31 серпня 1867 року, символічно в останній день літа, помер мій улюблений поет, людина трагічної долі, яка розгубилась у безглуздому та шаленому гаморі життя. Хоча Бодлер був радше представником пригнічено-похмурого осіннього настрою. Інший геніальний автор Артюр Рембо назвав Бодлера: «королем поетів, справжнім Богом». Звісно ж, він був далекий від Бога, більше того – йому так і не вдалось знайти Бога. Тим паче, що сам митець іноді навіть не вважав себе повноцінною людиною.
Крім того, Бодлера називають й родоначальником декадансу. Загалом людство, яке, за словами Ніцше, втратило Бога, очікувало катастроф загальносвітового масштабу, свого роду «кінця світу». Початок його вбачався у занепаді моралі, втраті ідеалів і колишніх цінностей, нестабільності і хаосі життя, загальній кризі буржуазної культури. Цей кризовий стан отримав загальну назву декаданс, що в перекладі означає «занепад».
Цікаво, що вперше цей термін використав поет Теофіль Готьє у передмові до книги Шарля Бодлера «Квіти зла».
Незважаючи на всі складні моменти життя Шарля Бодлера, його психологічні проблеми, різноманітні скандальні чутки про його нетрадиційну орієнтацію, нестерпний характер, автор, на мою думку, завжди мав світле серце. Просто його настільки затьмарили несправедливість та жорстокість світу, що довелось стати тим монстром, який нікого не боїться і не зважає на осуд суспільства.
Думаю, сам Бодлер надзвичайно влучно охарактеризував як себе, так і всіх творчих, схильних до депресивних станів людей такими словами:
«…Поет подібний теж до владаря блакиті,
Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі.
Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій
Він крила велетня волочить по землі…» (уривок із вірша «Альбатрос»)
Відчуття себе чужинцем у нібито яскравому та чарівному світі, можливість бачити у сірому більше п’ятдесяти відтінків, вміння відчувати потужніше, аніж звичайні люди – це справжній дар, але водночас й страшне прокляття кожної справді творчої людини.
Шарль Бодлер – це своєрідне уособлення «людини без шкіри», емоції та біль якої видно навіть неозброєним оком. Людей «бодлерівської ментальності» дуже просто ранити, а ще легше вбити. Хоча, якщо бути відвертими, вони й самі шукають смерті… бо розуміють, що все, що оточує їх – невдало продумана циркова постановка, яку багато хто із надією називає життям.
Ким же насправді був Шарль Бодлер? Думаю, він був дуже пафосним поетом і світським піжоном. Але пафосним по-справжньому… Тобто, пафос його ґрунтувався на досвіді усіх ран, які йому довелось пережити. Він писав про хвору музу та створював гімни красі, байдуже від якої сили вона походила… Він писав, про те, що відчував, а не просто чув із чужих переказів… писав по-справжньому, хоч і піддавав сумнівам усі цінності цього світу. Він писав про любов, заради якої нехтував законами пристойності та стандартами ввічливості… але він ніколи не брехав ані собі, ані своїх читачам. Мабуть, це і робить його великим, своєрідним взірцем для наступним поколінь. Це й відрізняло його чоловічу поезію від «плаксивих» віршів солоденьких хлопчиків, які вміло бавились красивими словами про самопожертву і боротьбу, але боялись ризикувати, боротись і навіть помирати.
Одним із найбільш критичним у релігійному плані віршів Бодлера я вважаю «Зречення святого Петра». Хтось може назвати слова автора «богохульством», неповагою до християнства. Проте, я бачу в цих різких рядках лише втомленого генія, який здобув славу й визнання, але втратив віру, втратив можливість бути щасливим… і майже втратив свою душу. Він відчайдушно шукав Бога, вступав у різні дискусії, керуючись єдиним підсвідомим бажанням, – бути переконаним хоч кимось, що Бог не помер.
Мабуть, якби я мала можливість зустріти цього геніального готичного автора, то особисто подякувала б йому за його вірш «Півсвіту у твоєму волоссі». Сподіваюсь, що все-таки в іншому світі, де нема печалі та болю, «король поетів» та істинний літературний містик зняв усі свої маски і став простою людиною, яку більше не тривожать ніякі повстання власних внутрішніх імперій.
Підготувала Лідія Батіг
Повязані записи
