Львівському музею історії релігії днями виповнилось 50 років. Як живе один з найвідоміших міських музеїв у часі війни? Яка доля його постійної експозиції та чому попри воєнний стан та відсутність туристів музей збирає аншлаг? Про це та інше розповів «Духовній величі Львова» директор музею Орест Малиць.
«Всі музеї в світі виконують чотири найважливіші функції»
Як живе музей в час війни? Які зміни відбулися?
Зміни в першу чергу стосувалися самої експозиції. Всі музеї в світі виконують чотири найважливіші функції. Функція перша – збір пам’яток, збір експонатів. У часі війни ми цим займаємось, щоправда, в цей період державне фінансування не дозволяє нам купувати пам’ятки. Ми збираємо ті пам’ятки, які нам передають в дар.
Наступна функція – це вивчення пам’яток. Знову ж таки, науковці над тим працюють. Ще одна функція – це популяризація пам’яток. Якраз вона частково відпала, тому що експозиція зараз не працює.
Де зараз перебуває експозиція?
З метою безпеки пам’яток експозиція демонтована та перенесена в наші підземні фондосховища. Але попри те ми періодично робимо виставки та мінімально виставляємо ці пам’ятки, тому що повністю відмовитись від цього неможливо, інакше люди зовсім перестануть ходити до музею.
Також наші науковці пишуть статті, щоправда, трохи в шухляду, бо зараз неможливо видавати грубі збірники… Відбуваються у нас семінари, люди приходять. Тобто популяризація пам’яток, історичних знань триває. Четверта функція – це реставрація. Реставратори також працюють. Отже, у нас відпав лише маленький сегмент роботи – популяризація пам’яток в стані експозиції. Все решта працює, музей функціонує і приймає відвідувачів.
Фото: Андрій Толстой
Хто ці відвідувачі в часі війни?
Людей менше, але ця тенденція пов’язана ще з часами карантину. Тоді був відтік туристів. А зараз стало відчутне обмеження щодо мешканців Білорусі – у нас звідти було багато туристичних груп. Немає також туристів з Польщі, хіба поодинокі люди або сімейні пари.
Та й дивитись, мабуть, нема на що, бо експозиції ж немає?
Експозиції як такої немає, але ми намагаємось це компенсувати. У нас далі працює туристичне Підземелля. Ще воно виконує функцію бомбосховища, зокрема для сусідньої школи на Підвальній. Працюють також тимчасові виставки – ми максимально намагаємось організувати так, щоб у нас були три-чотири виставки, щоб людям було цікаво прийти подивитись. Крім того, ми дуже активізували роботу нашого музичного відділу, залучаємо додатково музикантів з філармонії та консерваторії і робимо концерти. Раніше концерти у нас відбувалися у великому залі, але там вже два роки відбувається реставрація, тому ми збираємось у малому залі.
Відвідування у вас платне. Відповідно, менше відвідувачів – менше надходжень. Як вдається вам виживати в цих обставинах?
Як я вже казав, ми намагаємось зацікавити людей. Наприклад, минулого року, попри те, що почалася війна, наш спад по коштах був не такий великий, як міг би бути – близько 30%. Зараз трохи глухий сезон, але є багато людей, в тому числі і з-поміж переселенців, які ходять на наші виставки та концерти.
Фото: facebook.com/museumlvivua
Читайте також: Всесвітньо знаний святий отримав монашу формацію у Львові
«Культурна картина Львова почала потихеньку оживати»
Як з вашого погляду виглядає станом на сьогодні культурна картина Львова?
Якщо казати на загал, культурна картина Львова зараз почала помаленьку оживати. Наскільки я слідкую за афішами, то це є звичайно далеко не те, що було до 2019 року, тому будь-яка музейна подія викликає зацікавлення. Якщо раніше три-чотири імпрези в місті співпадали за часом, і було складно залучити відвідувачів, то тепер таких проблем менше. Зараз, якщо ми вже щось організуємо, то розуміємо, що люди будуть в нас. Тому зацікавлення є. Останній наш проєкт – виставка творів художника Симона Чеховича – отримала аншлаг. У нас часто відбуваються кураторські екскурсії.
Що таке кураторська екскурсія?
