Днями «Громадське телебачення» презентувало для аудиторії фільм Богдана Кутєпова «Невидимі» і розповіло у чому полягає феномен української паралімпійської збірної, яка цьогоріч посіла третє місце в Ріо. Безперечно, що Україна пишається таким карколомним здобутком і зустрічала спортсменів з великими почестями, однак чи надовго ми запам’ятаємо цей успіх? І що потрібно зробити для того, аби переможці отримали заслужені винагороди від України, а не виборювала їх місяцями, слухаючи знову і знову обнадійливі обіцянки?…
Насправді, прикро вражає наскільки мало ми, не те що робимо, а навіть говоримо про людей з інвалідністю… Ой, перепрошую, про «людей з обмеженими можливостями»! Саме так ми слухаємо/бачимо/читаємо з різних засобів масової інформації. І зовсім неважливо, що вказувати так, м’яко кажучи, давно вже неетично, однак далі продовжуємо так робити, – чомусь, але ж чому? В той же час, коли цьогорічні паралімпійці живуть набагато цікавішим та активнішим життям, ніж більшість з нас.
Нагороди, квіти і подяки – це, безперечно, велика приємність для кожного з нас. Однак цим трьом мільйонам людей важливо не це. Їм потрібно відчути повагу і підтримку, замість жалості; пандуси, замість сотого прохання допомоги в перехожого; робочі місця, замість отримання ще одних пільг і перебування в чотирьох стінах…
Автор фільму Богдан Кутєпов вдало наголошує на тому, якими не рідко можуть бути не тільки чиновники, а представники ЗМІ та звичайні люди – тобто нелогічними, дивними, а, можливо, навіть і лицемірними…. Адже як можна пояснити те, що збірна України прибувала три рази, однак тільки першого разу термінал F аеропорту Бориспіль був вщент забитий людьми, а останнього – був майже порожнім? І чому міська влада Києва бореться з єдиною в Україні редакцією для сліпих за приміщення?…
Безперечно, щоб змінити ситуацію на краще потрібно не дні, не тижні, і навіть не місяці, а також належне фінансування з боку держави та/або громадських організацій. Проте, насамперед, потрібно виховувати у собі культуру спілкування-партнерства-допомоги-поваги до таких людей. Адже уявіть тільки на хвилину свій день, прожитий без руки, ноги, чи на інвалідному візку, або коли ти не можеш побачити веселку чи почути вуличний шум… Страшно? Неприємно? Чи моторошно?… А вони, між іншим, здобувають призові місця на світових змаганнях, тому що колись, одного дня, змогли побороти головного суперника – себе слабкого!!!…
Підготувала Оксана Войтко
Повязані записи
