Два тижні тому у Франції розпочалася нова хвиля пандемії, з’явилися обмежувальні заходи, у тому числі і для релігійних громад. Також нещодавно у цій країні, а саме у Ніцці, було вчинено теракт на основі релігійних мотивів. Як коментують ці події у суспільстві, як переживають карантин французи та особливо релігійні спільноти говоримо із отцем Ігорем Ранцею, адміністратором катедрального Собору святого Володимира УГКЦ у Парижі.
Отче, розпочнемо зі самої ситуації у Франції, адже нещодавно стався теракт у Ніцці на основі релігійних мотивів. Варто сказати, що кількома роками раніше подібний теракт був у Парижі у редакції «Charlie Hebdo». Як коментують ці події у суспільстві і як Церква реагує на це?
Те, що сталося у Ніцці, це є вираженням складних процесів у французькому суспільстві. Це, зокрема, пов’язано і з роллю, яку відіграє іслам у Франції. Іслам як релігія функціонує у власному контексті, який ще не переосмислила Франція. Для цієї країни іслам є новим явищем, порівняно із традиційними конфесіями – католицизмом, протестантизмом та юдаїзмом. Законодавство Франції, а саме чинний досі закон 1905 року про відокремлення Церков від держави, не передбачає чинника ісламу. Християни та юдеї звикли послуговуватися принципами, що ввійшли внаслідок Французької революції, для них є зрозумілим відокремлення секулярного та сакрального. Отже, християнам не є важко дистанціюватися від того, що відбувається у світському суспільстві. Наприклад, карикатури на церковну тематику у світських виданнях сильно не зачіпають християн, бо вони від метально дистанційовані від того, що атеїстичний світ з-зовні про них говорить. У ментальності мусульман такого розрізнення між світським і релігійним загалом нема. Є також багато інших складних моментів, які провокують напругу у французькому суспільстві. На мою особисту думку, на думку багатьох, з ким мав можливість про це говорити, карикатури у «Charlie Hebdo» стали певним детонатором цієї напруги. Вважаю, що цей журнал є провокативним, а його стилістика має мало спільного із цінностями свободи слова, котрі проголошені у французькому законодавстві. Можливо, висловлюсь трохи гостро, але цей журнал несе моральну відповідальність і за інші напади, зокрема у 2015 році, коли постраждала вся його редакція. Релігійний чинник є чутливим, тобто насміхатися із релігійних почуттів небезпечно.
Нещодавно після подій у Ніцці, минулого тижня відбувся теракт у Відні. Таке враження, що Європа охоплена хвилею незадоволення ісламістського світу…
Власне, тут важливо говорити, що не весь ісламський світ залучений у терактах, а лише його радикальна та політизована частина, оскільки сама релігія ісламу у своїй першооснові не проповідує насильства.
Повернімося знову-таки до Франції. З кінця жовтня тут розпочалися карантинні обмеження, адже Європа переживає другу хвилю пандемії. Які ці обмеження? Як вони впливають на життя релігійних громад?
Так, зараз у країні є суттєві обмеження для функціонування релігійних громад. Вони дещо повторюють норми, які діяли навесні 2020 року, однак у своїй суті не є такими категоричними. Наразі зараз є неможливими публічні богослужіння та парафіяльна діяльність. Духовенство та монашество може збиратися у храмі для богослужіння і транслювати це богослужіння онлайн. Також маємо обмеження на переміщення, якщо священик переміщується до свого храму, має мати необхідні документи, які це засвідчують. Миряни можуть приходити для приватної молитви до храму, який розташований не далі одного кілометра від помешкання. Конференція єпископів Франції розпочала судовий процес щодо дозволу мирянам перебувати на богослужіннях у храмі. Конференція аргументує тим, що обмеження у країні є непропорційними, тобто ризики від зараження у Церкві та інших структурах є неспівмірними. Церква готова виконувати навіть жорсткіші обмеження, проте, не погоджується з тим, що публічні богослужіння та пасторальна діяльність у храмах мають бути припинені. Це суперечить твердженням про релігійні свободи громадян у законодавстві Франції. Подібні судові процеси були навесні, тоді католики та інші релігійні спільноти спільно виграли позов. Тоді, у травні, ще до завершення останньої фази карантину уряд Франції скасував обмеження, і релігійний культ можна було звершувати у храмі. Зараз Католицька Церква є єдиним позивачем. Припускаю, що інші спільноти, зокрема мусульмани та протестанти, переживши першу хвилю, зрозуміли, що для них не є надто важливим збиратися у храмі. Як закінчиться судовий процес, невідомо, проте ми очікуємо на послаблення від уряду. (Уже після нашого інтерв’ю, 7 листопада, Державна Рада Франції – вища судова інстанція в адміністративних питаннях, відхилила позови Конференції католицьких єпископів Франції, храми залишаються зачиненими для публічних богослужінь – Ю.Л.)
