан») – лейтенант, наймолодший серед усіх командирів в АТО, очолював 3 роту в 54-тій окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України. Народився 2 лютого 1995 року у смт. Меліоративне Дніпропетровської області. Після 9 класу вступив у Запорізький обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник», а ще через 2 роки розпочав навчання у Національній академії сухопутних військ у Львові.
Життя до війни
Ще під час навчання його називали одним із кращих курсантів, адже вирізнявся своїми лідерськими якостями, був активним, брав участь в спортивних змаганнях не тільки в області, а й по Україні. Про це розповідає заступник командира 503 Окремого батальйону морської піхоти Військово-Морських Сил, капітан Сбитов Павло Олегович. Колись вони разом з Микитою навчалися в академії і навіть були в одному відділенні.
«Микита завжди був лідером, сильною та непересічною особистістю. Ще в довоєнний час він говорив про потребу змін в армії, модернізацію, завжди ставив собі мету і йшов до неї. Якось Микита почув гру наших товаришів на гітарі і після цього поставив собі завдання також навчитися грати. Вже через тиждень він виступав перед нами. Також у складі команди академії ми брали участь у спортивних змаганнях, часто отримували перемогу або займали призові місця. Не можу оминути і той факт, що Микита один із перших, кого ще на початку навчання взяли в роту почесної варти. Для 17-річних хлопців це справді неабияке досягнення.»
Про його оптимізм і посмішку, яку неможливо забути згадує настоятель Гарнізонного храму свв. Апп. Петра і Павла – отець Тарас Михальчук.
«У моє життя він вніс великий виховний момент. Спершу ми з ним познайомилися по телефону. Він зателефонував і сказав, що є офіцером, випускником нашої Академії, зараз знаходиться на передовій, але в найближчому часі хотів би вінчатися у Гарнізонному храмі. Існує певне правило, що перш ніж взяти шлюб молодята мають прийти до нас на зустріч. Ми запланували її на початок грудня. В той день я дуже поспішав і здивувався, коли, о запланованій годині, не побачив у храмі ні Микити, ні його нареченої. По телефону Микита говорив, що затримується, що переплутав вулиці, таксист завіз його кудись не туди. Звісно, все це не дуже мені подобалося і при зустрічі я навіть хотів сказати йому, що так робити не правильно. Але все змінила його посмішка, яка досі у мене перед очима. Ми дуже гарно з ним поспілкувалися і домовилися, що шлюб відбудеться 20 січня. Микита попередив, що йому буде важко пройти науки, адже в день нашої зустрічі, він одразу мав повертатися на фронт. Тоді я пожартував: «Микито, ти не переживай, я дам тобі книжки, буду дзвонити, а потім по телефону прийму в тебе іспити.» Це була надзвичайно тепла зустріч, незважаючи на його запізнення, атмосфера була неймовірною, а спілкування дружнім і спокійним. В той день, я переконався, що це особлива людина. Адже він був повний оптимізму, надзвичайно сміливий, відповідальний, знаю, що Микита ніколи не вимагав від своїх підлеглих того, що сам не зміг би виконати».
Війна
У 2016 р., коли війна набирала обертів, а людей не вистачало, в Академії був пришвидшений випуск. Замість червня – навчання закінчили в лютому, а вже у квітні Микита був на Сході і керував цілою ротою. Про це згадує старший викладач кафедри тактики Національної академії сухопутних військ Шишков Володимир Андрійович:
«Його призначили командиром роти, а це дуже відповідальна посада для такої молодої людини. Адже це означає, що він був матеріально відповідальною особою, ніс відповідальність за забезпечення підлеглих, а це приблизно 100 людей. Ротними вибирають найкращих, всього в бригаді їх є 9-10, вони є основою всього, адже командують людьми, приймають рішення в бою. Своїм подвигом Микита довів, що був цього достойний».
Молодий офіцер ніс службу на одній із найнебезпечніших ділянок фронту – «Світлодарській дузі» (Донецька обл.). Коли 18 грудня 2016 ворог почав наступ, командування зібрало групу для відсічі, яку очолив Микита Яровий. Усім було відомо, що завдання особливо небезпечне, тому групу формували з добровольців, відповідно, кожен хто пішов на це завдання, зголосився сам.
Про перебіг операції в коментарі для «Радіо Свобода» розповів боєць 54-ї механізованої бригади – «Гонта».
