Видатний мислитель Артур Шопенгауер колись сказав: “Чим ми є насправді, означає для нашого щастя набагато більше, ніж те, що ми маємо”. Без сумніву, всі ми просто люди, якими керують амбіції та прагнення підкорити світ, стати для нього досконалим і неперевершеним ексклюзивним елементом.
Ми постійно перебуваємо у пошуках щастя, ми вистежуємо його як звір вистежує найбільш недосяжну і найбільш бажану здобич. Нам ніколи не сидиться вдома і ми просто не маємо мужності вдовольнитись тим, чим обдарував нас Бог.
Далекі подорожі та примхлива любов, неслухняне серце, страх та відчай роблять нас рабами якоїсь незрозумілої сили. Ми маримо незвіданими країнами, закохуємось у недосяжних людей, будуємо наполеонівські плани… Але, врешті, хіба стаємо від того щасливими?
В один момент, коли завершується важкий, сповнений стресів день, коли ти відчуваєш нездоланну втому від криків та шуму вулиць, які тероризують твою незайману душу, ти заходиш у свою кімнату, не вмикаєш світло і тихо-тихесенько запитуєш сам себе та Всевишнього: “Боже, хто я? Де я? Коли закінчаться ці випробування, чи залишиться від мене хоч щось?”.
Насправді, великим викликом для нашого покоління є пошук щастя, правди, свого місця у цьому жорстокому та брудному світі. Світі, де тебе залишають друзі, коли темрява і безвихідь огортають твоє життя; світі, де фальшива любов блокує тобі дорогу до справжньої; світі, де ти один… завжди один… один, коли твої внутрішні демони влаштовують танці на твоїх кістах… один, коли всі сміються над твоїми вадами й плюють на твої мрії.
І от рожеві окуляри, які завжди тобі так личили, які ти тримав у дорогому стильному футлярі, мимоволі спадають. І тобі, ідеалістові (якому вже давно слід було подорослішати) доводиться боротись зі злом не лише в інших людях, але й тим, яке роз’їдає твою душу, робить її слабкою, забирає сили та залишає тебе безглуздо помирати на роздоріжжі чиїхось авантюр чи провокацій.
Чи багато треба нам для щастя, чого хоче наше покоління, яке так часто осуджують і критикують псевдоправедники та незримі мученики? Звісно, ні. Ми чекаємо, коли світ припинить свою бездарну гру в доброту та гуманізм, яка межує з ідіотизмом. Ми чекаємо, коли Церква стане нашим Домом, коли вона знову навчиться не тільки говорити, але й слухати своїх змордованих урбаністичними пейзажами та повсякденною реальністю дітей.
Як сказав Вільям Шекспір: “Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо бути”. Я пишаюсь нашим молодим українським поколінням, пишаюсь тим, що є його частиною. Частиною цього справедливого бунту проти химерного світу із викривленою мораллю, проти вульгарної скромності та брехні.
Це правда, я, як і багато моїх однолітків, до кінця не розуміємо, де шукати щастя. Та й чи можемо ми бути абсолютно і беззаперечно щасливими? Не знаю. І навіть не підозрюю.
Розумію тільки, що щастя не в гарних містах чи в недосяжних мріях, не в завтрашньому дні й не через 10 років. Ми маємо навчитись бути щасливими сьогодні. Це щастя – не просто якась середньовічна догма, а мікроскопічна соломинка, за яку ми мусимо вхопитись, щоб уникнути внутрішньої руйнації; щоб залишитись собою на кривавому й моторошному маскараді життя, де кожен приміряє зловісні маски.
Прокинутись у своєму теплому ліжку, побачити як за вікном казково пролітає перший сніг, що вкриває твоє небо пуховою периною… зрозуміти, що твоя любов сильніша за сумніви, що вона кожного дня воскрешає тебе – хіба це не щастя, не дивовижна таємниця, яка назавжди залишиться прекрасною і нерозгаданою.
Тільки там, де нас нема… І тільки тоді, коли ми повернемось… На нас чекатиме щось більше, ніж раніше… Наше старе життя, цінність якого ми усвідомили пізно, але все-таки не занадто пізно.
З любов‘ю,
Лідія Батіг
Повязані записи
