Зараз ми переживаємо останній спалах, останню хвилю коронавірусу, більш інфекційного, але менш смертельного. Ми сподіваємося на те, що це буде чи не остання хвиля, після якої коронавірус, можливо, зійде на рівень звичайного сезонного захворювання. І так чи інакше, вже поволі з’являються думки про повернення до попереднього життя. Навряд чи ми вже зможемо жити так, як ще декілька років тому. Однією з таких важливих речей, що ми мусимо для себе віднайти, – це потреба спільноти або потреба Церкви. Чи потрібно ходити до Церкви? Під час коронавірусу, коли ми ще навіть не знали того, наскільки це загрозливо, ми почали боятися один одного, боятися спільноти, товариства. Ми позакривалися в хатах і ось саме десоціалізація найбільше вдарила по нас. Нам потрібно буде знов вчитися спілкуватися між собою. Для багатьох коронавірус став, немовби, оправданням їхньої життєвої позиції: «А нащо ходити до Церкви, якщо я молюся Богу в душі, головне вірити в душі тощо». Отож, для чого потрібна Церква? Серед багатьох причин я хотів би підкреслити дві. По-перше, – наше суспільство, до корони і після, є дуже фрагментарне. Ми, зазвичай, живемо кожен у своєму середовищі, спілкуємося тільки з тими, хто нам подобається. Ось для мене таким середовищем є середовище патріотів, середовище людей, небайдужих до України. Ми живемо кожен на своїй хвилі, в межах своєї субкультури. І ось, напевно, тільки в суспільному транспорті ми зустрічаємося з усім різноманіттям, зустрічаємося з тим, що суспільство є різношерстим, оскільки є різні люди: бідніші, багатші, успішніші. І ось саме це нам потрібно і, власне, парохія або Церква – це, свого роду «маршрутка», де ми зустрічаємося з різними типами людей. Ми починаємо бачити не тільки тих, хто нам подобається чи подібний до нас, а починаємо бачити різних людей. Ми повертаємося до реальності, а з іншого боку ми бачимо, що люди є різні, люди інакші. І, власне, коли ці різні люди збираються, то, насправді, вони можуть збагатити один одного, доповнити один одного. Зрештою, коли ми різні, тоді ми можемо любити. І тому власне Церква потрібна саме для доброї соціалізації, для того, щоб знову ставати людиною. Адже людина стає людиною тільки у спілкуванні, бо коли вона закривається в хаті, перед монітором, тоді вона десоціалізується і дегуманізується. Тому парохія якраз потрібна саме для цього, щоб ми ввійшли в реальність, щоб ми побачили різних людей.
Для чого потрібне недільне чи святкове Богослужіння? Ви всі пам’ятаєте вислів: «Святе місце пустим не буває». Про що йдеться? Якщо людина забуває, що вона живе перед Богом, тоді вона сама починає жити в «режимі Бога». Тоді людина починає судити, вона починає оцінювати, вона починає вимагати. Тоді людина судить всіх і про все, але сама нічого не робить. Людина перетворюється у споживача, вона починає жити у подвійних стандартах, або, радше, у лицемірстві, коли не живе тим, чого вимагає від інших. І ось недільне чи святкове Богослужіння потрібно для того, щоб ми не жили в «режимі Бога», щоб ми пам’ятали, що ми живемо перед Богом. Пам’ятайте, що кожен наш вчинок, кожен наш крок має відлуння у вічності. У житті ми маємо бути не глядачами чи споживачами, але творцями і співтворцями Божими. Ми маємо жити, маємо творити, а не просто споглядати і оцінювати. Існує багато інших факторів чому потрібна спільнота. Людина потребує спільноти, але підкреслюю, нам потрібно повертатися в реальний світ, нам потрібно повертатися до спільноти. Ми в цьому світі не глядачі. Про це собі потрібно часто нагадувати.
прот. Ігор Цмоканич, сотрудник храму Успіння Пресвятої Богородиці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (м. Дрогобич)
За матеріалами відеоблогу прот. Ігоря Цмоканича для ресурсу «Варто – Галицькі Новини»
Повязані записи
