“Недільні роздуми” від Ірини Микитюк для багатьох людей вже давно стали улюбленою “родзинкою” вихідного дня. Присвячені тому як впоратися із тривогою,знайти ресурси миру у неспокійному сучасному житті та іншим злободенним темам, вони незмінно “торкаються кожного”. Водночас, пані Ірина є практикуючою християнкою і не так давно повернулася із славнозвісних Ігнатіанських реколекцій. Чому сучасній людині без духовності не обійтися та чому потрібно “потоваришувати” зі своїм тілом психотерапевт,спеціаліст із SOLWI терапії, мотиваційний спікер, педагог Ірина Микитюк поділилася ексклюзивно із “Духовною величчю Львова”.
-Пані Ірино, щотижня Ви публікуєте свої “Недільні роздуми” у Фейсбуці, які є дуже надихаючими та мотиваційними для багатьох людей. З чого почалася така ініціатива?
-Розпочалося це досить давно. Я тільки останні 2 роки як живу в Україні, а перед цим 13 років прожила у Канаді. І цей формат розпочався з того, що я онлайн говорила з батьками із-за кордону про те як важливо плекати любов до української мови серед дітей. Коли я повернулася в Україну, то захотіла поділитися своїм досвідом і роздумами. Почалося все з того,що я “просто говорила в екран”. Згодом почали з’являтися глядачі і я зрозуміла, що системність — це запорука успіху. Тому, у неділю, коли я меш зайнята, виходжу у ефір. І ці роздуми є своєрідними висновками тижня. Це не є просто “висмоктана з пальця тема”, але те, які думки, переживання приходили. Тобто ці теми не є книжковими, а щоденножиттєвими.
-Часто у Ваших роздумах можна почути про те, що сучасній людині необхідно стишитися, почути себе, знайти справді “свій” напрямок у житті. Чому акцентуєте саме на цьому?
-Я, як тілесний психотерапевт, дуже добре знаю, що коли колесо закручується і людина хоче зупинитися, то її “викидає”. Тобто людина зазвичай думає, що от я біжу-біжу і можу зупинитися у будь-який момент. Але коли ти дуже швидко біжиш, то ця зупинка не відбудеться, так би мовити, “екологічно” (безпечно) і для інших людей у тому числі. Це означає, що ми зупинимося через хворобу, або це через депресію. Тому, якщо це робити свідомо і поступово, то буде менш боляче. Треба будувати місточок і не забувати про жоден аспект. Тому, я кажу, що тиша і усвідомленість — це запорука нашого довгого і щасливого життя. Наприкінці лютого я поїхала на Ігнатіанські духовні вправи і 8 днів провела у тиші.
Я старалася, усвідомлювала, що таке тиша, але коли ти 8 днів у тиші і всю інформацію треба залишитися за мурами, бути в собі, то відчуваєш, наскільки це нелегко дається. Зараз ми живемо у час успіху. Успіх дорівнює життю. Тобто я маю успіх — значить я живу. Але я живу, бо я живу. І це прийняття життя є дуже цінним. Нещодавно я почула фразу: найкращий спосіб померти — це жити. Бо ти точно помреш після життя. Тож, жити — це дуже глибока філософія.
-Сьогодні часто можна почути, що духовність — це вже не тренд, навіщо служіння ближнім і таке інше. Але у Вас ми бачимо інший контекст, духовний, нещодавно Ви писали про Благовіщення, наприклад.
-Психологія — це наука про душу. Але психологія, для мене, є місточком між духом, душею і тілом. Це базові аспекти. 3 кити на яких базується наше життя. Люди бояться психологів, бояться подивитися на себе, на свою душу, їм здається, що хтось скаже, що вони погано живуть. Так само і неоднозначним є ставлення до тіла. Для нас, християн, тіло — це або символ розпусти, або символ болю. Але без тіла ми не можемо жити. Тіло — це інструмент з допомогою якого ми живемо. Гармонія у тому, щоб будувати цей місточок між духом, душею і тілом. Тому, для мене є важливою духовність. Нещодавно, я прочитала, що у слові “продавати”, є слово “давати”, а це вже про служіння. Коли ти даєш, ти служиш. Не я тобі продаю, щоб ти мені дав гроші, а я даю тобі те, що я можу дати. Можна роками робити лише те, що хочеш, але з часом приходить питання:” А чому я тут на землі?”. Навіть коли ти задумуєшся про християнство, про Літургію, то все одно маєш знайти оцей ресурс у житті. Головне наповнюватися любов’ю. Бог є Любов.
-Пані Ірино, сучасна людина у цих викликах пандемії коронавірусу, геополітичних проблем, відчувають сильну втому, але не мають змоги “перезвантажитися” у тому, щоб поїхати у мандрівку,чи зібратися у великому колі друзів. Де брати внутрішній ресурс, коли ти, фактично, замкнений у чотирьох стінах?
-Я би не сказала, що ми замкнені у чотирьох стінах. Ти можеш, наприклад, вийти у парк і побачити чудові квіти. Я коли побачила магнолію, яка зацвіла по-сусідству, то так тішилася як мала дитина. Тому що ми завжди хочемо чогось дуже великого і не вміємо радіти малим. Той хто не вміє радіти малим, не вміє радіти і великому. Але одна з думок, яку я розвиваю, це те, що: “у мене є достатньо”. Ми не можемо побудувати будинок, якщо немає фундаменту. Якщо у мене є яма, що у мене нічого нема, то все, що я докладатиму, провалюватиметься у цю яму. Перш ніж шукати те, чого у мене немає, треба усвідомити те, що у мене є. Коли я даю завдання, щоб люди написали, що вони мають, то вони у шоці, що мають так багато. Але якщо у мене чогось нема, свободи руху, можливості десь поїхати, то це означає, що ми “копаємо” яму і туди скидаємо навіть те, що є. Ще одна річ, яку я дуже заохочую, це вживати своє тіло. Навіть якщо я йду на прогулянку тільки зі своїми думками, але якщо я усідомлюю, що зараз я зроблю крок, він пружинить, я іду ,відчуваю сонце на щоці, вітер, то я по-особливому переживаю момент. Деякі люди кажуть, що це занадто просто. А я кажу, що просто — це друге Ім’я Бога. У Бога все просто. Речі, які Він нам дає дуже прості. А ми не хочемо цієї простоти. Втім, якби ми вміли взяти оці речі у простоті, не мали би на що нарікати.
-Чи можете Ви назвати себе щасливою людиною і радісною у кожному дні?
-Це би було трошки дивно, якби у мене була емоція радості кожної хвилини, то це був би передінфарктний стан. Для чогось ми маємо різні емоції, різний спектр емоцій. Але щастя у тому, коли ти ними керуєш, а не вони тобою. Коли мені сумно, я приймаю це, що мені сумно і я маю на це право. Не сум мною керує, а я сумом. У цьому стані можу щось цікаве написати, черпати у цьому свій ресурс. Я дуже люблю життя і дуже ним задоволена, у будь-якому випадку, навіть коли карантин. Раніше, коли минуло тільки кілька місяців карантину, деякі мої клієнти розповідали, що вони дуже щасливі через те, що є карантин. І ділилися цим по-секрету, бо всі довкола нарікали на обмеження. А їм це було доброю нагодою сповільнитися. Навіть у цьому випадку, це також про задоволення і прийняття життя. Якщо ми будемо постійно нарікати, життя не зміниться, наше завдання приймати його.
Фото із фб-сторінки співрозмовниці
Повязані записи
