Реєстрація на Літургію і заборона співати – як переживає українська Церква в Німеччині пандемію COVID-19: інтерв’ю зі священичим подружжям

Ще з 2004 року о. Микола Павлик разом з сім’єю переїхав до Німеччини, де провадить служіння для українців в діаспорі. Сьогодні поспілкуємось із ним та його дружиною Ольгою про життя Української греко-католицької Церкви в Німеччині в період пандемії.

-Отче, розкажіть, будь ласка, про ваш початок життя в Німеччині. Скільки приблизно людей було тоді на парафії?

-Насправді мій контакт з Німеччиною розпочався ще до того, як я приїхав сюди служити на парафію. Саме тут з 1999 по 2002 рік я писав свій ліцензіат. Потім на два роки було повернення в Україну, але 2004 року ми з сім’єю переїхали до Дюссельдорфа. Парафія була гарна, маленька. Ми охоплювали три основні міста: Крефельд, Дюссельдорф і Кельн. У Дюссельдорфі на парафії було приблизно 20-30 людей, а от в Кельні і Крефельді – треба було починати майже з нуля. Зараз люди з Крефельду приїжджають до храму в Дюссельдорфі, оскільки це близько, 30 кілометрів. А от Кельн – дальше, там служиться окремо.

-Як змінилися ці цифри станом на сьогодні?

-До пандемії у Дюссельдорфі парафія налічувала приблизно 80-100 людей, а в Кельні – 100-130. Під час розпалу пандемії, звичайно, кількість зменшилася. Хоча от крайньої неділі ми майже повернулися до того рівня, який був до ковіду.

-Знаю, що на ваших парафіях є традиція парафіяльних посиденьок. Розкажіть детальніше про ці зустрічі.

-Щоб розповісти про це, змалюю свою традиційну неділю. Ми з сім’єю живемо у Дюссельдорфі, тому ранок починається з дороги до Кельну. Там перед Літургією ми з парафіянами маємо зустрічі для розмов і дискусій. У нашій групі у WhatsApp за кілька днів до цих зібрань я пропоную певну тему. Якщо до неї виявляють інтерес, ми її обговорюємо. Якщо ні – просто спілкуємося про все і про ніщо. Щодо цих зустрічей немає ніяких зобов’язань, приходять тільки ті, хто хочуть. Це дуже цікавий формат вільного спілкування. Потім у Кельні всі йдемо на Літургію, після якої я їду до Дюссельдорфа, а парафіяни продовжують свої розмови за чашкою кави вже без мене. У Дюссельдорфі я служу Літургію, а після неї ми збираємося громадою в парафіяльному залі на каву. Тут ці розмови більше пов’язані з проповіддю, яка була в церкві, люди запитують те, що їх цікавить, і ми це обговорюємо.

Або ж це можуть бути теми, які взагалі не мають стосунку до релігії. Просто обговорюємо екзистенціальні проблеми, рятуємо світ, – сміючись, додає дружина Ольга.

-А чи є на вашій парафії катехизація, підготовка до Першої Сповіді, інші заходи?

-Під час пандемії ніяких занять немає. Ми були змушені звузити все лише до богослужінь. Але вже з наступної неділі плануємо відновлювати всі заходи, адже люди самі цього прагнуть. Ми ніколи їм цього не нав’язуємо, але 20-30 людей постійно приходять на каву і тут, і в Кельні. Тобто є інтерес, потреба.

-Хочу додати, що вже близько року у Дюссельдорфі існує недільна школа «Рідне слово» для вивчення української мови. Це школа не суто греко-католицька, та й взагалі не належить Церкві, вона відкрита для всіх. Базу цієї школи ми збудували тут, на парафії, коли я займалася з дітками. Згодом це розширилося і переросло в таку школу. Згодом там буде і катехизація, але наразі це ще в стані розвитку, – каже пані Оля, а отець додає:

-Важливо зазначити, що при формуванні цієї школи не хотіли зосереджуватися лише на греко-католиках, але і не хотіли вступати в протиріччя з Церквою. В Україні часто катехитичні школи працюють по суботах. І виходить так, що в суботу дитина витрачає приблизно дві години на заняття і інколи такі ж дві години на дорогу. У неділю сім’я іде до церкви, а вже в понеділок – усім знову до школи і на роботу. Немає дня для відпочинку. А в нас це по-іншому, і мені це дуже подобається. Літургія назначена на 13:00, а до цього часу, з 10:00 до 12:30, у цій школі відбуваються заняття. Після них всі охочі можуть іти на Літургію. Так у дітей і батьків залишається вільною субота, день для сім’ї, щоб побути разом і відпочити.

-Також до пандемії у нас була підготовка до Першої сповіді. Наразі немає, але з весни будемо відновлювати це.

-Що для вас є найскладнішим в служінні в діаспорі?

-Найскладніші ті свята, які випадають серед тижня. У неділю, 26 вересня, було близько 70-100 людей на Літургії, а вже понеділок, у свято Воздвиження Чесного Хреста, – 8-10 осіб. І це можна зрозуміти. Тут зовсім молода парафія. Є тільки три пенсіонери. Середній вік парафіян – 40-45 років. Це ті молоді українці, які приїхали сюди вчитися або працювати і заробляти гроші, тому серед тижня – всі працюють. З іншого боку, через те, що більшість парафіян – це молоді заробітчани, я розумію, що парафія не є усталена, не викристалізувана. Ці люди трошки тут, а трошки – повертаються додому.

