Шеф-редактор РІСУ Тарас Антошевський: “Підтримка церковних ЗМІ — запорука їхньої якості”

 Карантин приніс зміни не лише у повсякденне життя багатьох людей, але й у їхню роботу. Не оминули нові виклики і журналістів. Сьогодні ми поспілкувалися із шеф-редактором Релігійно-інформаційної служби України Тарасом Антошевським про те, яким є головне завдання журналістів у часі суспільних потрясінь, як щоденно писати про життя релігійних організацій цікаво і актуально, а також про те, чому завдяки якісній журналістиці люди можуть стати щасливішими і знайти у своїй душі мир і натхнення, навіть тоді коли за вікном буремний 2020-й. 

— Під час карантину змінилася тематична палітра різних видань, навіть аудиторія частково змінилася. Чи побачили Ви карантинні зміни стосовно Релігійно-інформаційної служби України і як вони вплинули на Вашу щоденну роботу позитивно, чи негативно?

— Звісно, під час карантину люди більше сиділи вдома і особливо в Інтернеті. І під час цього періоду зросла зацікавленість до теми Церкви в умовах карантину. Судячи з багатьох повідомлень у ЗМІ, чи від чиновників, чи блогерів, складалося враження, що саме Церква є найбільшим розплідником вірусу. І тому увага до церковного життя була дуже високою, а ми мали на це реагувати.

З іншого боку, ми робили добірку посилань про те, де відбуваються Богослужіння онлайн, щоб люди могли відповідно до своїх конфесійних вподобань долучитися до моління. Ми постійно це оновлювали і цей матеріал був лідером за читаністю у березні-квітні.

Потім був час Великого Посту, Пасхи. У цей період публічна релігійність традиційно зростає. А за нових обставин було важливо подати як відбудуться святкування в умовах карантину.

І мені здається, що Церкви також відкрили у собі здатність працювати у нових обставинах, а також як допомагати людям у період карантину. Тут ідеться про те, що Церква — це не лише молитва, але певні дії, які відповідають засадам віри.

Для нас, як РІСУ, час карантину був особливим і зовсім не відпочинковим. Бо ми почали роботу над новим сайтом. Зустріч з розробниками була напередодні карантину, а саме у період карантину вони мали вільний час, тому змогли створити наш новий сайт достатньо швидко і якісно. Тобто час карантину був дуже гарячим. Я працював по повній програмі з текстами на старий сайт і над новим сайтом, тобто набагато більше, аніж зазвичай. Подібно і мої колеги. Відтак, станом на травень ми мали новий сайт, а упродовж літа тривав перехід зі старого на новий. Понад 100 тисяч матеріалів — це так зовсім немало.

— Чим є журналістика для Вас? І якою журналістика повинна бути?

— Розуміємо, що зараз медіа є одним із найпотужніших засобів формування громадської думки. Часто не має значення, що насправді відбулося, “правдою” є лише те, що про цю подію написали. Тому це дуже великий виклик і відповідальність — за тих, кого ми інформуємо.

Мені подекуди неприємно дивитися на журналістську роботу перед виборами, коли колеги, які між собою до того нормально спілкувалися, стають носіями антагонізмів передвиборчої боротьби, заручниками політичних орієнтацій власників своїх видань, у результаті сваряться між собою. Таке відчуття, що віддавшись повністю передвиборчому обливанню бруду між кандидатами, вони переходять межі. Не думають, що завтра вибори завершаться, кандидати-бізнесмени будуть домовлятися і разом пити віскі, а журналістам знову дивитися один одному в очі буде важко.

 І перед виборами часом хочеться не читати нічого, але якщо ти працюєш у інформаційному просторі, то не читати просто неможливо. Релігійні медіа, звичайно, переважно не є так задіяні до цієї “джинсової фабрики”, але і їх тема виборів не оминає. Тим більше, що виборчої атмосфери не вдається оминути священнослужителям, хтось з них агітує, хтось сам кандидує, а хтось критикує діячів Церкви за політизацію.

Для мене особисто журналістика дуже близька до засад УКУ, бо ми тут працюємо. Це є місія, відповідальність, відкритість для світу, бажання працювати щиро, не бути заангажованим у поганому розумінні. Треба вміти відділити, як то кажуть, мухи і котлети, емоції від фактів, факт від коментарів і т.п.

Я сам за освітою історик і багато часу збирав інформацію про події 100-120-річної давнини у тодішніх мас-медіа. Серед іншого, мене цікавило, зокрема, чим жив Львів у ті часи, хотілося відчути той дух. І в тих газетах можна було прочитати дуже багато про реальні події і реальних людей, часто простих, не зірок. І деколи собі думаю нині: “А чи майбутні історики зможуть з наших медій почерпнути інформацію про те, як жило місто сьогодні?”. Чи медіа далі залишатимуться джерелом інформації? Адже гонитва за рейтингом — це далеко не завжди актуальна і якісна інформація про дійсно життєве, актуальне.

