Вже завтра, у Солонці, що біля Львова, освятять закритий монастир Сестер Бенедиктинок під покровом святого Йосифа. Храм при монастирі буде на честь св. Бенедикта і капеланами там стануть Отці Бенедиктинці. Освячення звершить Митрополит і Архієпископ Львівський РКЦ Високопреосвященний Владика Мечислав Мокшицький. У чому особливість харизми Сестер Бенедиктинок, як сучасній людині вижити у закритому монастирі і чому мирян у його стінах завжди приймають із радістю, немов це у гості прийшов сам Христос? Про це та більше ми поспілкувалися із абатисою монастиря Сестер Бенедиктинок у Житомирі, с. Кларою Свідерською.
-Сестро, як розпочалася ініціатива збудувати монастир Бенедиктинок на Львівщині?
-Ще святої пам’яті Архієпископ Ординарій Києво-Житомирської Дієцезії Петро Мальчук якось зателефонував і сказав,що Архієпископ Мокшицький шукає спільноту контемплятивних сестер в Україні, які би могли заснувати монастир на Львівщині. Це був 2016 рік. А ми тільки у 2014 році у Житомирі отримали статус абатства, який означає,що ми можемо створювати нові спільноти. Тому, ми відповіли, що нам потрібен час подумати, адже ніколи не ставили перед собою цілі засновувати нові спільноти, а насамперед прагнули жити глибоким молитовним життям у Житомирі. Ми подумали зі спільнотою і відчули, що якщо покладатися на наші людські сили, то ми не готові на створення нової спільноти, але якщо дати Богові діяти через нас, справді довіритися Йому, то все є можливим. Ми розуміли, що через на, слабких людей, Бог може створити щось нове і прекрасне. Тому, ми відповіли: “так”. Митрополит сказав, що повністю бере на себе будову монастиря, від нас потрібна лише наша згода персональна. Звичайно, ми постійно долучалися до будови, щоб майбутній монастир міг функціонувати так як це потрібно. І вже 19 березня відбудеться освячення храму на честь св. Бенедикта і монастиря, який перебуватиме під покровом св. Йосифа. Нашими капеланами будуть Отці Бенедиктинці і візьмуть під свою опіку цей храм св. Бенедикта.
-Чи миряни зможуть бувати у храмі при монастирі?
-Наш монастир закритий у тому, що сестри не виходять назовні. Звісно, є територія, яка призначена виключно для монахинь, але ми відкриті до співпраці з людьми. Однією з рис нашої харизми є гостинність. Тобто, ми приймаємо кожного, хто до нас приходить, як Христа. Передусім, ми хочемо, щоб віряни могли брати участь у Літургії Годин, яку ми молимося українською мовою, Вечірня буде на латині. Це теж одна з наших харизм. Через Літургію Годин Господь нам допомагає ввійти у діло Спасіння, яке Він творив і творить зараз разом з нами. Ми огортаємо молитвою всю Церкву. Ми не молимося у наших намірах, але у намірах Церкви. Насамперед це молитва разом з мирянами. Тому, з великою радістю ми приймемо кожного. Літургія годин складається із цитат Св. Письма і Псалмів, які допомагають зрозуміти дію Бога.
-Сестро, розкажіть більш детально про харизму Сестер Бенедиктинок.
Взагалі св. Бенедикт говорить, що створюючи монастир, створює монастир Господньої служби. Тобто, людина, яка приходить у монастир, хоче служити Богу більш досконало. Він пише, що ми приходимо до Бога через послух. Бо через непослух ми від Бога відійшли. Так само, як у францисканців є убогість, так само для нас, є послух. Також важливим для послуху є смирення як основна практика аскетична. Але смирення не є похилити голову, ні з ким не розмовляти і дозволяти знущатися над собою. Святий Бенедикт написав про 12 ступенів смирення. І він зауважував, що смирення – це щось, що підносить тебе до Бога. Якщо через гордість людина від Бога віддаляється, то через смирення наближається до Нього. І це теж є драбиною через яку людина піднімається до Бога. І послух – це дисципліна монаша. Молитва у нас розділена таким чином, що 5 разів на день ми збираємося і молимося. Молитва розділяє нашу працю, вона є головною, нашим дороговказом. Святий Бенедикт підкреслював, що наше серце має бути поєднане з нашими вустами у молитві, у згоді з розумом. Щоб людина була цілісна. Також є практика читання Божого Письма. Від початку, монахи-пустельники це практикують. Ми вчимося передусім слухати, що Бог говорить, вивчати Його читання, вчинки через читання Святого Письма. Ще однією нашою харизмою є родинність, спільнотовість. Ми все стараємося робити разом: і молитву, і працю. Звісно, є місце для особистого простору, мовчання. Бо насправді монах – це є той, хто є один, але є для всіх. Абатиса є головою спільноти і є сестри, які творять цю єдність. Ще одне, що відрізняє нас від інших – це наші обіти. Ми складаємо ще 2 додаткові обіти: сталості місця і навернення. Обіт навернення – це означає, що щодня я буду кращою, буду ближчою для Бога, а сталість – це означає, що все наше життя ми повязуємо із конкретною спільнотою. До вічних обітів є багато часу, щоб побачити конкретну спільноту. Бо кожна спільнота творить свій особливий характер. Ми дивимося, чого від нас потребує локальна спільнота Церкви, якого виду діяльності. А також ми виходимо з обдарованості. Якщо хтось гарно пише ікони, то спільнота буде славитися гарними іконами. Але це все має бути у рамках затвору. І євангелізація наша виявляється у вмінні жити разом. Ми євангелізуємо більше життям, аніж словами. Тому, є можливість, щоб миряни приходили і з нами молилися та працювали.
