Вчора, під час 14-го Екуменічного соціального тижня, мав доповідь на тему “Спільне свідчення віри українських християн в умовах радянських переслідувань. Досвід греко-католиків” директор Інституту історії Церкви, д-р. Олег Турій. Пан Олег переконаний, що досвід новомучеників має стати не просто історичним фактажем, але тим минулим, яке впливає на нашу дійсність. Далі – пряма мова.
“Історія ХХ століття в Україні забарвлена у багряний колір. За дуже приблизними оцінками на цих землях ,ніхто точно порахувати не може, але рахунок іде на мільйони осіб. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами військового характеру, але химерними ідеями перебудови світу у якому не було би місця для Бога. Складовою частиною цієї трагедії в Україні, і інших землях, стало навмисне переслідування релігії та насадження атеїзму. Прагнучи утвердити тоталітарне панування, комуністична влада не могла терпіти існування структур, які відстоювали інші – гуманістичні цінності. Боротьба з релігією стала державною ідеологією. Для утвердження якої не шкодували зусиль, не гребували засобами. Як наслідок, зруйновані, спалені, сплюндровані храми. Розстріляні, депортовані у сибірські ГУЛАГИ священники і вірні: православні і католики, протестанти та представники інших релігійних спільнот та релігій. Переслідувані, загнані у підпілля цілі Церкви. Це все печальні “здобутки” того соціалізму, який на крові і кістках утверджувався у цій частині земної кулі. Логічним наслідком цієї політики, стала ліквідація і УГКЦ у 1946 році на Галичині, згодом на Закарпатті та всіх інших країнах, так званого, соціалістичного табору, а радше концтабору. Засаднича несумісність УГКЦ з суспільно-політичним устроєм та пануючою ідеологією, відображена у самій назві цієї Церкви. Ця Церква була українською і ми знаємо її роль у тому, що називається національне відродження, плеканням національної ідентичності. Для радянської системи це все окреслювалося поняттям буржуазного націоналізму. Ця Церква була Католицькою, тобто Вселенською, пов’язаною з Римським Апостольським Престолом. Для радянського режиму, який підозріло ставився навіть до однієї людини, яка мала родичів за кордоном, то Церква, яка мала міжнародні контакти, трактували як “агента міжнародного імперіалізму”. Найголовніша причина була пов’язана з тим, що ця Церква і була властиво Церквою, тобто наповнювала сенсом життя багатьох поколінь і користувалася довірою та повагою, тому для атеїстичною системи вона вважалася “опіумом для народу”. Це слоган того часу нам добре знайомий.А насправді вона була альтернативою до тоталітарної ідеології, яка прагнула володіти не лише умами, але й серцями людей. Очевидно, що у ті часи, така Церква була приречена на знищення та ліквідацію. Можна собі уявити, з якою нещадністю ця влада нищила небезпечного ворога. Водночас, для нас з вами важливим є не лише цей аспект, який, на сьогодні, досить детально досліджений і будуть інші дослідники, які цілком покажуть цей процес переслідувань, нищення, політики влади,щодо Церкви. Історія ХХ століття – це не лише історія нищення і насильства. Це також історія мужності та витривалості, незламності духу та величезної сили віри, яка була єдиною зброєю тих, хто остаточно, таки здобув перемогу у цьому нерівному двобою, хто дочекався таки Воскресіння Церкви. УГКЦ вистояла у цей період офіційної ліквідації, організувалася у підпіллі, породила нові покоління лідерів та вірних, живлячи у їхніх серцях надію на краще прийдешнє. Упродовж майже півстоліття, ця Церква залишалася не лише найбільшою репресованою християнською спільнотою в світі, але найбільшим організмом спротиву тоталітарній системі, яка вистояла. Історія цього двобою, мучеництва і жертовництва багатьох відомих і невідомих героїв не може бути занехаяна, відкладена, з огляду на інші, здавалося б, важливіші справи. Вона вимагає негайно пізнання та осмислення. І це потрібно не так, задля задоволення якихось інтелектуальних зацікавлень, не стільки заради зведення рахунків з минулим. Найважливішим є те, що пізнавання історії переслідувань та мучеництва потрібна для нас самих, нині сущих, щоб очиститися від гріха ненависті та кровопролиття, згадати невинно убієнних,щоб від усього серця вибачити і з чистою душею попросити прощення. Іншими словами, мусимо пізнати що, де коли, як і з ким сталося, але пробуємо також зрозуміти, що наш Господь, Творець історії, хоче сказати нам, нас навчити через досвід мучеництва наших попередників. Щоб належно відповісти на ці питання, знадобиться багато часу, але дещо робиться тепер. І зокрема у нашому інституті. У нас створено величезний архів, як на українські масштаби, аудіозаписи, скопійовано архіви спецслужб цього періоду. База є і деякі речі почали вже зараз виходити друком. Хочу наголосити, ми прагнемо не лише встановити фактографію, але осмислити досвід УГКЦ з еклезіальної перспективи, розкриваючи динаміку та механізми, які всупереч несприятливим обставинам, підтримували життєдайність Церкви. У центрі нашої уваги і особистого пережиття є доля тих, хто переніс ув’язнення і тортури і навіть пожертвував своїм життям. І хоча інститут радше послуговується історичним, аніж агіографічним методом, у наших архівах є достатньо доказів героїчності монахів і монахів, а також мирян, які слугують і слугували для підготовки їхньої канонізації.