Кураторська екскурсія – це коли про виставку розповідає людина, яка її створювала. Якщо виставка художня, то проводити таку екскурсію може сам автор. Ось у нас 6 квітня відкрилася виставка художника Миколи Опанащука, то він сам може розказати про свою творчість.
Якщо виставка тематична, з фондів музею, або присвячена певній історичній темі, то людина, яка її створювала, веде кураторську екскурсію. У звичний час у нас могла бути одна-дві кураторські екскурсії, зараз є запит на виставку Симона Чеховича, тож маємо в тиждень по три. Люди йдуть, телефонують, цікавляться, я такого великого зацікавлення не пригадую.
Отже, навіть у час війни людей цікавить музей та мистецтво?
Зараз культура особливо цікавить людей! Дехто приходить на виставку і запитує мене: «Ви не боїтеся?», я кажу: «Боюся». Мова йде про ворожі обстріли. Звичайно, ризик є, але Львів все ж таки тилове місто, а ми не є стратегічним об’єктом.
Крім того, сама будівля Домініканського монастиря, сподіваємося, є досить надійна. Існують свідчення, що під час Другої світової війни впала бомба на купол Домініканського собору, пробила його, але склепіння підземелля під костелом витримало. Там, до речі, перебували культурні цінності з усього Львова, тож бачимо, що підземелля вже не вперше використовуються для цього. Ми йдемо на мінімальний ризик, щоби людям було цікаво, щоби вони відчували, що життя триває, культура живе.
Тим більше фахівці говорять про те, що в часі війни людям потрібно відволікатись. Люди залізають в соцмережі, там є свій градус напруги, так що можна отримати депресію, тому треба з неї якось виходити. Нічого кращого немає, ніж концерт, огляд виставки… Тоді людина бодай на якийсь час трішки розпружується.
Фото: facebook.com/museumlvivua
Читайте також: УПЦ – троянський кінь Московської патріархії в Європі
«Ми бачимо, як відбуваються інформаційні спецоперації»
Музей – це наче про минуле, але релігія, особливо у Львові, є частиною сьогодення.
«Музей – про минуле», напевне, стосується старого формату роботи, коли в радянські часи йшлося про релігію та атеїзм. Так, музей про минуле, але це не просто законсервована установа, яка зберігає пам’ятки – вона їх трактує. Музей – це місце де люди здобувають знання. І зрозуміло, що не можна відокремити минуле від сьогодення.
Тим більше, що соцопитування, які були зроблені кілька років тому, показують, що релігійними в Україні себе вважають близько 26% населення. Це є середньоєвропейський рівень. Приблизно так само і в Польщі, і в німців. Добра четверта частина населення вважає себе значною мірою релігійними. Ще десь така сама кількість українців вважає себе людьми віруючими, хоча вже не дуже практикуючими. Це говорить про те, що релігія цікавить людей як суспільне явище, але також їх цікавить, що робиться навколо релігії в інформаційному просторі, наприклад, те, що відбувається зараз із Московським патріархатом.
Наше завдання – надавати людям історичну правду, не підтасовану, не сфальшовану, як у радянські часи. А так, як воно насправді відбувалося, і що говорять пам’ятки, історія. Ми ж бачимо, як відбуваються інформаційні спецоперації. Парафіянам Московського патріархату навіюють, що проти них відбуваються релігійні гоніння. Ми бачимо, як фальшується та викривлюється контекст і відбуваються речі, які збурюють суспільну безпеку.
Чи є у вас взаємодія з конфесіями?
Співпраця з релігійними організаціями є постійно. Ми світська установа і відкриті для всіх. Наша мета – виховувати українське суспільство толерантним до всіх релігій, і так само до атеїстів. В першу чергу ми контактуємо з конфесіями, що діють на території Львівської області, бо ми є комунальний заклад обласної ради. Але це не виключає наші контакти поза межами Львівщини. Наприклад, з нашими банерними історичними виставками ми об’їздили багато місць – починаючи зі Слов’янська та Краматорська і закінчуючи нашою діаспорою в Мюнхені. Два-три рази на рік до нас приходять ієрархи найбільших християнських конфесій у Львові.
Фото: facebook.com/museumlvivua
Читайте також: Пастор Герой: «Все, що відбувається в Україні та в світі, є частиною Божого плану»
З якою метою вони приходять?
