Він був кращим серед нас, природжений лідер, офіцер, на якого рівнялися, його людяністю і добротою ми захоплювалися, командир, у чиїх рішеннях ніколи не сумнівалися, велика людина, яка своєю доблестю міняла цей світ на краще, – все це лише мала частина того, що чую, коли тільки запитую про Павла Сбитова– офіцера зі Львівщини, випускника Національної академії сухопутних військ, командира, який стрімко піднімався військовими сходинами, морського піхотинця, для якого морська піхота була сім’єю, Героя України, який на нашу перемогу подивиться уже з неба.
Сьогодні Павлу Сбитову виповнилося б 28 років, але 11 березня, керуючи відбиттям атак та до останнього залишаючись зі своїм підрозділом, офіцер загинув. Народжений вже у незалежній Україні, вихований військовим ліцеєм та академією, загартований у боях, він творив обличчя нової української армії, мріяв про зміни та їх впроваджував і як ніхто інший вірив у нашу перемогу, бо здобував її своєю кров’ю.
Наша сьогоднішня історія про нього – про Героя сучасної України, але також вона про відвагу і гідність, з якими народжуються, про чин і поступ, які здобувають в боротьбі та про світло і любов, що не згасають навіть після смерті.
Обличчя війни: Павло Сбитов
Павло Сбитов – майор, командир 503 батальйону морської піхоти – народився 22 жовтня 1994 р. у с. Березець, неподалік Львова. У його сім’ї військовослужбовців не було, але вже у 14-ть хлопець вирішив вступати у військовий ліцей імені Героїв Крут, згодом продовжив навчання у Національній академії сухопутних військ. Одразу після закінчення вирушив на передову, пройшов 6 ротацій. Разом зі своїм батальйоном брав участь у багатонаціональних військових навчаннях в Грузії, де його нагородили, як одного з найкращих військовослужбовців, а рота, якою він тоді командував, перемогла в конкурсі на найкращий однотипний підрозділ ЗСУ. Із початку повномасштабного вторгнення боронив нашу країну на Донеччині.
Життя до війни
У школі, військовому ліцеї, потім в академії – він всюди хотів бути першим, і це йому завжди вдавалося. Рота почесної варти, перемоги на спортивних змагання, обрання командиром групи – все це неабиякі досягнення для 17-річного хлопця, але Павлові мрії були ще більшими. Він говорив про спецназ, про службу у «гарячих точках», хотів воювати і захищати. Коли закінчив військовий ліцей, то навіть не сумнівався, що і далі крокуватиме військовою стежкою, невдовзі став офіцером, морським піхотинцем, і лише для двох людей він завжди залишався тим самим Павликом – найдорожчим сином.
– Він ніколи нам не жалівся, не казав, що важко, навпаки – у нього завжди все було добре. Навіть довший час після випуску, Павло не казав нам, що вже знаходиться в зоні АТО, не хотів хвилювати. До останнього свого дня він постійно переконував нас, що все буде добре. Але, знаєте, коли 8 березня Павло подзвонив мені, і я побачила, який він втомлений, подивилася в його очі, то стало страшно. А в кінці розмови, він сказав, що загинув його найкращий друг, і вже тоді я зрозуміла, що дороги назад немає, вони будуть битися до кінця, – Іванна Сбитова, мама.
Війна
Його війна почалася ще задовго до 24 лютого. Молодим офіцером, командиром взводу він прийшов у 36 бригаду морської піхоти ще у 2016 році. Тоді воювали здебільшого чоловіки – вдвічі, а то і втричі старші за Павла, кадрових офіцерів не вистачало. Здобути повагу та авторитет особового складу для 21—річного лейтенанта, який тільки закінчив академію, було непросто. Але у той рік Павло не тільки становився, як командир, переймав нові обов’язки, переїхав у Миколаїв, де базувалася його бригада, але й знайшов найкращих друзів, братів не по крові, а по духу. З Богданом вони познайомились того ж 2016, коли два молоді офіцери стали командирами взводів в одному батальйоні.
– Ми навчалися у різних військових закладах: Павло закінчив Львівську академію, а я – Одеську, але по розподіленню обоє стали командирами взводів в одному з батальйонів 36 бригади. Між нашими академіями завжди була певна конкуренція, тому офіцери, які приходили з цих закладів, хотіли показати себе якнайкраще. Тож на самому початку ми з Павлом не те, що не знайшли спільної мови, а навпаки – відбулося зіткнення характерів. Нас подружила вже згодом одна ситуація. Власники житла, яке я винаймав, дуже раптово сказали з’їжджати. Був уже вечір і,чесно кажучи, я навіть не знав, куди маю йти. Тоді подзвонив Павло і, почувши про все це, запросив до себе на квартиру. Він просто сказав: «Ну якщо тобі немає, де жити, то приходи, лягай поруч на диван і можеш тут залишатися». Відтоді у нас зав’язалися дуже тісні стосунки, бо і на службі, і вдома, і на відпочинку – всюди були разом. Кожному офіцеру раз на тиждень випадало добове чергування. Коли приходила черга моя або Павла, ми завжди залишалися вдвох, не хотіли їхати додому, якщо хтось із нас був на роботі.
