Смерть – то не кінець, а лише початок.
Бо коли Любов справжня, вона сильніша за саму смерть…
о. Андрій Зелінський
Обличчя війни: Олександр Петраківський
Його історія – про велику любов, неймовірну самопожертву та надзвичайну віру. Своїми щоденними вчинками він написав не одну сторінку нашої майбутньої перемоги, а своїм подвигом нагадав усім, що справжня Любов – жертовна і довготерпелива.
Ми продовжуємо розповідати про молодих офіцерів, випускників Національної академії сухопутних військ, які нагороджені найвищим державним званням – Герой України. І наша сьогоднішня розповідь про Олександра Петраківського – спецпризначенця, офіцера з військової династії, який до 17 років здійснив близько 100 стрибків з парашутом, чоловіка та батька, Героя України. У шаленстві бою він віддав свій шолом молодому солдату, чим врятував його життя, а через кілька хвилин сам отримав поранення в голову і довгі 7 років боровся за власне. Про цей надзвичайний подвиг, Україну його мрії та 12-річну Настю, для якої він завжди найкращий тато – запрошуємо прочитати.
Історія п`ята – Олександр Петраківський
Олександр Петраківський народився 4 червня 1988 р. у м. Житомир. Усі в його сім`ї військовослужбовці: батько і мати – полковники, дружина – капітан, сестра і її чоловік – майори, найменша сестра майбутній військовий психолог, зараз навчається у Військовому інституті КНУ ім. Т. Шевченка і також хоче стати офіцером. Очевидно, що з самого дитинства хлопець готувався опановувати військовий фах. Батько приділяв велику увагу фізичному вихованню дітей, а вже у 13-річному віці вчив його і сестру Світлану стрибкам з парашутом. Під час навчання у школі вони разом відвідували парашутний гурток «Каскад», а вже до вступу у військовий виш Олександр здійснив близько 100 стрибків. Після закінчення школи продовжив навчання в Академії сухопутних військ на факультеті аеромобільних військ, який закінчив у 2009 році.
Життя до війни
Розумний, спокійний та дуже добрий хлопець, турботливий син і брат, курсант, якому постійні заняття спортом ніколи не заважали гарно вчитися – так відгукуються про нього побратими. А дружина щиро додає – він став для мене героєм ще задовго до 2014-го. Вони познайомились, коли дівчина була студенткою-другокурсницею і здобувала цивільну освіту вихователя-логопеда, а він – на рік старший курсант військової академії з амбітними мріями служити в елітних підрозділах. То був 2008 рік, коли війна здавалася чимось примарним і далеким, а бойові операції відпрацьовувалися на папері.
«Незадовго до випуску йому сказали, що, служитиме у 25 окремій повітрянодесантній бригаді, яка базується на Дніпропетровщині. Саша сидів сумний, адже хотів потрапити саме у 8 полк спецпризначення, а ще хвилювався, як ми вдвох будемо так далеко. Але я сказала йому, що все буде добре, бо куди ти, туди і я», – Галина Петраківська.
Розподіл на місця служби після академії відбувається за рейтингом. Оскільки Олександр був одним із перших, тому, як і хотів, обрав 8 полк спеціального призначення, що дислокується у м. Хмельницький. Служба спецпризначенця відрізняється від служби у звичайних піхотних частин, посиленою бойовою підготовкою. Олександр прийшов на посаду командира групи, тому відповідав за навчання підлеглих, проводив з ними заняття з військових дисциплін, щомісяця їздив на полігон.
«У моїй сім’ї не було жодного військового, тому коли в чоловіка почалися постійні наряди, чергування, я не зовсім усвідомлювала, чим він займається. Саша дуже хотів, щоб я також була військовою, адже вся його сім’я – військовослужбовці. Тоді, для кращого розуміння його професії я також пішла на службу за контрактом. Ми служили в різних підрозділах, але тим не менш, разом з усіма виїжджали на стрільби, стрибки, здійснювали всі відпрацювання. Підготовка Саші була ще серйознішою, він постійно вчився та відточував бойові навички», – Галина Петраківська.
Молода дружина разом з маленькою донечкою не тільки переїхала за ним в іншу область, підписала контракт у тому ж полку, що і він, але й згодом розпочала навчання у Національній академії сухопутних військ, аби стати офіцером, як і чоловік. Тоді Олександр залишився вдома з 3-річною Настею і намагався щотижня відвідувати дружину у Львові. За час, проведений із батьком, стосунки між ним і донечкою стали особливо трепетними. А в 2016 всі вони мали об’єднатися й стати щасливою офіцерською родиною. І все неодмінно було б саме так, якби їхньому щастю не завадила війна.
