6 грудня 2020 року минає дев’ята річниця відкриття Гарнізонного храму св.ап.Петра і Павла. Впродовж кількох днів знайомитимемо із історіями покликань військових капеланів, які служать у святині. Господь веде кожного з нас своїми дорогами. Інколи ми формуємо плани, а все стається не так, як очікували. Так само було і у житті о.Андрія Сіданича. Він ніколи не думав, що буде військовим капеланом, хотів свою священичу діяльність присвятити місіям чи опіці соціально незахищених дітей. Однак, Господь провадив отця особливими шляхами. Тепер отець – надійний порадник та друг для військових, впродовж війни 9 разів побував на Сході, і у своєму духовному покликанні має чимало зворушливих історій.
Покликання бути священиком
Свій шлях до священичого стану отець Андрій пов’язує з самим дитинством. Розпізнання покликання завдячує батькам, які змалку водили сина до храму і самі молились, а також покійному отцю Михайлу Байдаці, який був настоятелем храму св. Михаїла на вулиці Зеленій у Львові. Саме там о. Андрій прислуговував у дитинстві. «І з того храму я побачив не тільки ззовні, але й зсередини таке потужне життя, і власне десь в такий спосіб день за днем, рік за роком, я більше відчував бажання бути в Церкві. Також були різні думки щодо мого майбутнього, знову ж таки батьки багато радили, але мені важливо було зробити самому крок. Колись був ліцей Митрополита Шептицького, а тепер гімназія, власне в той час я вступив до ліцею, де знову-таки під проводом Святого Духа співпрацював з керівником, також з сестрою-монахинею, які допомагали більше не в навчанні, а в духовному супроводі. Я тоді познайомився з селезіянами. Дуже їм дякую, бо вони мене навчили харизми праці з молоддю. Там був і аніматор. Я пройшов курси аніматорства селезіян і пізнав їхню спільноту. Це мене більш підкріпило і сформувало в майбутніх важких кроках. І опісля вже була семінарія», – пригадує отець Андрій.
Прагнення бути місіонером
У семінарії отець Андрій не мав жодних сумнівів у своєму священичому покликанні. Його вабила місійна робота, тому ще під час навчання тісно працював із спільнотою соціально незахищених підлітків, які перебували на реабілітації. Окрім того, у нього були думки щодо служіння на місійних територіях. Проте тодішній ректор, сьогодні Блаженніший Святослав, відправив отця Андрія на ліцензіат до Рима, в університет Терезіанум. Власне, наукове дослідження отця Андрія Сіданича стосувалося аспектів пасторальної діяльності. «У семінарії я, власне, зауважив постать отця Степана, тепер владики Степана, семінариста який був такий жвавий і рухливий. Він в свій час також працював з військовими капеланами. Натомість я не працював. Я не бачив себе у військовому капеланстві. Приїхавши до Львова з Рима, я знав про таку спільноту, бо у ній були мої товариші – отець Юрій Остапюк і отець Роман Прокопець. Ще в семінарії я також їм допомагав. Коли я закінчив навчання, вони вже очолювали підрозділи. На момент мого вступу в капеланство була знакова зустріч з отцем Степаном біля Академії сухопутних військ. Після навчання, як висвятився на диякона, був на служінні на парафії на Левандівці і мені потрібно було ризу. Коли я поїхав попросити у знайомих отців, в той момент був владика Степан, який спитав, чи не бажаю трохи попрацювати в капеланстві. Пригадую це було перед Різдвом, впродовж Різдвяних свят, так вийшло, що мене з Собору Юра направили на дияконську працю до капеланства. І моє перше призначення було в Академії сухопутних військ. Спочатку було якось незвично. Але владика Степан пригадую, як я прийшов після освяти, одразу запропонував спробувати. «Даю тобі момент, щоб ти роздумав. Це тільки дияконська практика. Якщо тобі сподобається праця саме з військовими, тоді будеш мати вибір як священик в інших моментах», – наголосив владика. Дияконські свячення отця Андрія Сіданича відбулися у храмі Покрови Пресвятої Богородиці на Личаківській, а священичі – у Гарнізонному храмі св.ап.Петра і Павла.
