6 грудня 2020 року минає дев’ята річниця відкриття Гарнізонного храму св.ап.Петра і Павла. Впродовж кількох днів знайомитимемо із історіями покликань військових капеланів, які служать у святині. Коли вперше знайомишся з отцем Тарасом Михальчуком, настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, головою Центру військового капеланства ЛА УГКЦ, то розумієш, що саме таким має виглядати священик – добрим, милосердним, тим, хто підтримає. Проте шлях отця Тараса до сьогоднішнього пункту призначення був дорогою до себе, до віднайдення живого зв’язку з Богом, а отже до розуміння всеохопної Божої Любові, щоб мати змогу ділитися нею з іншими.
Дорога довіри
Як розповідає отець Тарас поклик до священства був у нього з дитинства. Приблизно у сьомому чи восьмому класі з’явилося відчуття бути максимально близько до Бога. «Тоді у моїй пам’яті завжди прикладом світлого і доброго була постать священика. Я розумів, що людина у кінцевому результаті призначена до чогось доброго. І оце співпадіння відчуттів інтуїтивно, бо сьогодні можу це пояснити з богословської точки зору, спрямовувало на цей шлях. Звичайно, що це також був період сумнівів, я не міг повністю поділитися своїми думками із однолітками, які мене б не зовсім зрозуміли. Однак, це була точка незворотного відліку аж до завершення школи і вступу до семінарії», – розповідає отець Тарас.
На той час, коли священик вступав до семінарії, підготовчий курс був на базі музично-богословського училища. Це був особливий період у житті Львівської духовної семінарії Святого Духа, коли набору на перший курс не було, лише на підготовчий. «Перші півроку мого підготовчого курсу були для мене визначальними, оскільки у цей час я зрозумів, наскільки важливо часто сповідатися, бо до того я сприймав сповідь дуже традиційно. Тоді я розумів, що відкриваю для себе якісь потаємні духовні глибини. Окрім того, я читав Святе Письмо, зокрема Старий Заповіт, щодня виділяв собі 5 сторінок для прочитання. Отож сповідь – боротьба з гріхами, часте приймання Євхаристії та прочитання Святого Письма сформували в мені стержень, який дозволив далі рухатись», – пригадує отець Тарас. Період вступу до семінарії супроводжувався тривогою і переживаннями, проте як виявилось несподівано для самого себе отець Тарас був одним із перших у рейтингу вступників. Священик пригадує, як під час вступу писав твір про те, як на нього вплинув приїзд Папи Івана Павла ІІ в Україну у 2001 році. Як розповідає отець Тарас, він і досі дякує Святому Папі Івану Павлу ІІ за візит до Львова, упродовж якого вдалося пережити особливу тишу та благодать.
Протягом перших двох років навчання отець Тарас був старостою свого курсу. Як пригадує священик – таке призначення було певним викликом, оскільки він був наймолодшим серед однокурсників, треба було зосередити зусилля на адміністративній та організаторській праці. «Період навчання у семінарії був часом вагань та сумнівів, однак через системну сповідь, я дуже сильно повірив і відчув, що Бог мене любить. Особливо у час вакацій, який завжди для семінариста може бути кризовим моментом, під час приватної молитви вечірньої, у мене було прагнення бути з Богом постійно і повертатись до семінарії», – ділиться спогадами священик.
Бачити очі військових і чути їхнє серце
Впродовж навчання отець Тарас починає цікавитись військовим капеланством, як студент відвідує військові частини. Духівник розповідає, як його захоплювали погляди військових, які, можливо, ставились дещо упереджено до людини у підряснику, однак були спраглі Бога. «Я пригадую, як однієї неділі я зачитав солдатам притчу про блудного сина. Не всі знали, як вона завершиться. На моменті, де батько дав синові багатство, а він відправився у далекі краї і прогайнував його, я зупинився і спитався, що далі? Більшість з них сказали, що передбачають покарання батька за розтрачене майно. Уявіть собі їхнє здивування, коли кінець виявився іншим. Я зрозумів, що вони насправді бачили Бога зовсім в іншому вимірі. Це надихнуло і мене йти далі і представляти Бога не таким, як люди собі стереотипно уявляють», – каже отець Тарас. У цей період час священик почав більше співпрацювати із отцем Степаном Сусом, який тоді мав певний алгоритм праці з військовими, а також постійно підтримував тих, хто зацікавлювався цією справою. Отець Тарас пригадує, що владика Степан настільки вірив у важливість цього служіння, що у всіх інших просто не було права на якісь розчарування чи сумніви.