Війна
На початку 2014, коли українці тільки звикали до слів «анексія» і «АТО», полк спецназівців, в якому служив Олександр Петраківський, вже скерували для виконання завдань. Про те, куди саме і з якою метою його відправляють, не можна було розповідати навіть дружині. По телефону офіцер завжди казав, що все добре, а дружина практично до останнього не знала, де знаходиться її чоловік.
«Коли Саша приїхав із завдання, то розповів мені тільки про деякі моменти служби, але вже тоді я бачила, що він сильно стурбований. Потім його групу скерували на ще одне завдання, де вони пробули майже місяць. На травневі свята він на кілька днів приїхав до нас з дитиною у Львів, але практично одразу йому подзвонили і сказали, що через 3 години він має бути у своїй частині в Хмельницькому», – Галина Петраківська.
Того дня приїхати вчасно на шикування Олександр так і не встиг, але всіх, хто прибув у частину, одразу посадили в літак і відправили на Схід. Як хороший командир і справжній офіцер, він не міг залишити своїх підлеглих, тому впродовж двох тижнів постійно просив відрядити на Схід і його.
«Він постійно ходив до командира і просив відправити його до хлопців. Коли той нарешті погодився, Саші довелося важко добиратися на фронт. Усіма правдами і неправдами він все-таки дістався до своєї групи. Впродовж його служби мені часто доводилося чути, як сильно хлопці його люблять і поважають. А він був готовий віддати життя за своїх людей», – Галина Петраківська.
20 липня 2014 року, м. Щастя
«Вони тут – тому, що ненавидять. Ми тут – тому, що любимо», – о. Андрій Зелінський.
Про те, що відбулося 20 липня 2014 згодом напишуть ще багато статей, а офіцерський кевларовий шолом стане не тільки легендою, але й ще одним підтвердженням неймовірної відваги наших військових, а вчинок Олександра Петраківського – взірцем людяності і справжньої братерської любові.
Того дня, його розвідувальна група мала забезпечити проходження цілої колони техніки до Луганського аеропорту, але в районі міста Щастя всі вони потрапили у засідку і вступили в бій.
«Машина, в якій ми їхали зупинилася і ми пішли в розвідку. Коли вже поверталися до неї, то командир помітив, що в одного з наших хлопців не було каски, він зняв з голови свою і віддав підлеглому. Далі ми продовжили рух, але попали в засідку, почався обстріл. Снайпер влучив і один хлопець загинув одразу. Нам перебило шланг подачі палива, машина зупинилася на схилі і заглохла. Після того ми вели обстріл в сторону, де проводилася засідка. Машина продовжила рух. Ми прорвалися крізь засаду і вирвалися на ячмінне поле. Машина зупинилася. Петраківський дав команду зіскочити з неї, зайняти кругову оборону, далі ми запросили евакуацію. Поки її чекали, у машину попав перший снаряд, вона вибухнула, другий – зачепив одного з наших, йому відірвало ключицю і ногу, до лікарні він вже не доїхав … Крило від автомобіля попало мені і командиру в голову… якби він був у касці, все могло бути по-іншому…. Я надав йому першу допомогу, а він до самого кінця керував боєм і віддавав команди…», – згадує побратим.
Після бою солдат повернув каску своєму командиру. На ній нарахували сім пробоїв від осколків і куль. «Якби не командирський шолом, то не залишився б живий…», – сказав тоді хлопець.
«Коли група відступала до лісосмуги, мій син віддав пораненому бійцеві свою каску. А за кілька хвилин отримав поранення. Якби я знав, то купив би десять тих касок йому, може вдалося б уникнути нещастя. Але тішить те, що своєю каскою він врятував життя товариша», – Петро Петраківський, батько, в коментарі для «Gazeta.ua».
Першу допомогу хлопцям надали в польовому госпіталі, потім за ними прилетів гелікоптер, аби забрати поранених до Харкова. Оскільки Олександр мав травму голови, то за протоколом його мали забрати одним із перших, але він наполіг, аби в гелікоптер спочатку сіли двоє його підлеглих. Вдруге гелікоптер прилетів лише через кілька годин…
У той день Галина ніяк не могла додзвонитися до чоловіка, а коли нарешті почула в телефоні його голос, то дізналася, що Олександр перебуває в польовому госпіталі. Він сам розповів дружині, що трапилося, але одразу заспокоїв, що рану обробили, а всі осколки з голови витягли. Проте вже наступного дня йому стало гірше, голова сильно боліла, а знімок показав, що від удару кістка черепа змістилася і вперлася в середину, внаслідок чого утворився внутрішньо-черепний тиск. Олександра відправили на термінову операцію, аби видалити кістку, після чого літаком перевезли з Харкова у Львівській госпіталь, сюди одразу приїхала дружина. Уже наші лікарі повідомили Галині, що, напевно, під час операції її чоловіку дали завелику дозу наркозу, через це серце зупинилося і хоч його вдалося запустити знову, до тями 26-річний офіцер так і не прийшов.