Ми відкриваємо тут виставки, організовуємо проєкти… Останній проєкт – виставка Симона Чеховича, художника XVIII століття, який у нас працював в Підгірцях. Особливо його шанують отці-василіани, тож ми запросили владику Ігоря (Возьняка). Два роки тому в нас був проєкт, присвячений 20-річчю приїзду Івана Павла ІІ, то у нас був римо-католицький архиєпископ Мечислав (Мокшицький). Робили ми також проєкт, присвячений Томосу – здобуттю автокефалії, тоді до нас приходили ієрархи Православної церкви – владика Макарій, а пізніше і Димитрій (Рудюк). Під час відзначення 500-річчя Реформації у нас відбувалися круглі столи – приходили єпископи протестантських деномінацій, був Василь Боєчко, який розказував про переслідування в радянські часи.
Приїжджають до нас іудеї, рабини з Дніпра і Києва, також з діаспори. Мусульмани теж були, тому що у нас є одна з небагатьох експозицій, присвячена історії Ісламу в Україні, історії кримських татар. Маємо цікаву колекцію Коранів, які були створені на території Кримського ханства. Є кілька богословських книг, одна з яких – турецького походження. Більша частина подібних пам’яток опинилася зараз в окупації. У 1994 році за указом Кучми наш музей віддав багато пам’яток до Бахчисарайського заповідника. Але в нас у Львові дещо лишилося, і кримські татари кажуть, що це безцінно.
«Перші “примусові” уроки українського націоналізму я отримав у школі»
Ви вже 10 років очолюєте музей. Чи вам вдалося реалізувати принаймні частину з того, що ви планували зробити?
Вдалося. До мого приходу колектив працював над тим, що потрібно змінити експозицію. У 1994 році з назви музею відпала приставка «і атеїзму». Було забрано з експозиції «Відділ Радянського будівництва». Тому існувала необхідність зайнятись реекспозицією. На підвіконні в мене цілі стоси проєктів, готових до реалізації. Зміна експозиції – це процес непростий, тому що в першу чергу вимагає інтелектуальної праці – як подати історію релігії по-новому, по-іншому.
Трактування історії релігії потребує переосмислення – наприклад, у питанні протистояння православні – греко-католики, міжнаціональних відмінностей. Ми досі маємо пострадянський, посттравматичний синдром, тому що пропаганда закладала посил, що існують непереборні конфлікти – мовляв, українці чубилися століттями в релігійних війнах, але це не завжди правда. Історичні джерела говорять що люди різних конфесій контактували, століттями жили в одному просторі і спілкувалися, поважали свята своїх сусідів іншого віровизнання.
У нас була величезна іудейська громада. Біда антисемітизму – це проблема XX століття. До того часу, якщо якісь спалахи й були, то не носили релігійного характеру, або принаймні не це було причиною конфліктів.
На якому етапі зараз реалізація ваших проєктів?
До повної їхньої реалізації ще далеко. Почнемо з того, що будівля музею ніколи не реставрувалася. Але важливо, що ми намалювали для себе чітку стратегію, ми знаємо, що робити послідовно і як до цього йти. Також вдалося залучити до роботи у музеї молодь. Хтось з працівників йде на пенсію, хтось відходить в кращий світ, мусимо колектив омолоджувати. Започаткували процес оцифрування – перенесення фондів в інтернет. Також ми відкрили нову філію в селі Стара Скварява біля Жовкви, там є відреставрована церква Архистратига Михаїла – одна з найдавніших в Україні, 1502-го року.
Чи директор Львівського музею релігії вірить в Бога?
Вірю, чесно кажу. Я вірю з дитинства. Коли я був школярем, то боявся в цей музей ходити – агресивна атмосфера нав’язування атеїзму та зневага до релігійних почуттів дуже пригнічувала. Побувавши тут один раз, в класі п’ятому, я більше сюди йти не хотів.
Ви перейняли релігійну традицію чи у вас був особистий пошук?
Це традиція, але в зрілому віці було її переосмислення. В мене віруюча родина, але як історик я цікавився, що відбувається в релігійній сфері. В кінці 1980-х розпочалась Перебудова – тривала демократизація, і це все впливало на релігійну сферу. Раніше майже підпільно ми ходили з батьками до Успенської церкви, а вчився я в 32-ій львівській школі в районі бронетанкового заводу, і моя школа була двомовна – частина класів російських, частина – українських. Тому перші «примусові» уроки українського націоналізму я отримав у школі – частина російськомовних учнів з приїжджих сімей партійців та військовослужбовців зі всього СРСР виражали свою зверхність та зневагу до україномовних учнів, інколи доходило до бійки.
