О. Михайло Дулька – настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці, що в Рясне 2, військовий капелан. З початком війни разом з іншими священиками організував збір ліків, одягу, продуктів для поранених у військовому госпіталь та для наших бійців на Сході. Капеланське служіння розпочав у 44 артилерійській бригаді, а з 2016 року – штатний капелан у 80 окремій десантно- штурмовій бригаді.
Священик розповів про особливості військового душпастирства, боротьбу з людською байдужістю та про те, які уроки маємо засвоїти із 6-річної війни на Сході.
Отче, ви були одним із перших капеланів, які вирушили на Схід. Розкажіть, якою була ця перша ротація?
Про свою першу поїздку на Схід я згадую завжди, адже саме тоді відчув, що моє покликання – служити військовим. У 2015 році, під час зборів духовенства Львівсько-Сокальської єпархії вперше підняли питання, чи є охочі серед духовенства поїхати на Схід за ротаційним принципом. Бажаючих було дуже багато. Навіть траплялися випадки, коли одночасно з Львівської області щомісяця виїжджали на Схід 8 священиків. Перед своєю першою ротацією, ми проходили у Києві теоретичні та практичні навчання. Коли приїхав на Схід, то чітко усвідомив наскільки наші військові потребують спілкування, розради, моральної підтримки. Цей перший досвід вплинув на те, що священиче служіння присвячую не тільки парафіянам свого храму, але і нашим військовослужбовцям. Ніколи не забуду випадок, який трапився у перші дні мого перебування на Сході. Молодого хлопця покинула дівчина, це була довга розлука, а нерозділене кохання у молодих людей сприймається дуже різко. Почувши цю новину, хлопець вперше вжив алкоголь і тоді взяв зброю в руки. Була небезпека, що він може покінчити життя самогубством або нашкодити комусь, хто був поряд. Я підійшов до нього та міцно обійняв, як батько малу дитину. В цей час у нього забрали зброю і він почав розповідати про все, що трапилося, про все що його болить і турбує. На другий день вже все було гаразд. Але такі моменти яскраво засвідчують наскільки вагомою є підтримка священика.
Яким має бути капелан, щоб завоювати довіру військових?
Перш за все, скажу, що військові теж є дуже хорошими психологами. Але і священиків не даремно називають лікарями душ. Приїхавши до військовослужбовців, вони не одразу відкривають тобі свою душу. Спочатку декілька днів придивляються, уважно слухають, що ти їм говориш, хочуть зрозуміти, яка перед ними людина і чи можна їй довіряти. Лише після цього, наважуються розповідати про щось сокровенне, шукають у тебе допомоги та поради. Але у спілкуванні з ними можна і для себе багато всього навчитися, почути слова підтримки, розради, бо священик – також людина, яка має свої переживання, клопоти і також потребує друга, особливо на війні.
Чи вдається вам налагодити спілкування з усіма військовими? Бо трапляються випадки, коли священик стикається з несприйняттям та недовірою
Звичайно, бувають різні ситуації. Є замкнуті люди, яких важко розговорити, але все одно намагаюся до душі кожного військового знайти свій ключик. Нещодавно, спілкувався з одним військовим. Він досить замкнутий, можливо, через те, що виріс у складних умовах. Коли, він прийшов у військову частину його складно було розговорити, але я намагався не залишати його самого. Головне ніколи не бути байдужим. Починати спілкування крок за кроком, шукати підхід, можливо, у вас з військовим є спільні інтереси, хтось любить читати, співати. Наприклад, у нашій військовій частині є дуже багато талановитих хлопців. Наприклад, Сергій Бабій. У військовій частині є дуже багато його робіт. Коли дивлюся на них, то завжди бачу в них частинку його душі.
Чи змінилося ставлення до священиків за 6 років війни?
