Часто спостерігаю, що багато сучасних християн збиваються з пантелику в оцій точці поєднання, співставлення і співвідношення – традиції Церкви і її розвитку. Вибирають або одне або друге: або спокійно і самовдоволено спочивають в затишній комірці “священного передання”, лиш час від часу відкриваючи її віконце, щоб покивати головою (“куди ж то той світ котиться!”) або ж стрімголов рвуться до “нових методів”, ” нових концепцій”, махаючи рукою на все традиційне, списуючи його як “вже неефективне” і назавжди залишаючи його за своєю спиною. Тобто одні всіляко намагаються щось зберегти, а інші – відірватися (причому на практиці часто виходить так, що останнє слово можна цілком справедливо розуміти і в його сленговому варіанті – “відірватися”). А важливим тут є якраз зв’язок. Не застій чи розрив, а зв’язок.
Варто було б пригадати собі просту річ: слово “традиція” походить від “передавати”, а не “зберігати”. Сама євангельська історія нас вчить: якщо релігійну традицію намагатися лише зберігати, а не розвивати, не відкривати її нового потенціалу, то раніше чи пізніше доведеться вбити Бога, оскільки Він не вписується в готові рамки, бо Він – живий. Традиція є важлива, оскільки її творили люди, котрі були перед нами, вкладали свою душу, свій досвід. Розвиток є важливий, оскільки він показує чи ми готові задіювати свої таланти, знання і досвід не меншою мірою, як це робили наші предки. В той момент, коли традицію намагаються зберегти, замість того, щоб передати, вона завмирає.
Звідси й вимогливе завдання для сучасних християнських богословів (та й усіх віруючих людей) – рухатися, передавати досвід віри у нових реаліях, в нових формах, враховуючи нові виклики, пам’ятаючи все те, що нам передали. А зберігати треба вірність Живому Богові. Ось тоді якраз і формується справжня традиція.
Максим Тимо
Повязані записи