Отець Тарас Михальчук розпочав займатись капеланством 1 серпня 2008 року. До відкриття Гарнізонного храму залишалось три роки. У цей проміжок часу розпочався розвиток інших сегментів капеланства – для студентів, сиріт, ув’язнених. «Господь все робив для того, щоб показувати проблиски світла на дорозі до мого священичого служіння. Можливо, через себе самого я переставав інколи бачити це світло, але потім воно знову з’являлось для мене самого. Якось один священик поставив мені запитання, очевидно провокуючи: «Навіщо тобі це все? Сім років навчання, неможливість одружуватись. Подумай про щось інше». Коли я після цієї розмови заплющив очі і подумав про інше, зрозумів, що мені іншого не потрібно», – згадує отець Тарас.
У комунікації з військовими, як зазначає отець Тарас, постійно пригадує собі поставу владики Степана, – бути другом, знати людей на ім’я, вміти бачити, що у них у серці. Отець Тарас був чотири роки військовим капеланом у Львівському військовому ліцеї ім. Героїв Крут. За цей період вдалося зрозуміти, що найважливішим є особиста постава та приклад священика. «Навіть на провокативні питання, варто відповідати з любов’ю, показати військовим, що ти не прийшов до них із корисливими цілями. Звичайно, що за 11 років мого священичого служіння залишилися військові, люди з високими рангами, які упереджені щодо існування Бога. Проте так, як любов приходить тихо, так само Господь діє не у пориві буйного вітру, а у лагідному вітерці», – розповідає отець Тарас.
Священик згадує різноманітні історії зі свого капеланського життя: погляди військових, наповнені слізьми і вдячністю після навіть найскромніших подарунків на свято Миколая, прагнення одного військового охреститися за кілька хвилин перед відправленням потягу на східний фронт України, або подяка одного офіцера, який із ліцеїстських часів запам’ятав проповідь духівника і прагнув весь час жити по-іншому. Коли я запитала отця Тараса, що його найбільше вражає у сповідях військових, він відповів: «Довжелезні черги. Якщо люди так чисельно потребують сповідь, значить ми там, де маємо бути».
Під покровом Петра і Павла
Нещодавно отець Тарас Михальчук став настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, а також головою Центру військового капеланства ЛА УГКЦ. Гарнізонний храм за майже десять років свого функціонування став не лише важливою туристичною точкою, але й знаковим місцем в артерії Львова: тут відспівували Героїв Небесної Сотні та Героїв російсько-української війни зі Львова та Львівщини, збирали волонтерську допомогу на український Схід, провадили ініціативи для дітей-сиріт та студентства, молилися спільно за силу пережити найважчі моменти останнього десятиліття у житті громади міста та й України.
Коли пересічний прихожанин зайде до храму, щоб на кілька хвилин залишитись у тиші з Богом, його погляд фокусується на центральній іконі розп’яття Ісуса Христа, засмученому погляді Богородиці, яка стоїть під хрестом свого Сина. Направду, за ці дев’ять років святиня бачила сотні поглядів вбитих горем матерів, які стояли над домовинами своїх синів, які відстоювали цінності української держави. Коли виринають ці спогади смутку, то око миттєво концентрується на впевнених та жертовних поглядах патронів святині, святих апостолів Петра і Павла, розумієш, що смерть не є кінцевою, Христос воскрес, темрява – не всепоглинаючою, а Церква рухається далі і представляє нам можливість жити за моделлю особистої Пасхи. «Як настоятель і голова Центру прагну продовжувати ту працю, яку ми розпочали майже десять років тому, ще більше залучаючи молодь, військових, мирян, щоб мати змогу ще більше їм послужити. У житті треба визнати, що ми не зможемо дати відповіді на всі запитання. Але саме наші сумніви породжують відчуття ще більше довіритись Богові. Тоді ж Господь буде покроково відкривати, що для нас найважливіше. Взоруючи свій погляд на праведників Церкви, наприклад, Митрополита Андрея чи Патріарха Йосипа Сліпого, які мали стільки випробувань на своєму шляху, варто розуміти, що у цьому світі ми – подорожні, адже основною ціллю їхнього життя була Вічність. Ми також маємо зрозуміти, що тут, у земній мандрівці, маємо бути свідками Бога та безмежжя Його любові до нас», – підсумовує отець Тарас.
Юліана Лавриш,
світлини надані о. Тарасом Михальчуком
Повязані записи