У чому ж полягає спільність цього досвіду наших новомучеників? Для мене своєрідним ключем до розуміння цієї дилеми, є слова із “Послання Синоду єпископів” з приводу 60ї річниці Псевдособору.
“Приклад наших мучеників за віру допомагає нам глибше зрозуміти Тайну страждання нашого Спасителя. Послух Божій волі, готовність сповна випити Чашу страждань, навіть якщо є готовність уникнути її,глибока переконаність, що Господь не покине тебе навіть у жорстоких випробувань. Така віра передбачає не лише безперечну надію на Його милість і всемогутність, а й готовність жити, страждати і навіть вмирати разом з Христом”.
Так, блаженний Леонід Фьодоров, який був екзархом для греко-католиків у Росії у своїх листах передбачав, що може бути пролита кров і вважав це знаком відкуплення. Сам Слуга Божий Андрей ще у дитинстві просив Бога дарувати їхній родині святих мучеників. А згодом, у своїй пастирських посланнях неодноразово звертався до душпастирів і вірних із закликом готуватися до часів, коли доведеться за Христа і Церкву терпіти, а може і життя принести.
Сестра Василіанка зі Львова на прізвище Гудзинська писала: “Радянська влада запроваджує у нас Православну Церкву, щоб ми відмовилися від Католицької віри, а потім вони закриють церкви і знищать релігію”.
Ігумен Золочівського монастиря Йосафат Федорик підготував відозву до вірних: “Допоки у наших серцях не згасли віра і любов до нашої Церкви, Церква буде існувати у наших душах, навіть якщо всі наші храми будуть закриті, а всі священники усунені. За цю правду ми повинні бути готові не лише до переслідувань і страждань, а навіть і віддати життя. Душу вони не зможуть убити. Пам’ятайте, що краще умерти чесно і славно, аніж у гріху ганебно жити і навіки душу свою згубити”.
З поняттям вірності семантично майже завжди збігається слово “надійність”. Вірна людина є надійною для когось, чи для чогось і скріплює інших у цій надії. Один литовський священник-вязень згадував одного з наших новомучеників такими словами:
“На засланні, серед людської мізерії, я стрінув і правдивих ангелів у людському тілі. Між ними був ісповідник віри Григорій Лакота, який від 49 до половини 50-го року просвічував життя нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот”.
Прикладом любові до ворогів є і священномученик Омелян Ковч. Його смерть вже від рук іншого тоталітаризму, засвідчує єдність природи цих репресивних систем. Відомо, що під час Другої Світової війни, він рятував людей, зокрема євреїв від винищення. Знаємо його цитату про те, що коли він відправляв Службу Божу, то за нею, молилися представники різних конфесій у концтаборі.
“За колючими дротами концтаборів, явилося нам чудо ще однієї єдності: єдності вірян різних Церков і конфесій: католиків, православних,протестантів. Вони жили між собою, як справжні брати і сестри. Їх єднав у одне тіло Хрест Христа. Їх єднало спільне страждання. У нерівному двобої з безбожною владою, поруч опинилися ті, для яких єдиною зброєю було Слово Творця. Цей екуменізм ГУЛАГУ мав би стати духовною скарбницею з якої повинні черпати усі ми. Наше завдання – не тільки черпати з цього духовного єднання, але покласти його в основу нашого сьогодення”.
Повязані записи
