прот. Ігор Цмоканич: «Любов – це коли ти стараєшся бути ближнім людині, яка потребує твоєї допомоги»

У сьогоднішньому євангельському уривку читаємо про доброго самарянина. Ця притча є дуже повчальною, оскільки розповідає нам про велике милосердя, яке вчинив самарянин щодо свого ближнього. Зустрівши на своєму шляху чоловіка, якого обдерли і побили розбійники, він приступив до нього, перев’язав йому рани, посадив на власну скотину і привіз до заїзду. Таким чином Господь навчає нас любити свого ближнього, любити не на словах, шукаючи користі для себе, а підтверджувати любов ділами милосердя. Про те, як виконати заповідь любити Бога і заповідь любити ближнього, як себе самого в контексті притчі про доброго самарянина розмірковує сотрудник храму Успіння Пресвятої Богородиці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (м. Дрогобич) протоієрей Ігор Цмоканич:

«А чи знаєте ви притчу про доброго самарянина? Скоріше за все так, знаєте, оскільки це одна із найвідоміших Господніх притч. Але саме тут ховається певна небезпека, бо ми дуже часто до кінця не розуміємо те, до чого звикли, завжди існує небезпека такого поверхневого, а часто і емоційного розуміння цієї притчі. У сучасній українській мові і не тільки вислів «добрий самарянин» завжди стосується благочинності, добрих діл. Про що насправді притча про доброго самарянина? Ця притча, насправді, є багатогранна. Господь навчає нас притчами для того, щоб ми подивилися на себе, щоби ми подивилися на те, якими ми є перед Богом, якими ми є перед ближніми, але немовби так збоку. Господь навчає притчами для того, щоб ми, зрештою, прийняли правду про себе. Ключиком до цієї притчі є запитання: хто я у цій притчі?

Отже, у притчі про доброго самарянина розповідається про чоловіка, який спускався з Єрусалиму до Єрихону. Ці деталі є надзвичайно важливими, оскільки місто Єрусалим, яке знаходиться 700 метрів над рівнем моря, – це, немовби образ міста Божого, можна сказати – Церкви. Натомість Єрихон – це найнижче місто у світі, воно знаходиться 300 метрів нижче рівня моря. Відстань між ними складає 30 км., але, проходячи цю відстань, людина, насправді, спускається на відстань, немовби кілометр. У давнину ця дорога була дуже небезпечною, навіть 100 років тому цією дорогою без озброєної охорони намагалися не ходити, тим більше самі, а тільки збираючись в караван. І тому, до певної міри, можна сказати, що цей чоловік, який спускається з Єрусалиму в місто гріха, уособленням чого власне і є Єрихон, місто розкоші, дуже ризикує, він сам, до певної міри, винен у своїх нещастях. По дорозі на нього нападають розбійники, яких, насправді, у тих краях було багато, і лишають його напівживого, обдертого. Можна сказати, що ось ця мандрівка з Єрусалиму до Єрихону є образом чоловіка, який віддаляється від Бога, щоб зануритися в інший світ. І, власне, віддалення від Бога перетворює його у, немовби, зомбі – напівживу людину, яка зависає між холодильником і телевізором. Він так і лежить край дороги.

Натомість ми зустрічаємося з двома особами, зокрема із священиком, який підіймається до Єрусалиму. Скоріше за все він належить до сільських священиків, які декілька разів на рік підіймалися до Єрусалиму, щоб сповнити приписану жертву згідно своєї черги, він мусів подбати про свою чистоту. Він проходить і бачить цього скривавленого чоловіка, можливо, він вже помер. Якщо він підійде до цього чоловіка, то, очевидно, що занечиститься, і, відповідно, не зможе сповнити свою чергу. Він знаходить собі оправдання і простує собі далі. Що ж ми бачимо далі? Йде левіт. Скоріш за все він йде до храму, можливо, він керується міркуваннями безпеки: а хтозна, може це засідка? Дуже часто розбійники так і робили. Але він так же само знаходить причину не зробити доброго діла. Тобто вони обоє мають оправдання тому, чого вони не зробили. Невідомо, чи відчули вони якийсь докір сумління, але, звичайно, що шкода цього чоловіка, але навряд чи вони будуть довго пам’ятати про цього напівтрупа, і далі будуть вважати себе побожними, тими, які виконали все те, що належить. На перший погляд, це є взагалі люди, які заповіді любов до Бога поставили на перше місце. А що далі? Цією ж дорогою простує самарянин, людина, з якою священик і левіт навіть би не спілкувалися. Самарянин належав до народу, який юдеї вважали, немовби єретиками. Але виглядає так, що саме цей самарянин є єдиним, хто виконав заповіді, головні заповіді: любити Бога і любити ближнього. Він виявив милосердя до нього.

Виникає запитання: хто я є в цій притчі? Про що вона насправді? А для того, щоб знайти відповідь на це питання, потрібно згадати, а з чого вона починається? Кому Ісус говорить цю притчу? Він говорить цю притчу до книжника, людини, яка переконана у своїй побожності і дещо зверхньо підходить до Ісуса, щоби випробувати Його. А власне, щоби виправдати себе книжник запитує про те, а хто є мій ближній? Він також був переконаний у своїй побожності, він любив Бога, він сповнював все, що належиться. А також без сумніву, він любив друзів, любив всіх, хто розділяв з ним його цінності, його переконання. Натомість, під «любити ближнього» розуміється щось інше. Взагалі, любов – це не тоді, коли ти любиш, шануєш, бережеш дружбу з тим, хто тобі подобається. Любов – це, насправді, щось інше, любов не завжди пов’язана з почуттями. Любов – це чуйність. Любов – це здатність  співчувати. Любов – це коли ти стараєшся бути ближнім людині, яка потребує твоєї допомоги, без якої вона помре. І саме заповідь любити ближнього є справжнім індикатором того, як ти любиш Бога. Отож, ця притча про те, щоб ніколи не шукати виправдань своїй бездіяльності, своїй байдужості. Ця притча про те, що наше справжнє ставлення до Бога перевіряється нашою здатністю любити, тобто здатністю співчувати, служити, допомагати».

Підготували Юліана Лавриш, Андрій Мандрика