«Зі сторони сепаратистів ми помітили пересування, можливо, це була розвідка. Ми вступили в бій, після цього командування прийняло рішення піти в контратаку. Сформувалися дві групи, другою керував «Шайтан». Він поставив нас в передовий дозор (двоє бійців йшли першими, а за ними на відстані пересувалася група). До кінця лісу залишалося метрів 15, Шайтан дав команду почекати його, а згодом він підтягнувся до нас ще з двома бійцями і ми оцінили ситуацію, яка склалася на цей момент. Нас підтримувала артилерія, тому що вівся щільний кулеметний вогонь, але під час перезарядки ми змогли проскочити по ямах. Шайтан наказав мені зайняти позицію біля дороги, іншому бійцю – зайняти позицію і прикривати поле, ще двоє були біля нього. По рації він кликав основну групу, яка була в лісі, але зв’язку з нею не було, тому Шайтан прийняв рішення йти в ліс за групою, щоб її повернути. Він встиг пробігти 15 метрів ….»
Ми ніколи не дізнаємося, що відчував 21-річний хлопець, на якого вдома чекає сім’я і наречена, коли його тіло вражали сепаратистські постріли. У той холодний зимовий день, перед святом Миколая, молоде і гаряче серце нашого Героя билося в останнє. Ворожі війська не тільки розстріляли Микиту Ярового, але й викрали його тіло і лише через тиждень погодились обміняти його, на тіла чотирьох сепаратистів. Він виконав своє останнє бойове завдання, бо незважаючи на обстріли, його група все-таки закріпилася на позиціях та не дозволила пройти ворожим диверсійним формуванням.
«Ми шукали його два дні, потім за допомогою радіоперехоплення стало відомо, що в Дебальцівському морзі перебуває командир роти та ще один боєць”, –розповів Олександр Васильковський, заступник командира 54-ї механізованої бригади ЗСУ в коментарі для «5 каналу»
«Про загибель Микити мені повідомили його друзі. Я одразу подзвонив його нареченій, але тоді вона все ще сумнівалася, адже точної інформації не було, а впізнати по фото було важко. Кілька днів ми жили в невизначеності і до кінця не розуміли, що з ним трапилося… 20 січня в день їхнього вінчання ми всі разом молилися заупокійну літургію.» – отець Тарас Михальчук
Він не хотів завойовувати світ, не починав цю війну і вона була йому зовсім не потрібна, але за цю війну отримав звання Героя України. Він так і не одружився у Гарнізонному храмі, але тепер це може зробити будь-яка закохана пара, бо за нашими вікнами не рвуться гранати. Він ні разу так і не обійняв свого сина, але хтось інший може це зробити просто зараз. Він не встиг побачити, як над усім Сходом здіймається синьо-жовтий прапор, але колись це обов’язково побачу я.
Коли у своєму творі Еріх Марія Ремарк писав про смерть Франца Кеммеріха, то казав, що йому було дев’ятнадцять з половиною і він не хотів помирати. Микиті Яровому було 21 і він теж не хотів помирати. Його 4-річний син, який народився через пів року, не хотів ставати дитиною війни, але є нею, як і родини тисяч інших бійців, про яких ми навіть не знаємо. Адже за такими простими словами «10 Героїв України», які часто звучать на парадах і святкуваннях, ховаються чиїсь долі і чиїсь зранені серця.
Урок життя від Микити Ярового: Цінувати час один із одним
Він спалахнув, як спалахують зорі: яскраво, блискуче і надто коротко. Усі, хто мав змогу бачити його світло, уже щасливий, адже воно і тепер сяє спомином у їхніх душах.
«Він навчив мене ще більше цінувати кожну мить, дорожити спілкуванням з людьми, дорожити самою людиною, яка є поряд з тобою тут і тепер, адже завтра її може не бути.» – о. Тарас Михальчук.
«У той страшний день він не злякався, а взяв командування на себе. Він героїчно виконав своє завдання. Ви питаєте, який урок він може нам дати? Микита на вагу перемоги поклав своє життя, хіба може бути щось більше?» – викладач кафедри тактики НАСВ Шишков Володимир Андрійович.
Невдовзі після загибелі Микити, тодішній настоятель храму, а тепер владика Степан Сус, написав: «Ти завжди будеш наш…не зможемо затерти у щоденнику Гарнізонного храму день вашого вінчання…». І Микита справді став «нашим» не тільки для родичів, друзів, капеланів, але має бути таким для кожного українця,заради якого він загинув у холодному лісі біля Світлодарська.
Микиті Яровому відкрили не одну меморіальну таблицю, його ім’я вигравіювали на стелі пам’яті НАСВ, а матір офіцера провела чимало пам’ятних заходів на честь сина. Але найбільший його слід на цій землі зараз любить гратися машинками і постійно повторює, що хоче бути таким сміливим, як і тато. Ми не знаємо, ким виросте маленький Святослав, які казки розказує йому перед сном мама і кого він називає найкращим другом, але ми точно знаємо, що любов існує поза часом і простором, а сплетіння душ і сердець інколи значить набагато більше, ніж фізична присутність.
Микита Яровий – це наше обличчя не нашої війни і хочеться вірити, що колись його син побачить фото свого красивого і мужнього тата в підручнику з Історії України.
Підготувала: Наталія Бельзецька
Повязані записи
