У своїй статті під назвою «Проти фальшування визвольних позицій. Український націоналізм і релігія» Степан Бандера висловив не лише власну позицію, але й думки переважної частини учасників українського визвольного руху щодо релігії, християнства та Церкви.
Думки, висловлені Провідником ОУН, актуальні і сьогодні з огляду на агресію російського постбільшовицького імперіалізму та експансію видозміненої ідеології неомарксизму в країнах Західного світу. До цього ще можна додати дехристиянізацію частини нинішніх українських націоналістів (в орієнтації на неопоганство), мовляв, християнство – це віра «слабаків» та знаряддя поневолення народів іудеями.
Тож прочитаймо кілька бандерівських цитат на цю тему:
«Насправді український націоналістичний, визвольно-революційний рух, так, як його унапрямлює й оформлює ОУН, є рухом християнським. Його найглибші коріння є християнські, а не тільки несуперечні з християнством. У питаннях світоглядових український націоналізм вважає за своє джерело духовість і світогляд українського народу. А ця духовість і світогляд є глибоко християнськими, що викристалізувались під тисячолітнім творчим впливом Христової релігії. Цього творчого формуючого впливу релігії ніяк не можна порівнювати з значенням філософських систем, бо філософія може виповнити тільки одну частинку того, що дає релігія людській одиниці, народам і цілому людству»
«Марксизм, комунізм та їхнє втілення – московський большевизм – є ворогами кожної релігії, а зокрема християнської тому, що релігія, релігійний світогляд і релігійність є найбільшою перешкодою для опанування людської духовости марксистським матеріалізмом, так само, як ідея і єство нації стоять на перешкоді закріпленню російського імперіалізму під покришкою інтернаціоналізму. Але всі намагання большевицького терору, скрайнє переслідування і винищування релігії, тоталітарне накидування матеріялістичного й марксистського світогляду примусовим вихованням і всіма засобами формування людської думки й культури, – не потрапили і не потраплять викоренити з душі людини і з духовости народу глибинних релігійних первнів (першооснова, першоджерело, витоки, авт.), хоча б у свідомості їх істота була заглушена»
«Християнська релігія належить до найбільших цінностей в історичному розвитку і житті українського народу. Тому український націоналістичний рух, визвольно-революційний рух не тільки сам зберігає християнські первні в своїх засадничих положеннях, підтримує релігійність своїх кадрів, але так само активно бореться в обороні релігії та обидвох українських християнських Церков. Це діється не тільки задля спротиву большевицькому насильству, але передусім в обороні найбільших святощів нації та цінностей самих в собі»
«Те, що український націоналізм, як організований рух, визнає Христову віру й виступає в її обороні, не означає накидування цієї віри будь-кому. Адже ж і Церква не накидає віри нікому та уважає незгідним з християнськими засадами її насильне накидування в минулому, – хоч її найгарячіше проповідує. Питання віри й активної релігійности – це питання сумління кожної людини. В ці справи сумління і віри окремої людини ОУН ніяк не втручається й нікому нічого не накидає»
«Не може бути сумніву, що для переважної більшости народу і активних борців визвольного руху християнська релігія є цінністю першої величини»
«Теза, що відродження релігійного життя в Україні є завданням Церкви, правильна щодо значення внутрішнього змісту, форм і організації того життя. Але його захист, створення умови для його відродження – це вже справа не самої тільки Церкви, але цілого народу, а в першу чергу тієї сили, яка організує й очолює цілу визвольну боротьбу, а опісля, по визволенні – це справа держави. Якщо б іти по лінії такого незацікавлення визвольного руху окремими ділянками життя народу, можна б казати, що протидія большевицькій руїнницькій роботі і відродження справжнього національно-вартісного змісту в ділянці науки – це справа тільки науковців, у ділянці виховання – виховних інституцій і т.д.»