Як реагує саме французьке суспільство на другу хвилю пандемії. Ви живете і служите у Парижі, а отже маєте можливість спостерігати за ситуацією в епіцентрі. Чи може є присутня паніка?
Наразі паніки нема. Панічні настрої можна було спостерігати навесні, коли були довжелезні черги до супермаркетів і таке інше. Зараз є суттєві послаблення – школи та садочки відчинені, також зберігаються окремі функції університетів, працюють усі великі промислові і аграрні підприємства, багато закладів середнього і малого бізнесу. Бо у попередній хвилі епідемії стало зрозуміло, що батькам працювати дистанційно вдома, коли поруч діти через закриті школи та садочки, дуже складно. Тапер на вулицях міста нема відчуття цілковитої пустки, оскільки зранку батьки ведуть дітей до школи чи садочка, люди їдуть на роботу. Очевидно, зачинені заклади громадського харчування, спортивні і розважальні комплекси, і людей на вулиця Парижу все-таки значно менше. По цілій Франції кожен, хто виходить з дому, зобов’язаний мати з собою документи, які підтверджують ціль переміщення та місце проживання, навіть якщо це прогулянка, яка дозволяються в межах одного кілометра від домівки і не більше, ніж одну година на день.
Як зреагувала ваша парафіяльна громада на другу хвилю? Я бачила у вас на сторінці повідомлення про онлайн-роботу з молоддю.
Звичайно, що парафіяни з незадоволенням зреагували на другу хвилю карантину, як і на першу. Цікаво, що після цієї хвилі повернулися до храму не всі, проте залишилися свідомі і вмотивовані миряни. Громада дещо «пересіялася». Впродовж карантину ми привчилися до цих обмежувальних норм – відівчилися від поцілунку ікони, використовуємо тепер тільки одноразові дерев’яні ложечки для Причастя, у нас не було жодних натяків на можливі зараження на парафії. Оскільки у нас храм є маленьким, тому ми навіть практикували якийсь час попередній запис на богослужіння, щоб регулювати кількість вірян. Ми очікували не на локдаун, а на розширення комендантської години: вона уже діяла з 21:00, а ми передбачали, що її буде перенесено на 19:00, і думали як бути в такому разі, адже у нас на парафії богослужіння відбуваються о 18:00, і лише після них тривають різні пасторальні заходи. Локдаун справді був несподіваним. Наша парафіяльна команда – три священики, диякон, дві монахині і дві семінаристи, і ми тепер намагаємось спільно думати, питаючи також порад в нашого єпископа вл. Гліба, як нам діяти у цих обставинах. Намагаємося і далі займатися пасторальною працею – через онлайн-канали. Думаємо, як розвивати домашню Церкву, щоб не лише храм був місцем для молитви і духовного збагачення, але і родинний контекст. Це важко, оскільки тут у Парижі, більшість наших парафіян – це заробітчани, які часто живуть з колегами з праці, людьми різних релігійних переконань і досвідів. Звичайно, віртуальне душпастирство ніколи не замінить особистої зустрічі.
