Василь Черевко – пастор релігійної громади «Відродження» в Дублянах, що входить у Всеукраїнський Союз Церков євангельських християн баптистів. З перших днів війни церква приймає біженців, а пастор кожних два тижні їздить у гарячі регіони з духовною та волонтерською місією.
На території церкви збудовано чотири дитячих будинки сімейного типу – два з них переїхали з гарячих регіонів. Про війну, страх, сирітство та мрії говоримо із пастором з Дублян.
Про початок війни
У нашій парафії все було готове. Я відмовлявся вірити серцем, що буде війна, але розум казав, що буде. За тиждень до війни на нашому зібранні попросив людей зняти готівку, скласти речі, заправити автомобілі. Ми закупили продукти в храм, щоб у разі потреби мати запас. Ми не вірили, але готувалися. Тож коли розпочалась війна, ми відкрили наші двері та почали приймати біженців. Чотири місяці зі сім’єю жили тут та разом з нашими прихожанами готували і допомагали всіляко тим, хто приїздить. Війна почалась відразу у всіх, тому вирішували, що робити, інтуїтивно, не чекали наказу згори. Загалом підрахували, що прийняли понад 900 біженців. Усіх годували, розмістили, давали їжу в дорогу. З усіма я говорив, бо кожному було дуже потрібне слово надії. Ми скасовували богослужіння, їх не було де проводити – всюди у приміщенні церкви спали люди. Проте двічі на день, в час обіду та вечері, я розмовляв з людьми; для багатьох ці розмови були, як рятівний круг.
Про усвідомлення непоправних втрат
Перші люди, які почали приїжджати до нас, були з Бучі, Ірпеня, Бородянки. Успішні, розумні, талановиті. Дивився на них, і до мене приходило усвідомлення – вони ж виїдуть з країни і можуть не повернутися. Це ж наш золотий генофонд. Просив залишитись і подумати. Не приймати рішень в страху чи емоціях. Тішусь, що багатьох переконав.
Про Бородянку
Перша моя поїздка була на третьому тижні війни, у березні. Я поїхав із родичем у Бородянку та Бучу наступного дня після звільнення. Їхали, обминаючи міни, везли цілий бус готової їжі, вареників, випічки. Військові дивились на нас, як на божевільних, але я розумів, я маю там бути, дуже хотів відчути і зрозуміти тих, хто приїжджає звідтіля до нас. І там у звільненій поруйнованій Бородянці з’явилось відчуття, яке я пронесу крізь усе життя – наче ти на якомусь бенкеті сатани, а навколо регочуть демони. І цей біль від розповідей людей, яких ґвалтували та катували, ці кадри руїн – це не зітреш з пам’яті, цього не забудеш.
Кількома тижнями пізніше поїхав у Баштанку, побачив поле, всіяне «градом», що не розірвався, і там поміж тими снарядами трактор сіяв пшеницю. Я стояв і розумів, що ми непереможні. Нація, яка сіє зерно попри все – це нація, з якою Бог.
Про віру
Війна – великий каталізатор, а ще війна – це несправедливість. І багато хто в цій несправедливості звинувачує Бога, має до Нього безліч претензій. Приходять до мене і кажуть, що перестали вірити. Я дякую їм за відвертість. Не переконую у зворотному, кажу лиш, що Бог все одно їх любить. Бо війна теж показує і відношення людини до Бога – ти або приймаєш Його волю, виносиш уроки, або живеш у зневірі та претензіях.
Про страх
Звичайно мені буває страшно, було б дивно, якби сказав, що ні. Та більше думаю про хлопців, що нас боронять. Вони потребують розмови, а я їм потрібен як душпастир. В одній з поїздок – ми були неподалік Лисичанська, їхали так званою дорогою життя – в той день дуже обстрілювали, настільки сильно, що накривало, наче дощем. Я залишив машину та заховався за будинок. У той момент до мене прийшло усвідомлення, що, по-перше, моє життя значно коротше, ніж я собі це уявляю, по-друге, Бог також значно реальніший, ніж я собі уявляю. Навколо стріляють, а я наче під надійним куполом. Моторошно, але не страшно. Хотілося б відчути це ще раз, але не в такій ситуації. Лиш такі кризові ситуації дають відчуття реального Бога.
Про військових
Коли приїжджаю до хлопців, ми багато говоримо. Даю їм причастя, помазую єлеєм. Вони цього потребують. Прошу їх не думати критеріями геройства, розуміти, що вони тут боронять нас, а повернувшись додому, їм потрібно буде по-новому вчитись жити у мирному житті. Хвилююсь про їхнє життя не на фронті, про це зараз звичайно мало говорять, але це важливо. Говоримо про смерть. Про втрати. Розумію, що маю бути там, бо я священник і такою є моя місія. Завжди кажу їм мати надію на Бога та записати мій номер телефону.
Одна з останніх моїх поїздок до Бахмута була нещодавно. Я їхав до хлопця з моєї парафії. У той період в його 24-ій бригаді були відчутні втрати. Мене зустрів білий, як стіна, воїн. А через тиждень він подзвонив мені, сказавши, наскільки важливою для нього була моя присутність у той момент та як вона його змінила.
Читайте також: Ієромонах Іов (Ольшанський): «Хлопці хочуть знати, що їхня жертва не буде даремна»
Про сім’ю
Дружина жодного разу не відмовляла мене перед поїздкою. Лише нещодавно зізналась, що на період, коли я там, постить та багато молиться. Син, якому 15, увімкнув на моєму телефоні функцію відстежування, хвилюється тихо, стежачи, де я є. Розмов у нього зараз багато про майбутнє й про те, що він теж піде нас боронити. Не хочу, щоб він про це думав, хочу, щоб він та донька не розглядали, що в їхньому майбутньому буде війна.
Про дитячі будинки сімейного типу
Маю просту позицію: церква для того, щоби служити суспільству. Правдива побожність – це не ходити в церкву, правдива побожність – це дбати про вдів і сиріт (пор. послання Якова 1:27). Війна забирає батьків у дітей, війна – це сироти, на жаль. Тому дитячі будинки сімейного типу – це моя велика радість і надія. Це можливість для дітей жити в оточенні любові та підтримки.
На території громади в нас чотири будинки сімейного типу. Коли мені знайомий кілька років тому сказав про ідею таких будинків, вона мені не виходила з голови, я з нею прокидався та лягав. Хоча десь розумів, що цю ідею втілити нереально. Та коли місцева влада виділила для них землю – та ще й біля церкви – та завдяки допомозі благодійників за півтора року в повністю обладнані будинки заселились батьки-вихователі з дітьми, я зрозумів, що в Бога немає нічого неможливого.
Ми тісно співпрацюємо з управлінням «Служба у справах дітей» Львівської міської ради. Маємо з ними одну велику спільну мрію, щоб у Львові не було сиріт, щоб у всіх дітей були сім’ї. Так і буде, повірте.
«Коли зустрінусь із Богом»
Мрію, коли одного разу я зустрінусь із Богом, а це точно трапиться, бо ми на 100% смертні, то я зміг би сказати, що виконав свою місію і зробив усе, що міг, усе, що від мене залежало. А ще мрію дочекатись онуків і розказувати їм про те, як ми здобували перемогу.
Спілкувалася Іванка Федів
Читайте також:
Іван Сподар: «Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового»
«Христос шукає всіх усюди»: рефлексія на діалог протестанта з православним
«Русский мир» проти свободи віросповідання?
«Навіщо тобі хрест? Тут немає Бога, – говорили вони», – згадує пілот слова своїх катів
Повязані записи