Бути поруч
Капеланське служіння о.Андрія Сіданича розпочалося із Ліцею Героїв Крут. Як розповідає священик ліцеїсти – це специфічна аудиторія: не діти, але й не дорослі. Вони приходили до отця із своїми проблемами, роздумами. Священик вів релігієзнавчий гурток, а також відвідував сиротинці. До речі, навіть разом із ліцеїстами стрибав з парашутом.
З 2015 року почав працювати військовим капеланом у частині 3002 Другої галицької бригади Національної гвардії України. Бригада дислокується у чотирьох областях – Тернопільська, Рівненська, Закарпатська, Львівська.
«Важко бути лише в частині. Капелан не є військова посада, а цивільна. До військових треба прийти з чимось. Не вони йдуть до нас. Знаходимо час, щоб спільно щось почерпнути і поділитись. У самій частині я практикую роботу з строковиками, які мають обов’язок служби 1 -1,5 років. Важливо зазначити, що до нас приходять строковики, курсанти чи ліцеїсти, і ми, як місіонери, від початку, бо багато з отцями хрестили і проводили перші сповіді – це напевно сотні, які нічого не знають про Бога. Для мене це як покриття. Ти їх накриваєш і починаєш їм говорити про Бога. Це водночас поєднання, бо я хотів колись бути на місіях. Хоча курсанти міняються, але приходять нові, які не знають ні Бога, ні Церкви. Але наші гасла до них доходять, і вони починають бачити Церкву, яку бачили або уявляли колись іншою. З капеланами для них бути просто і зручно», – зауважив о. Андрій.
Війна, яка нас змінила
Окрім роботи із строковиками, важливо знаходити час і на спілкування з офіцерами та їхніми сім’ями. Часто священик приходить до них під час робочого дня і розмовляє.
Так, на думку отця, можна підтримувати і розрадити. Впродовж часового відтинку війни на Сході, отець побував там дев’ять разів. Пригадує одну із новорічних ночей. «Пригадую свій перший досвід молитви на Сході. Ми молились перед Новим роком, з 22 до 00 год. ночі. Спочатку я не усвідомлював, де я є. Коли ми запропонували помолитися, хлопці прибігли в бронежилетах і ввімкнули всі мотори, бо казали, що зараз будуть з Росії передавати нам привіт з новим роком. Водночас ти розумієш, що зараз Літургія. Вони озброєні, а ми в цивільному. Я відчув тоді, що страшно. У той вечір не було обстрілів, ми мандрували різними місцями військових, щоб зустріти знайомих, які вже стали офіцерами. Вражали будинки і снаряди, які були довкола. Це було моторошно. Однак після поїздки ми були патріотично піднесені. Ми їздили з артистами і робили духовно-культурну програму. Потім у мене були вже штатні поїздки. Це не був момент, коли я вирішував, куди їхати. Я був прив’язаний до бригади і мав відвідувати лише своїх хлопців, які були на Сході. Зважаючи на війну, люди на Сході потребують любові. Так само серед захисників – багато-хто з чоловіків був відважний і не боявся смерті, але хотів в хаосі побачити, коли їх хтось любить. Моменти, коли ти приїжджаєш і з ними спілкуєшся, їх надихають», – розповів отець Андрій.
Війна однозначно відкривала для людей зовсім інший світ. Священик пригадує випадки, коли військовий просив про хрещення на пероні, от-от перед відправленням на Схід, чи про кремезного чоловіка, який зізнався якось, що не може вбивати і не знає, як з тим жити. У перші роки війни чимало військових бачили цілі, тепер більшість з них запитує «що далі?». Вони хочуть, аби їхнє служіння було поцінованим. У своєму покликанні отець Андрій наголошує, що варто довіритися Богові. «Найперше – це довіритися Богу. Важливо відчути Бога у своєму житті, а не хотіти всього і зараз. Це важливо і для військових. Через наші слова Бог може промовляти, де б ми не були. Моє покликання –це моя відповідь на слова Бога, які Він мені сказав і далі промовляє. Це покликання далі треба звершувати. Відповідь Бога повинна для нас бути присутня кожен день», – наголосив отець Андрій.
Юліана Лавриш,
фото надані о.Андрієм Сіданичем
Повязані записи