«Боротьба з большевицьким безбожництвом, з антирелігійним походом комунізму охоплює найглибші цінності українського народу й української людини і є одним з найважливіших фронтів боротьби за душу народу»
«В практичному житті й боротьбі визвольного підпілля в Україні невідомі активні намагання протиставитися загальній позитивній християнській настанові революційного руху та переставлювання його на невтралістичні рейки. Це й було б неможливим, бо суперечило б найглибшій істоті руху та збірним почуттям українського народу»
Бандерівці та Церква
Степан Бандера походив із священничої сім’ї. Його батько, Андрій Бандера, був греко-католицьким священником – у травні 1941 року його заарештували більшовицькі карателі, опісля етапували до Києва, піддали допитам та розстріляли в липні того ж року.
Тож Степан Бандера отримав повноцінне релігійне виховання з ранніх років і все життя вірив у Бога та за можливості відвідував церкву. Однак методи боротьби, які використовували українські націоналісти спочатку проти польської, а пізніше – проти німецької та російської окупаційної влади, не завжди знаходили підтримку в церковних ієрархів Греко-католицької церкви в Галичині. Одним з найбільших противників терористичних методів боротьби з польською владою був єпископ Станіславівський Григорій (Хомишин). Він був щирим українським патріотом, однак його погляд на взаємини з Польською державою дуже відрізнявся від позиції ОУН.
Митрополит Андрей (Шептицький) також не схвалював радикалізм українських націоналістів і навіть публічно засуджував окремі атентати, які були виконані оунівцями. А звичне для нас гасло «Слава Україні» митрополит Андрей не толерував, вбачаючи у ньому заміну чи навіть підміну традиційному «Слава Ісусу Христу».
Як можна пояснити таку розбіжність поміж патріотами? Схоже, що церковні очільники вбачали в насильницьких методах боротьби порушення Божих заповідей, особливо заповіді «Не убий», бо сприймали ту ж саму Польську державу як легітимну форму правління на українських землях. А отже, згідно їхнього розуміння, збройна боротьба з цією владою є злочином не лише кримінальним, але й церковним. Зі свого боку ОУНівці дивились на власні радикальні дії як на елементи визвольної боротьби, а, отже, застосування сили до окупанта чи до колабораціоніста в їхніх очах було цілком виправданим і не порушувало заповіді Божої.
Окрім цього, церковні ієрархи вважали, що радикальні методи боротьби викликатимуть озлоблення в поляків та репресії з їхнього боку, а отже краще здобувати щастя та волю для українців еволюційним шляхом, так би мовити, в межах чинного законодавства. ОУНівці з цим не погоджувалися, бо не вірили в добру волю окупанта, який оцінить миролюбність українців та забереться геть, або бодай надасть їм якусь автономію. Більш того – українські націоналісти вважали свою боротьбу не провокацією, а відплатою на дії поневолювачів, що, звісно, не заважало полякам чинити насилля у відповідь по новому колу. Окрім того, політична ситуація в Європі вказувала на те, що буде велика війна, а отже не парламентські партії вирішуватимуть подальшу долю народів Європи.
Попри все вищесказане, націоналісти в переважній більшості глибоко поважали Церкву та були практикуючими християнами, а священнослужителі, як правило, співчували і підтримували борців за українську незалежність. Саме тому в Польщі та в Росії не люблять не лише Бандеру, але й Шептицького (одна з причин блокування свого часу беатифікаційного процесу в Ватикані), бо хоч їх методи були різними, але мета була одна – вільна, самостійна Українська Соборна держава. Обидва любили і Бога, і Україну, але кожен виконував своє покликання. Тому нема сенсу сьогодні вбивати клин між патріотами минулого: розбіжності були, але кожен із них віддав себе Україні до свого останнього подиху. А полякам, які, дякувати Богу, цього разу зрозуміли, що підтримка українців – у їхніх власних інтересах, попри складну історію взаємин з українцями варто також усвідомити, що якби не було свого часу Бандери та Шептицького, то російський варвар сьогодні стояв би не під Бахмутом, а під Любліном, бо «какая разніца» його б ціною життя не стримувала.
Підготував Андрій Толстой
Читайте також: Молитва за Бандерою
Повязані записи
