Про це повідомили на сайті Інституту екуменічних студій.
Модерував семінар Тарас Курилець, науковий працівник ІЕС.
У концепції заходу було зазначено: «Миряни складають переважну більшість церковної спільноти, проте їхній голос у прийнятті рішень не завжди є почутим і врахованим. Сьогодні, на нашу думку, роль мирян в соборній діяльності церкви на різних рівнях—від локального до загальноцерковного — потребує додаткового вивчення».
Першою прозвучала доповідь о. д-р. Кирила Говоруна «Коли мирян ще не було: ранньохристиянська доба». Головні тези цієї доповіді є те, що сам термін «миряни» є досить дискримінаційним і не є характерним для раннього християнства, яке не знало ще поділу на клириків і мирян, а є наслідком процесів стратифікації, поділу у Церкві. Причому процес появи «мирян» (лаїцизації) і «священиків» (сакердоталізації) є одночасним, оскільки до цього часу радше йшлося про священство усіх вірних. На думку доповідача, сучасне поняття священства є радше запозиченням з греко-римської релігії та пізньо-юдейської традиції, що бачило священство як окрему групу, відділену від мирян. Ця група була наділена функцією встановлення контакту з божественним і адміністрування благодаттю, якої у світі є дефіцит, і яку може отримати священник, внаслідок вчинення певних магічних дій. О. Кирило вважає, що Новий Завіт говорить про іншу реальність, оскільки після приходу Архиєрея Христа, благодать стала загальнодоступною і роль священика/єпикопа є радше роллю духовного пастиря – «коуча», який допомагає вірним засвоювати цю безмежну благодать, а також очолювати Таїнства, які здійснює ціла громада по праву загального священства. І найголовніше, наголосив доповідач, на його думку, роль священства у Церкві є радше функціональною, ніж онтологічною.
Респондент прот. Володимир Вакін, ректор Волинської православної богословської академії, підкреслив важливість піднятої теми, особливо в час пандемії, коли ми переосмислюємо роль мирян у Церкві. Необхідно перш за все визначитися з термінологією, висловивши згоду з тим, що поняття «мирянин» є достатньо дискримінаційним і його зараз часто помилково вживають як синонім до «світська людина».
Доктор Анатолій Бабинський підняв тему «Мирянське пробудження в УГКЦ після ІІ Світової війни», подавши в історичній ретроспективі мирянські рухи та їх трансформацію в діаспорі УГКЦ в післявоєнний період. Спочатку це були організації, які мали функцію прицерковних та допоміжних. Згодом виникли більш масові організації, які взорувалися в своїй праці на діяльність колишніх церковних Братств, які керувалися основними засадами: збереження історичної тяглості; оборона проти латинізації та денаціоналізації; ставропігії, тобто «екземпції» з-під влади правлячого єпископа, що згодом призвело до певного ізоляціонізму. І на цьому фоні почали з’являтися організації, які основували свою діяльність на вченні ІІ Ватиканського собору. І на кінець, автор робить висновок: «Досвід мирянської активізації «знизу» у другій половині ХХ століття в УГКЦ свідчить, що включення бажання брати на себе відповідальність за життя і місію Церкви в світі неможливе без поступового включення мирян в обговорення важливих питань церковного життя. Якщо рішення просто «спускаються» зверху мирянський загал залишатиметься пасивним, а найбільш активні його представники, розчарувавшись відійдуть втратять інтерес до церковних справ».
Респондент проф. Людмила Филипович, завідувачка Відділу філософії та історії релігії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України, сказала, що поняття «мирянин» є дуже широким і нам потрібно уточнити нашу лексику, де можливо більш відповідним би був термін «вірянин», що включає в себе не стільки приналежність до світу – «миру», а приналежність до Церкви, тому тут слово «вірянин» підходить більше.