–Владика Едвард у Році молитви за покликання, зауважив, що у монастирях активного типу зараз відчувається брак покликань, а у монастирях контемплятивних їх не бракує. Як Ви це прокоментуєте?
-Думаю, від вибору радикальності. Якщо,хтось хоче посвятити себе Богові, то прагне цього цілковито і радикально. Віддати все. Я часто задаю собі це питання про покликання. Господь кличе так само, як раніше, але сучасна людина не має часу слухати і боїться відповідати. Зараз медіа, оці всі технології, і у людини немає часу зупинитися і послухати, увійти у глибину свого серця. У нас є молоді сестри, є 3 сестри у формації,у часових обітах. Люди ідуть до тих спільнот, де відчувається молодість життя і є радикальність служіння. Коли ти обираєш Бога, ти ідеш за Богом і це видно у твоєму житті. Бо у цьому є щастя. Людина не відчуває себе подвійною. Не хочу сказати, що у Згромадженнях є подвійність. Наприклад, я теж хотіла піти у відкритий Орден, служити бідним. Але я відчула, що Господь хоче,щоб я була у кляузуровому монастирі. І я сказала: “Якщо ти так хочеш, то я піду у закритий монастир”. Тут мені допомогла дисципліна. Коли я чую дзвоник, то залишаю працю і йду молюся. А у Згромадженні ти сам собі маєш знайти час на молитву, на працю. Думаю, що Господь мене через це вберіг, бо я дуже активна, я б вдарилася у активність, а молитву би занедбала. Часто ми думаємо, що спільнота є тягарем. Але насправді можна багато вчитися від спільноти.
-Сестро, сучасна молодь, часто схиляється до агностицизму. Але, здається, що для того, аби піти у закритий монастир потрібна дуже сильна віра і вміння ніколи не сумніватися.Чи були сумніви у Вас?
Щодо атеїзму, я переконана, що у кожній людині є прагнення Бога. Кожна людина хоче бути щасливою, її тягне до прекрасного, до виняткового і того, що її перевищує. Тобто людина, навіть несвідомо, шукає Бога. Як у мене було? Я з родини віруючої, але у мене були оці питання, щодо того, чи існує Бог. Мені здається, що у монастир приходить та людина, яка правдиво шукає Бога. Людина не потрапляє у монастир без жодного сумніву. У монастир ми приходимо, що навчитися служити і Бога шукати. Найголовніше іти за цим прагненням. Назагал, віру можна порівняти до рослинки. У Хрещенні ми отримуємо як Дар Святого Духа зернинки віри, надії і любові. І їх потрібно вирощувати, оберігати. І не можна від кандидата, чи від кандидатки вимагати, щоб віра була настільки міцною і непохитною, бо це нереально. Ми всі люди і ми всі помиляємося. Але головне оце прагнення шукати Бога, бо коли приходиш у монастир, щоб знайти себе, бо не знаходиш у світі, прагнеш своєї реалізації, то у монастирі не буде комфортно. А коли шукаємо Бога, то у Його світлі завжди буде зрозуміло чому так, а не інакше. Святий Павло говорить про те, щоб у всьому Господь був прославлений.
-Сестро, сьогодні багато людей зустрічаються з тим, що через коронавірус доводиться жити у ізоляції. Але сестри монастиря закритого типу завжди живуть у таких умовах. Як при цьому Вам вдається зберігати радість?
-Щастя наше передусім випливає зсередини, із серця. Чому так важко бувати у ізоліяції? Бо чоловік і жінка насправді мало бувають разом. Чоловік на одній роботі, жінка на іншій. І вони бачаться кілька годин на день. А перебувати разом 24 години є важко. Але якщо я є у гармонії сама із собою, я примирена із собою, то мені легко бути у гармонії із іншою людиною. Ізоляція допомагає нам зміцнити свої відносини з Богом. Я розумію тоді, що хтось не винен у моїх слабкостях, чи проблемах, а скеровуюся до себе. Бо це те, що від мого нутра, від мого серця залежить як я бачу навколишнє середовище. Важливо не концентруватися на собі, але на ближньому. Якщо мої відносини з Богом добрі, то мої відносини з ближнім і з сестрою також добрі. Велика паніка є через коронавірус. Ми теж хворіємо на цю та інші хвороби. Хто може дати мир у серці, запевнення, хто може сказати: “Не бійся!”, якщо не Господь? А як ми це почуємо, якщо не звернемося до Бога, не прибіжимо до Нього. Коронавірус сіє хаос, не знаємо, де правда, де брехня. Є Хтось ближчий до нас, який є знає Правду, Який може нам дати мир, Який пройшов через цю смерть, Воскрес, у тілі перетерпів абсолютно все, що ми терпимо. Раджу прочитати 91 Псалом. Там є слова: “Я не злякаюсь, бо Господь зі мною”. Якщо ми звернемося до Господа, то Він дасть нам сили витримати цю ізоляцію. Але головне як ми переживемо цей період, чи пересваримося з усіма,чи навернемося до Господа, скажемо, що ми згрішили перед Тобою, але потребуємо Твого миру, Твого прощення, Твоєї любові, бо ми для цього створені.
Повязані записи