Пізніше до моїх рук стали попадати релігійні тексти, це було надзвичайно цікаво. В радянські часи отримати в руки Біблію було майже неможливо. З-поміж іншого я почав розуміти, що українська культура формувалася на християнському ґрунті. І взагалі вся світова культура і світова політика, принаймні ось ця частина євроатлантична, той класичний Захід формувалися на християнському ґрунті.
Фото: facebook.com/museumlvivua
Читайте також: Імам Мурат: «“Слабкі” люди обуряться, чому це вони в пеклі»
«В Україні не пропрацьовано законодавчо таке явище як “колекціонерство”»
На вашу думку, для музею краще, коли він приватний чи державний?
Світ знає різні приклади форматів існування музеїв. Я думаю, що з професійного погляду не має значення форма власності музею – у кожної з них свої переваги та недоліки. Знаю приклади за кордоном, коли відбувається роздержавлення музею. Наприклад, в Австрії свого часу відбувалося роздержавлення музеїв, їх передавали в приватні руки і вони функціонували успішно. Є приклади в світі, коли держава забирала приватні музеї.
У нас в Україні не пропрацьовано законодавчо таке явище як «колекціонерство». Воно в нас існує, всі прекрасно знають, що є приватні колекціонери, але воно не розписано, не унормовано. Всі приватні музеї, які є у Львові, – це навіть не музеї. Скажімо, музей під Преображенською церквою – це мистецький проєкт, який відображає художнім способом частину історії Львова. Є така неприємна історія з приватною колекцією українських бізнесменів «Платар». Це пам’ятки старожитностей, з-поміж них є скіфське золото і багато іншого. Їхнє походження незаконне. Але власники говорять, що якби вони не викупили ці пам’ятки, то вони помандрували б за кордон контрабандою.
Приватні музеї краще фінансуються, це зрозуміло. В Україні їх створюють дуже багаті люди, які роблять експозиції. Я бачив чудовий приватний музей Ігоря Коломойського у Дніпрі – там є музей історії євреїв в Україні. Інший музей – це є музей годинників. Головні «мінуси» приватних музеїв – це походження пам’яток, питання їхнього переміщення за кордони України та доступність. Наприклад, держава не може зобов’язати приватний музей безкоштовно впускати соціально незахищені категорії людей, дітей-сиріт, багатодітні сім’ї, студентів…
У Львові біля пам’ятника Федорову інколи є відчуття, ніби потрапляєш в музей, там доволі часто можна побачити давні ікони, давні книги, газети… Звідки вони в людей?
Наскільки я знаю ту тусовку, то там є постійні продавці, які мають свої місця, і вони здобувають ці речі лише їм відомими шляхами. Є люди, які приносять і продають їм свої речі. Часом трапляються речі дуже сумнівного походження, наприклад, книги зі штампами. Можемо лише здогадуватися, як вони туди потрапили. Ймовірно з 1990-тих років, коли ліквідовувалися відомчі бібліотеки чи відбувалися якісь крадіжки. Або буває так, що вмирає людина, нащадки розбирають її речі і знаходять книгу з печаткою бібліотеки. Звідки вона там взялася, ніхто вже не розкаже.
Як можна дізнаватись про заходи, які відбуваються в музеї?
Ми розробили новий сайт Львівського музею історії релігії, там є цікава інформація про музей та його філії в області, також ми розміщуємо оголошення про виставки та інші проєкти, які реалізуємо. Також запрошую підписатися на нашу сторінку у Facebook, щоб відчувати динаміку культурного життя нашого міста.
Спілкувався Андрій ТОЛСТОЙ
Також читайте: Семюел Тоттен: «Це не Бог творить геноциди, їх вчиняють люди»
Митрополит Нестор: «Важливо, щó ми розуміємо під Почаївською Лаврою»
О. Ігор Гнюс O.P.: «Всі наші святі, Тома Аквінський та мученики служили цю Месу, і це їх формувало»
Повязані записи
