Терпеливість є однією із Дарів Святого Духа. У Посланні Апостола Павла до Галатів читаємо: «А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність» (До Галатів 5: 22). Але, інколи, нам так цього бракує. Ми не здатні чекати. У щоденній суєті ми намагаємося якнайбільше встигнути, отримати все і зараз, нехтуючи усіма моральними і християнськими цінностями на своєму шляху.
Про те, наскільки ми нетерплячі щодо світу, як багато в нас термінових справ, як ми поспішаємо усе встигнути і вимагаємо цього від інших розмірковує адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк:
«Сьогодні ставлю питання собі і вам: «А як часто у вашому житті існує така форма спілкування, як листування?». Як часто ви сідаєте за стіл, берете аркуш паперу, ручку і пишете листа. Ми, насправді, стали лінивими. Про які листи йде мова? А про наші месенджери, у яких ми відсилаємо дуже короткі, з помилками повідомлення. Коли ми на свята, які переживаємо, пересилаємо силу силенну електронних листівок. І, можливо, у нас тих листівок назбирається велика кількість, але всеодно, ми відсилаємо ці електронні листівки. Написати лист – це велика відповідальність. Найперше, ми мусимо сісти, зібратися з думками, ми маємо знайти час для того, щоби своєю рукою сформулювати на аркуші паперу щось дуже особливе тому, хто мав би це прочитати. І це не є банальність чи простота. Форма листування є присутньою, дуже особливою, тому що пишучи лист, я вкладаю у нього усе своє серце. Пишучи лист, я віддаю його поштареві. Я це роблю тому, що покладаю надію на нього, що завдяки цьому поштарська служба доставить мій лист до адресата, до того, до кого він є скерований. Я живу тим очікуванням, я живу тим повідомленням, яке я отримую навзаєм. Я очікую на те, що саме той адресат, якому я писав свій лист, напише і мені у відповідь. І це не буде необдумане надсилання електронних листівок, а це буде лист, написаний моєю рукою, і на нього дуже чекаю, адже, лист – це завжди щось дуже особливе. Дуже трепетно стає, коли ти отримуєш цього листа, коли його відкриваєш. Тобі завжди цікаво, а що ж там написано? Ти завжди очікуєш лист, який до тебе скерували твої найдорожчі люди, адже листи пишуть тільки найдорожчі. Листи пишуть дуже особливі люди, і ми на них дуже сильно очікуємо. І коли отримуємо, то розуміємо, що маємо велику радість.
У цьому всьому процесі: написання листа, його отримання у відповідь, – є одна дуже важлива річ – це стан очікування, коли ми чекаємо, коли ми з нетерпінням очікуємо і хочемо відчути щось дуже особливе. Це очікування породжує у нашому житті нетерплячість. Чому ми стали такі нетерплячі? Нам не терпиться сісти і щось добре написати, нам краще написати три слова в смс-повідомленні чи якомусь іншому месенджері, і це достатньо. Ми не хочемо чекати. От погляньте на наше життя, нам завжди бракує часу. Ми тільки прокинулися – нам уже бракує часу. Ми щойно прокинулися і вже є нетерплячими тому, що хтось швидше прийшов до лазнички, ніж я, і ми мусимо чекати. Очікування породжує у нас велику агресію. Поспіхом ми збираємося на роботу, бо уже запізнюємося, не хочемо чекати на громадський транспорт, бо не має часу чекати. У результаті ми вирішуємо їхати власним автомобілем і розуміємо, що мали би приїхати швидше, але виходить більше часу, ніж могли би доїхати громадським транспортом. Ми постійно є нетерплячими: хочемо швидше промайнути чергу із людей; ми хочемо швидше потрапити на прийом до лікаря; ми оминаємо усі ті перешкоди, які забирають у нас час, бо це очікування стає для нас хворобою. Ми не вміємо і не хочемо очікувати.
Але чи очікування є таким небезпечним явищем у нашому житті? Чи може воно, насправді, має сенс? Чи очікування, можливо, чогось варте? Насправді, так! Все життя ми очікуємо. Починається це із моменту благовіщення, коли ми зачинаємося у лоні наших батьків. Вони дуже радо хочуть побачити нас на цей світ, але вони не бажають пришвидшити час, ніж запланований лікарем час пологів, – має пройти дев’ять місяців. Ми не хочемо, щоби дитина народилася передчасно, хоча маємо велике бажання її побачити, і ми не спішимо, ми терпеливо чекаємо цього часу народження дитини. Чекаємо того часу, коли дитина почне нас впізнавати, усміхатися, коли з’являться перші зубчики, коли вона зробить свої перші кроки, коли піде у садочок. І ми постійно є у часі очікування чогось нового, очікування добрих результатів. І воно не приносить мені жодних агресивних моментів, я це сприймаю абсолютно нормально. Ми так очікуємо цього часу, коли діти зможуть самостійно іти до школи, повертатися. Але чим більше діти підростають, тим ми більше продовжуємо очікувати: ми очікуємо їх, коли вони забарилися у школі; ми очікуємо результатів ЗНО, вступної кампанії; ми очікуємо, коли нас познайомлять з любов’ю мого сина чи доньки; ми чекаємо цього часу, коли мої діти, якщо складеться доля і буде їхній вибір, – вони одружаться, вийдуть заміж; ми чекаємо онуків. Тобто, ми постійно чекаємо. І тому так важливо є зрозуміти, що це чекання має свій сенс. Адже, є сенс чекати дитину, яка повертається із ЗНО. Так, є сенс. Це чекання не є порожнім, а воно наповнює мій батьківський простір не лишень тривогою, але молитвою. Ми маємо усвідомлювати те, що наскільки важливим є це очікування, і ця нетерплячість, яка у нас іноді виникає, і породжує агресію. Подивіться, які терпеливі ми, коли очікуємо результатів аналізів медичного дослідження, коли очікуємо лікаря, який після завершення операції виходить, щоб сказати результат хірургічного втручання. Ми терпеливо чекаємо на ці речі, бо розуміємо, що не усе є в наших руках. Ми розуміємо, що цей простір і час Бог дав мені для того, щоб я міг зустрітися сам із собою. Адже я постійно кудись поспішаю, постійно не встигаю чогось. Але, іноді, за тим життєвим поспіхом я можу втратити саме життя.
Ми народжуємося, як чистий аркуш паперу. Ми народжуємося і пишемо своє життя дуже особливим чорнилом. У цьому очікуванні я маю приготувати свій храм для благодатей, для Дарів Святого Духа. Апостол Павло зауважив, що саме ми стаємо листом Бога, написаним до людей. Кожен із нас: ти і я, ми стаємо листом Бога. Господь Бог пише на дуже ніжному аркуші твого паперу – це є твоє серце. Апостол Павло каже, що Він пише дуже особливим чорнилом, – Духом Святим. Важливо у терпеливості до Бога писати лист свого життя без помилок, який колись прочитають мої діти, онуки, правнуки, згадуючи про свого тата, дідуся, прадідуся. Кожен з нас є дуже особливим меседжем для цього світу. Кожен з нас не є випадковість, ми відіграємо дуже особливу роль у світі, і наша місія є писати добре, писати лагідно».
Підготували Юліана Лавриш, Андрій Мандрика
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Фото – із Фейсбук-сторінки о. Павла Дроздяка
Повязані записи