Одразу згадується вірш капелана з Волині о. Михайла Бучака. У ньому є такі слова «Що ти забув, отче, у цих окопах». Раніше, ми бачили священика у храмі, в підряснику і з кадилом у руках. Але від початку війни, цей образ дещо змінився. Військовослужбовці побачили священика і в їхній формі. Спочатку для них це було дивно, можливо дехто навіть думав «що він тут забув?», «чому поїхав з мирного життя сюди?». Адже тут стріляють, гинуть люди, тут зранені не тільки тіла, але і душі. Але з часом вони розуміють, наскільки священик є потрібен. Нещодавно у нашій частині проводили анонімне опитування серед військовослужбовців на тему «Чи потрібен капелан у ЗСУ». Результати показали, що однозначно потрібен. Звичайно, кожен військовий потребує його по-різному. Ми завжди намагаємося влаштувати молитовний куточок, символічну каплицю, куди можна прийти, помолитися, поспілкуватися з священиком або побути наодинці. Були випадки, коли військові на Сході, вже в старшому віці охрещувалися, приступали до Таїнств Сповіді та Причастя. Але варто пам’ятати, що військо – це теж зріз нашого суспільства. Тут, як і на парафії, є різні люди: хтось потребує капелана кожного дня, а хтось час від часу. Дуже сподіваюся, що зміг стати для багатьох військових справжнім другом і підтримкою, як і вони для мене.
Протягом всієї війни тривають розмови про створення інститут капеланства. В чому полягає його важливість та необхідність?
Якщо буде прийнято закон про капеланство, він урегулює дуже багато важливих речей. Наприклад, у більшості країн посада капелана є військова, тобто капелан має те чи інше військове звання. Поки не має єдиної думки серед капеланів чи потрібно це в Україні. Але коли капелан приїжджає на Схід, він перебуває у тих самих умовах, що і військовий: він не знаходиться десь у штабі, віддалено, а є на передових позиціях, і відповідно наражається на ту саме небезпеку що і військовий. Але страхового пакету у капеланів немає. Є багато таких нюансів, які необхідно прописати у цьому законі і зрештою його прийняти.
Ви постійно перебуваєте з військовими на зв’язку. Чи допомагають вам у цьому соціальні мережі?
Для мене соціальні мережі, це перш за все важливий засіб спілкування. Я веду сторінку у Фейсбуці не для того, щоб публікувати гарні фотографії чи збирати лайки. Вона потрібна для того, щоб черпати інформацію та надавати її іншим. Намагаюся бути завжди доступним у Мережі. Мені часто пишуть зі Сходу та просять підтримки. Будь-які соціальні мережі допомагають у спілкуванні, дають можливість постійної комунікації. Військовослужбовці можуть в будь-який час написати мені, попросити допомоги або поради.
Одного разу мені подзвонив військовий і сказав, що вбив людину. Він був в окопі і вбив ворога. Я пояснив, що є вбивство умисне, а у вашому випадку ви обороняли себе, адже покликані на цю війну для того, щоб захищати себе та своїх товаришів від небезпеки. Такі випадки хоч і не часті, але все одно трапляються.
Як має проходити адаптація військових у мирному житі? Адже війна та наше мирне сьогодення – це два різних світи.
Важливо, щоб сім’я і найближче оточення військовослужбовців розуміли, що мирне життя від воєнного кардинально відрізняється. Обов’язково потрібна поступова адаптація. Звичайно, дружини чекають на повернення своїх чоловіків, також потребують від них певної допомоги. Але в жодному випадку не можна дорікати чоловіку, вимагати від нього миттєвої адаптації до звичного життя. Війна завжди має свої наслідки. Тому дуже важливо, щоб з військовими працювали психологи. Як і після подорожей за кордон ми маємо пройти обов’язковий двотижневий карантин, так і військовослужбовці потребують після повернення особливої опіки. Ми намагаємося з ними працювати, наприклад, організовуємо для них і їхніх сімей спільні походи на природу.
Чого нам варто повчитися у військовослужбовців? Що ви взяли для себе від спілкування з ними?
Найперше, варто повчитися від них справжньої дружби та підтримки. Військові, особливо коли перебувають на Сході, надзвичайно дружні між собою. На війні немає місця для сварок чи суперечок. По-іншому не може бути. Адже там, усі вони брати та найкращі друзі. Будь-якої хвилини може початися бій і якщо вони не стануть один для одного опорою, то вже однозначно його програють. У своїх розмовах з ним, я завжди на цьому наголошую.
Також пригадую слова відомого мислителя:
Не бійся свого друга, бо найгірше, що він може зробити- це тебе зрадити
Не бійся і свого ворога, бо найгірше, що він може зробити- це тебе убити
Але бійся людей байдужих, бо через їхню байдужість є і вбивства і зради
Відкидаючи байдужість, а натомість стаючи справжньою опорою один до одного, ми будемо сильні самі і збудуємо сильне військо.
Розмовляла Наталія Бельзецька
Повязані записи