О. д-р. Андрій Чировський, колишній очільник Інституту східнохристиянських студій імені Андрея Шептицького, у своїй доповіді «Потенційні проблеми пов‘язані з включенням мирян до церковних соборів (взагалі та в конкретному випадку УГКЦ)» виділив чотири із них. Перше – кількість мирян в дорадчих соборах і співвідношення їхніх голосів з голосами духовенства та ієрархії. Друге – вибір мирян, оскільки вони часто не є відомими в своєму середовищі. В деяких православних є практика голосування за попередньо визначених кандидатів. Іншим варіантом – є призначення делегатів єпископами, проте така особа буде правдоподібно захищати позицію єпископа, який її призначив. Третє питання – підготовленість мирян до участі в житті Церкви, їх обізнаність з церковним життям і церковним правом, оскільки часом буває так, що мирян цікавить лише церковна політика. Тут не можна оминути увагою також мовне питання, яке в діаспорі щораз стає актуальнішим, оскільки в УГКЦ є тепер багато вірян, які не є українцями і по українськи не розмовляють, і вони би значно збагатили наші собори, але тут виступає питання перекладів. Четверте – фінансові витрати. Отець підбив підсумок: «Щоб залучити мирян до плодовитої праці не лише дорадчих, але і законодавчих і виборчих соборів, потрібно осмислити не лише позитивні моменти, але і потенційні проблеми, пов’язані з потенційною участю мирян».
Респондент п. Тарас Дмитрик зазначив, що стосовно чотирьох, озвучених о. Андрієм Чировським проблем, можна зробити висновок, що нам в усіх Церквах бракує культури соборування, оскільки традиція проведення соборів в українських конфесіях починає відроджуватися тільки віднедавна. Зокрема стоїть питання, яких мирян можна залучати до соборної діяльності і тут найперший голос мав би бути за церковними ВНЗ, які могли б делегувати своїх представників на собори.
В заключному виступі, д-р. Сергій Бортник, викладач Київської Духовної Академії, підняв тему «Богословське осмислення значення мирян у вирішенні шляхів розвитку сьогоднішнього Православ’я». В ній він виділив «три рівні церковного буття і відповідальності. Перший – це рівень єрархії або ж єпископату. Другий – рівень євхаристійної спільноти, що в цілому ототожнюється із парафією на чолі з священиком. Третій – рівень вірян, які усвідомлюють свою віру та готові нести різного роду відповідальність за свою громаду та за свою церков загалом. Таким чином, єрархія, євхаристійна спільнота та віряни становлять три аспекти буття Церкви». На основі конкретних прикладів він намагався довести, що «буття Церкви не зводиться до інституційного начала». З цього автор робить висновки: «заявлена релігійність населення України не відповідає кількості парафіян, які в буденному житті мотивовані своєї конфесійною та парафіяльною приналежністю»; держава не може бути на стороні однієї з конфесій України.
Респондент прот. д-р. Михайло Димид, колишній ректор Українського католицького університету, доповнив доповідача в темі «соборність і миряни в православній традиції». І він тут зробив особливий акцент на Московському соборі РПЦ 1917 року, представляючи його як яскравий позитивний приклад, рішення якого в певних моментах можна поставити в один ряд з рішеннями ІІ Ватиканського собору. Еклезіологія Московського собору була побудована таким чином, щоб відобразити на ньому правдиву соборність з надзвичайно відчутною участі мирян. Його революційність полягає насамперед в процедурі прийняття рішень, де перемогла думка – дати право голосу мирянам та духовенству на рівні з єпископами. Собор прийняв рішення, що помісний Собор, а не лише Єпископський синод є носієм верховної влади в Церкві. Завершуючи, о. Михайло сказав, що «Московський собор 1917-18 років є унікальним моментом в історії не лише РПЦ та її української частини, момент роздуму про соборність. І це справді була подія «кайрос», інтуїція, яка є джерелом натхнення для Православної Церкви в цілому, але для Вселенської Церкви в її повноті».
Інститут екуменічних студій УКУ.
Повязані записи