-Як українська Церква в діаспорі пережила період пандемії?

-У Німеччині все починалося доволі спокійно і позитивно, побутував такий настрій: ай, нічого серйозного не буде. А потім в один момент – бам – і все закрили. Це був дуже страшний час, ми були розгублені. Та й відбулося все дуже цікаво. У суботу о 20:00 просто подзвонили і сказали, що архиєпархія вирішила, що від сьогодні всі храми закриті, а ми ж служимо в римо-католицьких німецьких церквах. Це було дуже дивне відчуття. Я маю 22 роки священства, але це був перший раз, коли в неділю ми служили Літургію не в церкві, а вдома. Уявляєте собі Великдень, коли на двох парафіях зазвичай приходить до тисячі людей, а на цей раз – у храмі тільки я і сім’я. Ми і так вигадали шлях, щоб люди не залишилися без посвячених пасок. Дружина спекла багато маленьких пасочок, ми розставили їх з дистанцією по церкві, провели богослужіння без людей, освятили паски. Потім відкрили двері і через один вхід заходили люди, молилися, брали паску і виходили через інший. Так роздали 200 пасок. А цього року довелося спонтанно міняти графік, тому що ввели комендантську годину з 21:00, а ми планували робили богослужіння вночі.

-Якщо відбуваються такі спонтанні зміни, як повідомляєте про це парафіянам?

-Ми маємо свій сайт, але найлегше робити такі оголошення через групи у WhatsApp. Ми маємо дві такі групи: в одній приблизно 200 людей, у другій – трохи більше 100. Люди швидко отримують твоє повідомлення, ще й розсилають його по своїх менших групках. Коли в суботу ввечері повідомили, що церкви закривають, в Дюссельдорфі прийшло лише троє людей, а в Кельні – сім. Тобто зі всіх парафіян лише десять людей не отримали повідомлення про закриття храмів. Це свідчить про те, що інформаційне забезпечення досить хороше.

-Коли храми вже відкрили, які обмеження наклали щодо присутності в церкві?

-Німці дуже швидко почали розробляти концепції гігієни, як тут це називають. Приблизно за два місяці храми облаштували так, що можна було здійснювати богослужіння, при цьому дотримуючись всіх санітарних норм. Хоча церкви стали трохи схожі на бомбосховища, – усміхається дружина Оля. – Лавки заклеєні, позначено, де можна сідати, а де – ні, підлоги обклеєні, перед входом дезінфектори, набір масок. І всі ці розмітки повинні відповідати вимогам. Поліція може в будь-який момент зайти до церкви і (навіть були такі випадки в Німеччині) просто припинити богослужіння, якщо ситуація в храмі не відповідає стандартам.

-Також психологічно важко було те, що заборонили хоровий спів. У Дюссельдорфі мені ще допомагала співати родина, це хоч трошки додавало святкового настрою, а в Кельні цілий рік співали лише ми удвох з дяком. Це трохи навіювало сум.

Ви згадували про реєстрацію на Літургію. Розкажіть детальніше, як відбувався цей процес і навіщо.

-Перед кожною Службою Божою якраз до крайньої неділі включно ми робили списки всіх учасників богослужіння: ім’я, прізвище, номер телефону. Зареєструватися можна було попередньо в онлайні або ж при вході в храм, записавши себе в список. Це потрібно на випадок того, якщо в когось з зареєстрованих виявлять коронавірус. Тоді можна буде виявити тих, хто був з ним в храмі і повідомити, щоб залишалися на карантині 14 днів.-

-Це доволі цікава ідея.

-Так, у цьому є логіка, але практика показала, що пандемія сильніша за це. Чиновникам, відповідним структурам просто не вистачало рук і часу, щоб опрацювати таку кількість інформації. Це ж робили не тільки в нашому храмі, а в усіх храмах, магазинах (не продуктових), ресторанах і інших громадських закладах. Зараз також існують нові можливості. У храмі можуть скасувати практично всі обмеження, якщо парафія узгодить такий формат: до церкви будуть приходити люди тільки таких трьох груп – вакциновані, ті, хто перехворіли коронавірусом, або ті, хто мають негативний тест. Але таке рішення має прийняти парафія. Якщо парафія цей режим не узгоджує, то потрібно дотримуватися всіх санітарних норм. Без масок може бути тільки хор, але, знову ж таки, якщо в хор входять люди тільки цих трьох груп. Наша парафія наразі на таку систему не переходить, тому що є частина невакцинованих людей. Я не можу їх просто вигнати і сказати: «Ми вас більше не пустимо до храму, бо ви не вакциновані».

-А як ваша парафія вирішила питання Причастя в період пандемії?

-Так, Причастя стало певною дилемою. На першій Службі я взагалі не причащав, просто виставив Святі Тайни і сказав людям, що не знаю, що робити, що не можу взяти на себе таку відповідальність. Але потім парафіяни самі запропонували мені варіант купувати формочки з паперу, який не промокає. Ми розкладаємо їх на піднос, туди я кладу Причастя, люди його споживають, а потім ці паперові формочки спалюю. Так причащаємося і до сьогодні. Спочатку все здавалося дуже дивним, люди не знали, як себе поводити, але звикли до цього, привчилися. Попри пандемію, ми служили і служимо.

Розмовляла Софія Витівська