У сьогоднішньому євангельському уривку розповідається про воскресіння юнака з Наїну. У матері, що була вдовою, помирає єдиний син. Велике горе спіткало цю жінку. Омиваючись гіркими сльозами, перебуваючи у глибокому розпачі, вона, мабуть, втратила останню надію у своєму житті. Але, як читаємо далі, її побачив Господь і зглянувся, кажучи: «Не плач» (Лк. 7: 13). А опісля, Він доторкнувся до мар, і ті, що несли, зупинились. Тоді Ісус промовив: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7: 14). І мертвий підвівся і почав говорити. Велике чудо вчинив милосердний Господь для нещасної матері, наповнивши її серце великою радістю. У сьогоднішній день словами «Не плач» Ісус звертається до кожного і кожної із нас. Він просить нас не плакати, а радіти, наповняти своє серце радістю і любов’ю. Своїм дотиком сьогодні Ісус бере на себе наші гріхи, наші недуги, бо саме через них Він терпів страждання і смерть.
Про смерть, як початок нового життя з Богом, та про цінність нашого воскресіння у Христі розмірковує капелан громадської ініціативи «Дрогобиччина SOS», сотрудник храму Успіння Пресвятої Богородиці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (м. Дрогобич) протоієрей Ігор Цмоканич:
«Коли Господь наш Ісус Христос наближався до Наїну, то зустрівся з похоронною процесією. Євангелист Лука декількома словами передає всю драму, глибину горя вдовиці, яка втратила свого сина. Крім болю втрати єдиного сина, додається і трагедія цієї жінки. Бо у цей час у цьому суспільстві, який і до тепер живе на Близькому Сході, жінка повністю залежить від свого чоловіка, спочатку – від батька, пізніше – від чоловіка, а далі – від свого сина. І таким чином, ховаючи єдиного сина, вдовиця вмирала з ним, вона ховала своє майбутнє, бо її життя повністю залежало від милосердя і співчуття інших. На родину, мабуть, не було як покладатися, бо вона – вдовиця. Із старою родиною вона втратила зв’язок, а з новою – уже немає.
Ісус, побачивши цю процесію, просякнувся співчуттям. Євангелист Лука пише: «Господь змилосердився над нею». Цими словами у Старому Завіті, зазвичай, описують оце божественне втручання в історії. Зараз Бог приходить, втручається у людську історію через Свого Сина Господа нашого Ісуса Христа. Ісус торкається ноші, на якій несуть померлого, і це вразило багатьох. Нас може здивувати, вразити те, а чому Господь, якому достатньо слова, щоб зцілити, утихомирити бурю, покликати померлого Лазаря, і той виходить, в результаті торкається мар, на яких несуть померлого. Тим більше, за юдейським законодавством, за юдейськими приписами чистоти, це робило Його нечистим на весь день, тому що вважалося, що через дотик до померлого чи до крові, людина бере на себе нечистоту, знечищується. Чому Ісус, Який міг обійтися без того, свідомо кладе руки на ті мари, ноші? Через цей дотик Ісус бере на себе людську нечистоту, смерть, хворобу, біль, горе. Але через цей дотик Він ділиться Своєю силою, Своїм життям. Так же само, згодом, відбувається і із кровоточивою, яка торкнеться до Нього, і сили вийдуть з Нього, але вона оздоровиться. Ісус, таким чином, бере на себе людську недугу, все те, що є наслідком гріха, але, водночас, перемінює, зцілює. Він кладе руки на ноші, таким чином, немовби заявляє свою владу над тим, що смерть вважала своїм, і вириває його із рук смерті. Цей Божественний дотик Ісуса згодом продовжується через руки учнів. Господь посилає учнів не тільки проповідувати Слово Боже, а й намащувати олією чимало хворих та оздоровляти їх. Таким чином через це помазання оливою Ісус торкається кожного, Він бере на Себе нашу біль, наше страждання, а згодом – смерть, щоб дарувати нам Своє життя. А згодом цей Божественний дотик продовжується у Святих Тайнах, через які Господь торкається кожного з нас. Євангеліє про воскресіння сина вдови з Наїну має глибоке значення, бо всю історію людства до Христа можна порівняти до цієї похоронної процесії, до мандрівки, де все закінчується похованням, цвинтарем. Ісус Христос приходить, Бог посилає Свого Сина, щоб зупинити цю «похоронну процесію» і дарувати життя».
Підготували Юліана Лавриш, Андрій Мандрика
Повязані записи
