Вже сьогодні ввечері глядачі каналу «1+1» зможуть подивитися четверту серію циклу документальних фільмів «Україна. Повернення своєї історії». Назва цієї частини – невипадкова – «Таємничі манускрипти», адже йдеться про розслідування документів і віднайдення правдивої церковної історії. У фільмі історики-розслідувачі серед інших ключових точок приїжджають і до Львова для того, аби зібрати «пазли» історичної правди. Менеджери телеканалу запропонували журналістам нашого сайту ввійти до пулу рецензентів фільму і надали ексклюзивний доступ попереднього перегляду. Тому маємо нагоду поділитися своїми враженнями від перегляду.
Питання української історії залишаються для багатьох і «білими плямами», і незрозумілими аспектами, і навіть точками для конфліктів. Сама ідея фільму підкреслює одне – у нас, українців, майстерно крали історію, крали більше чотирьох століть: підробляючи документи, списуючи на війни та інші пошесті. Перша частина фільму розповідає про те, як підкривали ключові святині у Києві – Успенський Собор у комплексі Києво-Печерської Лаври, Богоявленський собор, який функціонував на місці сучасного розташування Києво-Могилянської академії чи Михайлівський Собор. Так, ці підриви святинь у Радянському Союзі списували на окупацію нацистів, на виклики ІІ Світової війни, однак команда розслідувачів через роботу з першоджерелами представляє зовсім інші версії – святині були цінні своїми артефактами, а саме – під ними розташовувалися поховання литовської чи руської знаті, що вже апріорі доводить першість Києва над Москвою. Доведено, що документи підроблялися, навіть витиралися на догоду радянській владі. Так само, як знищувалися всі представники владно-політичної еліти, які намагалися реанімувати історію, а також змагалися за незалежну Церкву від Москви. Дякую авторам фільму, що представили постать Івана Огієнка не просто хрестоматійно, як Митрополита Іларіона, який є класично в нашій уяві автором богословських та історичних текстів, але як Івана Огієнка – державника першої половини ХХ століття, який працював над концепцією автокефальної Церкви.
Примітно, що команда істориків-розслідувачів шукає «пазли» втраченої історії не лише в українських архівах, але й у Румунії, Греції, Туреччині, Німеччині, Канаді. Історичні «сліди» були настільки майстерно витерті, що знайдені фрагменти правди відверто дивували. Наприклад, Москва знищувала не лише артефакти в Україні, але й за її межами. Про що свідчить ліквідація поховання гетьмана Івана Мазепи у Галаці (Румунії). Зовсім непомітний храм святого Георгія, де був похований зловісний ворог Московії, раптом знесли у 60-их роках минулого століття. Місцева влада мотивувала це тим, що потрібно було місце для розбудови спального району. Передбачалося, що храм перенесуть в іншу частину міста, однак цього не змогли зробити через погані умови майбутньої локації. Хтось би сказав, що це збіг обставин, проте жоден інший старовинний храм у цьому місті чомусь не зносили, а храм святого Георгія ліквідували саме після візиту єпископату РПЦ до Румунії. Або чого лише вартий факт демонтажу пам’ятника Гетьману Конашевичу-Сагайдачному у Криму зразу ж після анексії півострова. Виявляється, що у стратегії та риториці Москви важлива лінія не тільки знищення фактів і їхня підробка, варто стерти всі можливі згадки про тих, на кого накладена анафема і кому висловлена величезна кремлівська ненависть.
Остання частина документального фільму присвячена розслідуванню ще одного манускрипту – це документ Вселенської Патріархії 1686 року, який надавав право РПЦ хіротонізувати Київських Митрополитів. Саме цей документ дозволив Росії «відкусити» не просто історію розвитку Православної Церкви в Україні майже на три з половиною століття, але й професійно утверджувати тут свої позиції через роботу з духовенством та мирянами. Лише у Греції розслідувачам вдалося знайти палеографа, який прочитав першоджерело цього архівного документа, у ньому йшлося про те, що Вселенський Патріарх передає такі повноваження Москві не тому, що відрікається від Києва, але ця можливість хіротонії була заради кращої комунікації між Константинополем і Києвом, адже XVII століття – доволі неспокійний час у світі, період воєн та конфліктів. Тому лише заради того, щоб Вселенський Патріарх не їздив часто до Києва, ці повноваження надавали Москві задля зручності. Згідно з документом, Москва не мала права впливати на вибір Київського Митрополита, лише виконувати доручення Патріархії, як комфортного комуніканта. Однак, наші сусіди використали цей крок у своїх політичних інтересах, а для України розпочався важкий шлях довжиною у три з половиною століття змагання за церковну незалежність. У архівах Вселенського Патріархату історики знайшли документи, які підтверджували, що на початку ХХ століття, у межах функціонування УНР, до Константинополя вирушила українська делегація, яка мала на меті повернути автокефалію для Української Православної Церкви. Як свідчать архіви, представників цієї місії намагалися знищити, їм доводилося переховуватись, однак ця спроба не увінчалася успіхами. Позиції української держави були надто слабкими на політичній шахівниці світу.
Наприкінці фільму Блаженніший Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України ПЦУ, зазначив, що Томос про автокефалію можна порівняти з Актом про проголошення української незалежності. Без сумніву, хтось може сказати, що це не так, адже Томос важливий лише для православної конфесійної спільноти, яка чисельна в Україні, однак не покриває всіх вірян. Проте, тут варто зазначити, що отримання Томосу у 2019 році – це повернення історичної правди, що перекреслює і підробку документів, і підривання храмів, і неправдивих меседжів, і перекручування історії, і навіть маніпуляції фактами у суспільстві. Фільм дозволяє закцентувати увагу на цих втратах і спотвореннях, зовсім без прикрас та зайвої патетики, адже в кадрі – лише майстерна робота істориків з документами. І на кожний викид проросійської пропаганди є документальний контраргумент. Тому фільм складається не з суб’єктивних тверджень експертів, а з представлення документальної бази не просто копій, а першоджерел. Саме тому маршрут для віднайдення цих «пазлів» настільки масштабний: від України – до Канади.
Важливо, щоб цей документальний фільм не просто показали в Україні, він, безумовно, буде надзвичайно корисним і фаховим майданчиком для переосмислення власної історії, а переклали хоча б англійською і представили на світових телеканалах. Варто крок за кроком відновлювати інформаційну справедливість і боротися з привидами Волтера Дюранті. Питання української церковної незалежності – це не лише проблема, яка виходить із вузького церковного сегменту, особливо у сучасних умовах російсько-української війни, – це повернення правди, за яку змагали такі, як Іван Огієнко, Костянтин Острозький, Іван Мазепа, Петро Конашевич-Сагайдачний та інші. А відвойовування правди – не тільки на східних фронтах нашої держави, але й у нашому світоглядному баченні, яке не допускатиме місця для спекуляції та маніпуляції, бо ми чітко будемо розуміти, що наше – це наше, а не позичене.
Юліана Лавриш
Світлини надані телеканалом “1+1”
Повязані записи