Після закінчення першої ротації, у 2017-му, відбулося переформатування 36 бригади – утворився новий 503 батальйон морської піхоти – окрема військова одиниця, з пунктом постійної дислокації у м. Маріуполі. Подальша служба Павла проходила вже у цьому місті. Але, мабуть, не там, а все-таки на полі бою він максимально проявляв свій талант, завойовував авторитет дорослих чоловіків, які без жодних сумнівів виконували кожен його наказ, бо поважали свого командира і дуже його любили.
–Знаєте, є офіцери, які навчаються військовій справі, набираються досвіду, читають фахову літературу, щось аналізують – так-от у Павла зовсім інша ситуація: він ніби уже народився з усіма цими вміннями, був з народження людиною надзвичайно відважною, розсудливою, дуже розумною. До своїх підлеглих ставився вимогливо, а вони його просто обожнювали і знаєте чому? Бо Павло спочатку зганяв із себе 10 потів, особистим прикладом показував, як треба робити, а вже потім вимагав цього в інших. Лише згадати його першу ротацію, коли він зі своїм взводом спершу витіснив ворога з позиції, закріпився на ній, а потім ще й мав завдання її обладнати. Тоді він сам копав окопи, носив деревину, перекривав, навіть стояв на постах разом зі своїми бійцями, а інколи і замість них, щоб вони могли відпочити. Хлопці відчували турботу командира, тому поважали його, завжди слухали і не боялися за ним іти.
Його унікальна особистість, вроджений талант командира, військова майстерність, ерудиція – не дивно, що Павло так швидко піднімався вверх по службі. Посаду, яку хтось отримує через 3-5 років, він здобув за півтора.
– Це бажання досконалості в усьому – виділяло його серед інших командирів, мабуть, через це він так рано став командиром роти, згодом заступником командира батальйону, а незадовго до загибелі – командиром. Його талант лідера розгледів тодішній керівник 503 батальйону – полковник Вадим Сухаревський. Заслужити його повагу, зробити так, щоб він прислухався до твоїх ідеї і пропозицій – для цього треба було мати серйозну підготовку, досвід, здобути авторитет в його очах, і Павлові це вдалося, більше того він став одним із небагатьох офіцерів, з чиїми рішеннями, Вадим Олегович майже одразу погоджувався. Це багато про що говорить, тому не дивно, що згодом саме Павло став його наступником.
Ще одна характерна риса, за яку офіцера любили і поважали, – простота. З кожною високою посадою, новим військовим званням – Павло не мінявся, завжди залишався собою.
– Він ніколи не ловив зірок, з роками не ставав зверхнім, більш поважним, владним. Навпаки, продовжував постійно вдосконалюватися, він так швидко розвивався, що це вражало. Кожна нова посада була для нього можливістю зробити щось більше, він завжди думав наперед, працював на перспективу. І це підтверджують його досягнення, нагороди, виграні змагання, показники його підрозділу. Навіть, коли наш батальйон займав певний район оборони, то найскладніші ділянки фронту визначали Павлу і його бійцям. А вже упродовж ротації він завжди відтісняв ворога, нехай на метр чи пів кілометра, але мусив відбити хоч клаптик нашої землі.
Без бойового досвіду, але з неймовірним бажанням творити нову армію та непохитною вірою в те, що йому це вдасться, – таким прийшов Павло Сбитов на військову службу. А ще з твердим переконання, що люди є найбільшою цінністю, тож робив все, щоб уберегти свій особовий склад. Знання і вміння, які Павло заклав у своїх бійців, сьогодні врятували вже не одне життя.
–На кожному етапі служби він завжди пробував щось нове. Як тільки подавалася ідея щось протестувати, надати рекомендації, освоїти новітні програми – він був першим із тих, хто хотів це випробувати. Уже на цій повномасштабній війні його навчання дали свої плоди, бо офіцери, яких ще колись готував Павло, сьогодні використовують ці вміння.
Ще він постійно думав над тим, як краще застосувати підрозділ, як залучити більше зброї, а менше особового складу, для того, щоб зберегти їм життя, бо про це він думав у першу чергу. Найбільшу увагу приділяв бойовій підготовці. Він так натренував свій підрозділ, що йому навіть не доводилося щось зайвий раз повторювати – просто ставив завдання, і бійці розуміли, що мають це зробити. Максимальна довіра до особового складу та висока вимогливість – це та модель управління, яку проповідував Павло. Бійці розуміли, що командир їм довіряє, дає свободу у багатьох питаннях, але на підсвідомому рівні знали, що перейти межу дозволеного вони не можуть, просто із поваги до командира. Саме тому вони так самовіддано виконували всі його накази, адже Павло мав серед них авторитет: абсолютний і бездоганний.