У той день закінчилася війна Олександра Петраківського з ворогом, але почалася набагато довша – війна зі смертю.
Урок життя від Олександра Петраківського: Останнє слово завжди залишається за Любов’ю
Серце молодого офіцера билося самостійно, він дихав, розплющував очі, але погляд був спрямований кудись дуже далеко і ніхто не міг сказати, чи розуміє він, що відбувається навколо.
«У випадку чоловіка, кома перейшла в апалічний синдром, тобто він сам відкривав очі, дихав, їв, засинав, був ніби тут, але не з нами. Це був дуже складний час. Коли Саша знаходився у Військовому медичному центрі Західного регіону (м. Львів) мені дозволили не відвідувати пари в академії, тому кожного ранку я прокидалася і їхала до нього в госпіталь з надією, що саме сьогодні він прокинеться…. Нашій Насті було 5 років і перші місяці ми нічого їй не говорили, а сама вона чомусь ніколи не запитувала, хоча була дуже до нього прив’язана».
Як потім стане відомо, дівчинка нічого не питала про батька, бо по телевізору бачила багатьох покалічених військових зі страшними травами, тому сильно боялася, що з її татом сталося щось схоже. Коли вперше побачила, що зовнішньо Олександр не змінився, то сильно зраділа і лише згодом їй пояснили, що травми голови є набагато серйознішими, хоч і не помітні на перший погляд.
«Коли ми разом приїхали до нього в госпіталь, вона так радісно бігла по коридору і кричала «тату, тату», що коли Саша її побачив, то вперше повернув свій погляд на неї, а в його очах була сльоза», – Галина Петраківська.
Далі на нашого Героя чекали десятки операцій, лікування в Україні, Польщі, Ізраїлі, США, реабілітація в найкращих науково-дослідних центрах, а ще –тисячі слів підтримки і неймовірна любов родини, яка ніколи не переставала вірити, в те, що він відновиться. Це були довгих 7 років його боротьби і їхньої віри. І хоча він не міг говорити, чи ходити, але і не міг не відчувати, як сильно його люблять.
29 серпня 2021 року у найскорботніший для України день, коли всі ми згадуємо Іловайську трагедію і сотні загиблих воїнів, серце Олександра Петраківського назавжди зупинилося. Коли Настя побачила, що мама говорить по телефону і плаче, то в першу чергу запитала, чи все добре з її татом, а коли дізналася, що сталося, то пішла в свою кімнату і довго мовчала. Сьогодні їй 12 і вона росте копією свого батька, у неї його риси обличчя і його характер, і вона неодмінно житиме в Україні, за яку він так палко боровся.
«Саша показав мені, яким має справжній командир: він був готовий всім допомогти, йому ніколи не було байдуже до чужих проблем, а його група – була для нього другою сім’єю. Сьогодні я теж офіцер і намагаюся відповідати тим високим принципам, які показав мені мій чоловік. Але хочу, щоб ви розуміли – він завжди був для мене Героєм, ще задовго до 2014 і без усіх цих орденів … Бо за Героя я колись виходила заміж».
Історію життя Олександра Петраківського вже переповідають як легенду, а його поведінка під час бою, ухвалені рішення, ставлення до підлеглих має взяти собі на озброєння кожен український офіцер. Хлопець, якому він тоді віддав свою каску залишився живим, а завдяки діям офіцера у той страшний день, колона все-таки змогла передислокуватися і виконала бойове завдання. Це врятувало сотні, якщо не тисячі життів. Залишається вірити, що фатальна помилка, лікарська недбалість чи інші обставини, які привели молодого офіцера до коми, все-таки будуть з’ясовані, але навіть зараз ми точно можемо сказати, що в історії цього Героя останнє слово взяла не смерть, а Любов.
«Остаточне слово завжди залишається за Любов’ю. Тільки їй під силу здолати порожнечу чиєїсь відсутності. А тому смерть – то не кінець, а лише початок. Бо коли Любов справжня, вона сильніша за саму смерть», – о. Андрій Зелінський.
Р.S.
- Як ви думаєте, ким би сьогодні був ваш чоловік?
- Сьогодні йому було б 33 і він би точно не сидів в тилу…
Підготувала: Наталія Бельзецька
Повязані записи