З іншої сторони за допомогою цього явища можна охопити вірян, які живуть довкола Парижу і не завжди мали можливість бути у храмі, навіть і у позакарантиний час. У роботі з молоддю ми використовуємо соціальні мережі, проте вони теж мають свою динаміку. Наприклад, зараз для молоді є популярним Instagram, однак там не можна повністю використати весь інструментарій для євангелізації, також є спроби Viber-груп чи Telegram-каналів. Були випадки у минулій хвилі, коли миряни просили про сповідь телефоном чи у ZOOM, наголошуючи, що не будуть мати нічого проти того, якщо таємниця сповіді буде виявлена. Тому Церкві є чимало над чим думати.
Що ви для себе як священик відкрили впродовж пандемії? Можливо, є якісь відкриття у духовному досвіді?
Відкрив для себе передусім, наскільки неготовим був до такого повороту подій. Однак, потрібно жити у цій реальності і працювати над тим, щоб адаптуватись і успішно функціонувати. Друге те, що я відкрив: Церква – не будівля, а спільнота людей, яка має думати над тим, як бути разом, не зважаючи на різні обставини. Третє – відповіді на виклики карантинного періоду можна знайти в історії підпільної УГКЦ. Тоді Церква функціонувала і без можливості служити Літургію, відбувалася домашня катехизація. Тому варто більше читати про цей період, спілкуватися з тими, хто його пережив і таким чином можна отримувати відповіді. Варто зазначити, що організація релігійного життя у Західній Європі, зокрема у Франції, має свої особливості. Спільнота УГКЦ зовсім невелика. Наші священики змушені проживати у римо-католицьких спільнотах. Хоча це і відкриває перед нами свої переваги, але й має певні негативи. Мабуть останнє з того, що варто згадати із моїх «пандемічних відкриттів», це те, що усталені поняття у Церкві здатні і повинні змінюватися. У східному богослов’ї часто говорять про євхаристійну еклезіологію, яка твердить, що Церква маніфестує себе світову через Євхаристію. Як свідчать останні події, навіть не беручи участі у Євхаристії, християни продовжують функціонувати, а Церква – себе маніфестувати, хоч і по іншому. Тож, чи не варто переосмислити значення для Церкви Таїнства Хрещення, котре до того ж є спільним для католиків і християн-некатоликів, котре є однаковим в духовенства та мирян, і розвивати, у доповнення євхаристійної еклезіології, своєрідну хрещальну еклезіологію, у якій буде є ширший простір і для екуменізму, і для місії мирян.
Як переживати цей час карантину? Оскільки в Україні, зокрема, пандемія спричинила низку таких негативних явищ, як економічні і соціальні виклики. Як духовно витримати цей непростий час?
Мені важко висловити поради для українського читача, оскільки я вже понад шість років перебуваю у Франції. Тут у людей, навіть тих, які перебувають без документів, у невизначеному стані, відчуття стабільності мабуть більше, ніж в Україні. У Франції точно ніхто не залишиться голодним чи без медичної допомоги. Пересічні родини, котрі легалізувалися, загалом почувають себе доволі певно. Спілкуюся із тими, хто проживає в Україні, і розумію, що такого відчуття певності там немає. І в цьому контексті мене дивує, що українці не дуже ретельно ставляться до виконання карантинних норм, у тому числі і у храмах, попри те, що медична інфраструктура в Україні дуже слабка. Тому найперше, що хотів би сказати, – не варто нехтувати санітарними нормами, які пропонує держава, оскільки це впливає на особисту і національну безпеку. Проте українці мають суттєву перевагу порівняно із заробітчанами – вони у себе вдома, поруч є ті, хто може підтримати. Отож цей час карантину варто використати, на мій погляд, задля родин, її зміцнення, більше бути разом. Якщо ми поруч з тими, хто нас любить, то легше переживаємо труднощі. Варто також не занурюватись у вимір віртуальної духовності, адже у цьому середовищі є багато духовних фейків, церковного кітчу, і різного примітивного сакрального продукту сумнівної якості. Варто кожному знайти особисті способи, як впорядкувати власний духовний простір в обставинах пандемії, коли публічний простір непередбачувано трансформується.
Спілкувалася Юліана Лавриш
Фото надані о.Ігорем Ранцею
Повязані записи