На світанку 24 лютого почалася війна, що тривала вже століттями
Коли зі всіх сторін вівся наступ, а на українські міста раз за разом летіли ракети, Павло зберігав холодний разом та випромінював впевненість. Добре знав, що командир має приймати виважені рішення, не допускати паніки чи страху, бути взірцем для інших навіть у найстрашніші дні.
– У той день я особливо дивився на Павла, бо завжди бачив у ньому силу і підтримку, його погляд, поведінка – заспокоювали. 24 лютого він, як і завжди, зберігав холодний розум, навіть не сумнівався, що ми дамо гідну відсіч і переможемо. До останнього свого дня Павло у це вірив…
Їх було настільки багато, що в це просто неможливо було повірити, і вони йшли на нас зі всіх сторін
– Нас вивели в певний район зосередження, і ми зайняли оборону. Ворог постійно вів розвідку боєм, обстрілюючи нас артилерією, намагаючись проникнути в наші бойові порядки. Лінія фронту тільки будувалася, місце, де ми стояли, колись вважалося глибоким тилом, тому тут не було ніяких оборонних споруд, і за всіх цих обставин Павло зміг вибудувати лінію оборони, і ми ще певний час давали відсіч. Щоб ви розуміли, ворог переважав нас у кількості особового складу і техніці приблизно у 5 разів. Їх було настільки багато, що в це просто неможливо було повірити, і вони йшли на нас зі всіх напрямків. Павло ні на секунду не залишав підрозділ без управління, безпосередньо усім командував. Знаю, що на своєму автомобілі він ще їздив і допомагав підлеглим військовослужбовцям. Займаючи таку високу посаду, будучи командиром батальйону, він це робив, не дивлячись на небезпеку, постійні обстріли, близькість противника. Він лише хотів зберегти життя людей, так переживав за свій особовий склад, що про себе навіть не мав часу подумати. Тоді була надзвичайно складна ситуація, але підрозділом треба було керувати і Павло робив це бездоганно.
Далі були бої і битви, перші загиблі і перші втрати найближчих друзів. Але під залпами цього вогню народжувалася наша воля, кров’ю цих героїв дотепер пишеться наша незалежність.
– Коли закінчувався інтенсивний бій, він по вечорах, в мороз, їздив до хлопців і спілкувався з ними,цікавився,чи все у них добре. Коли ми виходили з оточення, багато бійців втратили свої речі, то Павло брав з машини свої і їх віддавав. Штани, рукавиці – міг просто зняти щось з себе і передати хлопцям. Казав, що він може хоч трохи посидіти в машині, а його бійці мерзнуть в окопі, тому їм потрібніше. Він любив солдатів, був їм, як батько, а не просто командир, вони це відчували і так само любили його у відповідь.
Тоді ми билися не на життя, а на смерть, а його загибель істинно героїчна
– У той день він відправив жінок, хворих,поранених та підрозділи забезпечення зі штабом у безпечнішу зону, а сам залишився командувати в центрі бойових порядків, серед своїх підлеглих. Разом з собою залишив помічника з артилерії і помічника з розвідки та артилерійські підрозділи І тоді ми билися не на життя, а на смерть….
Ми знаходились у будівлі, звідки велося управління підрозділами. У момент бою, Павлу доповіли, що один із командирів рот поранений і його треба терміново евакуювати. Цей офіцер був нашим найкращим другом і Павло сказав мені йти і відтягнути його у безпечне місце. Я одразу вибіг, почав відтягувати побратима – це буквально лічені хвилини – а в цей момент у будівлю влучив танк… Павло загинув одразу, зі зброєю в руках, управляючи своїми підрозділами, в бою, як справжній командир, як Герой… Знаєте, все, що написано в його нагородних листах, там немає ні слова придуманого, прикрашеного – це була істинно героїчна смерть. А я постійно думаю, що якби він не сказав мені бігти, то я загинув би разом з ним…
Урок життя від Павла Сбитова: Не впадати у відчай і ніколи не опускати руки
Його хотілося наслідувати, у нього хотілося вчитися, це була така унікальна особистість, яка зустрічається дуже рідко і навіть не всім, тому мати Павла у моєму житті – було великим щастям. Так каже мені Богдан, так думають ще сотні, а може й тисячі людей, яким пощастило знати Павла Сбитова, так думаю я – бо ще минулої осені Павло розповідав «Духовній величі» про подвиги свого одногрупника Микити Ярового. Казав, що він був найкращим у всьому і скромно мовчав про свої власні досягнення. Сьогодні він теж Герой України і так само, як Микита – посмертно. У лавах небесного війська їм точно не самотньо…
– ЗЕМЛЯК. ПОБРАТИМ. КОМАНДИР. МОРПІХ!!!Ми разом пройшли стількома фронтовими стежками! Дякую тобі, Паша, за супровід!!! І за твою молоду справжність. Ти пройшов увесь шлях справжнього бойового офіцера Морської піхоти України. Майже ціле твоє життя минуло на війні. А тепер ти помандрував далі… Туди, де ми колись обов‘язково зустрінемося, – військовий капелан о. Андрій Зелінський.