— Ви щодня пишете на релігійні теми, як говорити про життя Церков цікаво?

— Цікавинкою завжди буде щось надзвичайне. Ще до РІСУ я працював у соціологічній компанії, робив моніторинги преси. І пригадую, був кінець грудня 1999 року, і тодішній Папа Іван Павло ІІ отримав якийсь цікавий подарунок до свят. І ця інформація розлетілася у десятках видань. Натомість його послання до Різдва ніхто навіть не згадав, про що у ньому йшлося.

Зараз є ще така тенденція, що люди живуть інформацією, яку забудуть за хвилини. Я люблю дивитися фільми про вплив медіа на суспільство. Бо сенсація може робитися довкола неважливої новини, а щось цінне справді залишиться за бортом. І саме завдяки різним технологіям відвертається увага публіки, переважно спеціально, від найважливішого, деформується реальна подія в контексті заангажованості конкретного ЗМІ. Чи, наприклад, свого часу пропонував колегам з одного львівського видання зробити новину про молодіжну прощу, але вона не дуже їх зацікавила. Натомість новина про якийсь нетиповий, вибачте, туалет в Австралії — зацікавила.

— До речі, на Вашу думку, слова Папи, стосовно гомосексуальних пар — це фейк чи маніпуляція?

— Є нарізка уривків відео, які потрапили у фільм. Є вже представлено як це було. Але важливо як їх прочитати. Бували ситуації, коли Папа висловлювався на тему ЛГБТ чи інші подібні теми, але треба розуміти, що є душпастирська позиція, а є морально-богословська позиція Церкви. Пастирська позиція передбачає, що ми не можемо відкинути людину з її гріхом, і яким би не був той син, який зрікся батька, ставлення пастиря передбачає рівне ставлення до праведника і грішника. Але є догматична позиція, моральна позиція Церкви, яка є чіткою і ніхто її змінювати не буде.

Звичайно, Папа висловлює позицію і про одне, і про друге. За останні 100 з чимось років бувало, що Папи видавали з різних питань дуже різні думки. А якщо копнути років так 1000 тому,  то можу сказати як історик, що траплялися навіть такі випадки, коли Папи опускалися на моральне дно, але вони ніколи не видавали декретів, документів, які би легалізовували це дно.

Тому маємо розуміти, що Церква не може відкинути людину, яка на її думку є у гріху, але має зробити все, щоб людина могла навернутися, покаятися, чи якщо це питання її совісті, то знайти зі своєю совістю спільну мову. Зрештою, не йдеться про примус, а про добру волю і право вибору: бути віруючим чи не бути, жити за певним релігійним вченням чи ні.

— Релігійні медіа зараз переживають кризу після карантину, як виживає РІСУ у цих умовах?

— У нашому суспільстві ми звикли багато-що отримувати задурно і не готові платити за інформацію. Це проблема не просто релігійних медіа, це суспільна проблема. Якщо ми готові дивитися телеканали, на яких олігарх через своїх журналістів пхає тобі у голову певні думки, цінності, електоральні орієнтації, а ти це “з’їдаєш” без фільтру, то пізніше не ображайся, коли той олігарх тебе обдере як липку.

Якщо ми не підтримуємо незалежні ЗМІ, у тому числі й релігійні чи церковні, то ми не сприяємо тому, щоб їхня якість була кращою. Бо не може церковна газета повністю утримуватися за гроші єпископа чи якогось гранту і бути при цьому достатньо якісною, бо це недешевий проект. І є досвіди у різних державах, коли церковні видання є комерційно вигідними, добрими, але їх ніхто не роздає задурно. У Польщі є кілька католицьких видань, які не знаю наскільки комерційно вигідні, але мають величезні тиражі. Також є релігійна агенція, яка надає свою інформацію для світських видань, які готові за неї платити, щоб вона дійсно була якісною. У них є електронний короткий доступний бюлетень і нормальне ставлення до інформації, за яку треба платити.

А у нас є така проблема, що церковні ЗМІ погано фінансуються. Але далеко не всі. Якщо ми подивимося на церковні ЗМІ Московського Патріархату в Україні, то частина з них фінансуються прекрасно. Час від часу у мережах є інформація про немалу (і переважно “чорну”) зарплату, яку отримують їхні редактори чи журналісти. Бо зараз у нас в Україні відбувається гібридна війна, і вона зносить голову набагато більшій кількості людей, аніж російські окупанти на Сході України. Бо ця кремлівська пропаганда і фейкофабрики працюють зосереджено, наполегливо, професійно, орієнтуються на різні аудиторії, політичні погляди чи навіть конфесійні симпатії. Буває таке, що воїн перебував на Сході роками, а приїхав і постить у себе на фейсбук-сторінці інформацію з кремлівських темників, бо у голові нема фільтру, який відокремлює правду від брехні. І для мене важливо є пояснити, викрити ці маніпуляції, від яких страдають всі без виключення. Слава Богу, зараз є досить професійних видань, які намагаються говорити про те, медіаінституції і ЗМІ спеціально спростовують ці міфи.