– У нього було стільки мрій: цього літа хотів показати нам з татом Маріуполь, обіцяв відвести до моря своєю машиною, він так любив це місто і хотів, щоб і ми там побували. Знаєте, мені всі говорять, що він був справжнім офіцером, командиром батальйону, хорошим керівником, найкращим другом, але для мене він був просто моєю дитиною, дорогою дитиною, яку ця війна у мене забрала, – Іванна Сбитова, мама.
– Павло був людиною, здатною змінити вектор розвитку не тільки війська, але й загалом цієї країни. Речі, які він щоденно робив, погляди, які мав на життя, те, як він любив Батьківщину, свій дім і своїх людей – цим він міняв світ. Він був справжнім, щирим українцем від самого народження, був чистим одразу, бо виховувався без радянщини, малоросійства, завжди знав, хто є нашим ворогом. Його загибель – велика втрата для країни, адже не стало людини, яка своїми силами, розумом, талантом могла змінити її на краще, – Богдан.
Доблесний, людяний, чесний, з гострим розумом, впевненою вдачею, військовим талантом і добрим серцем – таким він був і про таке він мріяв і за те, щоб його мрії стали нашою реальністю Павло Сбитов заплатив життям.
– Павло завжди йшов вперед з високо піднятою головою, чесно і справедливо, і якщо інші люди втрачали свій курс, розчаровувалися, збивалися з дороги – він завжди вмів їх підняти, допомогти, а навіть, якщо вони завинили перед ним, все одно давав другий шанс, бо вірив, що кожен може змінитися. Він ніколи не говорив про когось за спиною, міг спокійно і чесно подивитися в очі кожному матросу, солдату, сержанту, офіцеру і сказати все, що думає – ці риси мають лише виняткові люди і навіть серед командирів таких небагато.
На завершення Богдан каже, що за Павлом у батальйоні сумують постійно і постійно згадують, але разом з тим завжди відчувають, що він біля них, десь зовсім поруч.
– Павло однозначно був створений для армії, для захисту, для боротьби, бо сам цього прагнув, був військовослужбовцем від кінчиків пальців. Я взяв від нього дуже багато, але, мабуть, головний урок полягає в тому, щоб за жодних обставин не впадати у відчай, не опускати руки, залишатися впевненим у своїх силах і брати відповідальність за прийняті рішення, бо на війні кожне твоє рішення – це чиєсь життя, а його Павло цінував найбільше.
– Коли згадую про Павла, то одразу перед очима бачу його щиру усмішку і надзвичайно добрі очі – очі справжнього українця. Він був людяним, побожним, щирим і відвертим. Перш за все, думав не про себе, а про людей, які знаходилися поруч. А ще був надзвичайно добрим, відгукувався на будь-яке прохання і завжди хотів допомогти, чим лиш тільки міг. Нещодавно військові запитали мене, що є найважчим у моєму служінні і знаєте, втрачати таких дорогих серцю людей, прощатися зі справжніми друзями – це найважче. Але я навіть не сумніваюся, що кожен, хто знав Павла, з ним служив, або просто хоч раз зустрічався, скажуть, що він був людиною від Бога і таким ми назавжди його запам’ятаємо: мужнім офіцером, добрим товаришем, нашим Героєм, людиною простоти, щирості і любові, – військовий капелан о. Юрій Балух.
Про нього ще писатимуть книги і зніматимуть фільми, на його честь вже називають вулиці і про нього ми неодмінно почуємо на уроках, але, мабуть, найбільше, що всі ми можемо зробити для Павла – це не зрадити його мрії, бо нам ніколи не осягнути величі його життя, але в наших силах стати гідними його жертви.
P.S. У цей день все переплітається з болем і сьогодні ми згадуємо про тебе зі сльозами на очах, але разом з тим, навіть не сумніваємось, що десь зовсім поруч, на відстані нашої любові, ти бачиш все з неба і нам усміхаєшся. Бо бути морським піхотинцем – це бути завжди вірним, а бути воїном –жити вічно!
«Ви можете не переживати, адже поки є ми, поки є Збройні сили України, поки є Морська піхота України, – ви можете спати спокійно», – Павло Сбитов.
Підготувала Наталія Бельзецька
Повязані записи