Щодо РІСУ, то ми завжди функціонували за рахунок пожертв і грантів. Ми здійснюємо різні проекти, займаємося моніторингом і промоцією релігійної свободи, готуємо розширену довідкову і пізнавальну інформацію про різне і всіляке, що стосується релігійного життя — наші читачі загалом отримають великий спектр інформації. Ми були засновані і діємо як підрозділ УКУ, і не є офіційним медіа якоїсь з Церков, не фінансуємося жодною з церковних чи релігійних організацій, але маємо співпрацю з абсолютною більшістю з них. Ми можемо бути інформаційними партнерами різних довколарелігійних, церковних інституцій (наприклад, Інституту екуменічних студій) чи якихось заходів або проектів. Ми у порівнянні багато пишемо про ті релігійні організації, які є меншинами, про які інші переважно мало пишуть або взагалі нічого. Для нас важливо представляти повну палітру існуючих релігійних спільнот в Україні, знайомити з ними, з їх віруваннями, традиціями. Щоби ми краще знали один одного, щоби ми ставилися з довірою до людей, які поруч з нами живуть, але мають інші релігійні погляди. Бо раніше Україна була землею великої релігійної толерантності, порівняно з решта Європи. Але у часи Російської імперії і у часи СССР у нас виробляли нетерпимість до інакомислячих чи іновіруючих загалом. Іноді можна і зараз такі стереотипи і часом маразми побачити в ЗМІ, у т.ч. соціальних, що ти розумієш, що ці видання, які дивляться сотні тисячі чи навіть мільйони людей, доносять таку брехню і мову ненависті, що ти розумієш, що людина, яка вірить таким ЗМІ, пізніше буде ненавидіти людей іншої віри.

Ми робили опитування щодо РІСУ і хтось написав: “А чому у вас так багато про євреїв, чи про мусульман, їх же не багато у нас?”. Вибачте, але вони живуть в Україні століттями — як про них не писати?. І серед нас є багато людей, які мають інші релігійні погляди. І чим ближче ми їх знаємо, тим більше вони перестають бути для нас чужими, ворогами, а стають друзями, людьми, які є цікавими для нас. Це дуже важливо, щоб ми знали один одного, щоби нас не роз’єднували шкідливі стереотипи і фейки. Натомість, ми можемо зробити для себе багато відкриттів про те, що ми, здавалося, знаємо. Я постійно повторюю думку, що ми ледь не символом Різдва називаємо пампуха, а це типова ханукальна їжа. Чи, наприклад, ми розказуємо про традиції галицької різдвяної кухні, а в ній є складові традиційної єврейської кухні цього регіону. Зараз є достатньо матеріалів, де описано наскільки переплетені культури різних релігій, різних націй і як вони впливають одна на одну. Наприклад, релігійні, домашні, побутові традиції поляків-католиків суттєво відрізняються від традицій німців-католиків, а є набагато ближчими з традиціями православних українців — бо ми століттями жили в одній державі, наші культури і особливо кухні тісно взаємовпливали. Я колись слухав лекцію про сакральне мистецтво на Сумщині, і у мене склалося враження, яке авторка підтвердила, що в ньому відчуваються впливи римо-католицької, латинської традиції. Тобто можемо сказати, що багато з того, що маємо, це впливи різних культур, але ми над цим не застановляємося. Тобто насправді, якщо ми одне одного краще пізнаємо, то будемо ставитися краще і не будемо бачити ворогів у тих людях, які насправді ворогами для нас не є. 

Загалом є дуже багато тем і процесів, про які хочеться розповідати. Ставлячи великі чи малі тексти про різні парафіяльні ініціативи, сакральну красу нашого краю, цікаві постаті чи події, паломницькі місця, сакральну культуру — я ніби отримую крила і безмежне відчуття радості, що можу з іншими поділитися такою цікавою інформацією.

РІСУ, наближаючись до свого 20-ліття, дуже хоче й надалі працювати і представляти все найважливіше й цікаве у релігійному житті України, його багатогранність і багатство, актуальне і спадщину. Ми також сподіваємося, що наш читач також буде розуміти, як важливо підтримувати такі видання не лише перепостом статті у соціальних мережах, але й інвестицією у якісні статті. Всі бажаючі підтримати РІСУ, мають таку можливість просто і доступно зробити прямо на нашому порталі RISU.ua.

Розмовляла Оксана Бабенко