На четвертий день Екуменічного соціального тижня спікери говорили про виклики для Церкви, які загострились з початком повномасштабної війни. Подаємо головні думки з дискусійної платформи.
Священник доктор Петро Балог, директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського у Києві, поділився роздумами, як в умовах війни залишатись християнином, захищаючи свої домівки, та як не стати подібними на окупанта.
«У війні діють певні правила. Якщо наш ворог їх не дотримується, це не дає підстави й порушувати правила нам. Ми не маємо стати такими як окупанти. Але захищати власну державу – закон, прописаний в катехизмі. Думаймо про наше майбутнє та гідну перемогу.
Бачимо, як будучи єдиною Церквою Христа, маємо розділення, не поділяючи однієї позиції. Таким прикладом є Святий Престол, який прийняв іншу позицію і не підтримує Україну в певних питаннях, як постачання західної зброї та вступ в НАТО».
Про діяльність та переслідування протестантських громад в тимчасово окупованих територіях розповів д-р Роман Соловій, ректор Східноєвропейського інституту теології у Львові.
«Українські церкви відкрили для себе громадянське суспільство з моменту Революції Гідності. Російські окупанти до протестантської Церкви ставляться з жорстокістю. Адже всі наші громади на Донбасі не підтримували російську анексію. Над пасторами знущались та катували, окупанти нищили заклади освіти та церкви. Водночас з перших годин євангельські церкви та заклади освіти організували гуманітарну допомогу, яка не припиняється й до сьогодні. А громади та храми перетворились у прихистки».
Роман Соловій наголосив на уроках, які має зауважити Церква. Фахівець окреслює кроки для релігійних громад до вирішення питань, які виникли ще з 2014 та наголошує – перемовини з Росією – не на часі.
«Українці не дуже серйозно сприймали державність останні 20 років. Ми нарікали на країну, не докладали зусиль до розбудови, скаржились на бідність та масову міграцію, деградацію освіти та науки. І в цьому бачили обличчя країни. Але забували, що наша держава має одне з найбільш ліберальних поглядів щодо діяльності всіх релігійних інституцій. Хай там як, але війна допомогла церкві зрозуміти, наскільки цінною є свобода. Ми усвідомили, як легко цю свободу можна втратити і наскільки жахливе життя без неї.
Одним з важливих кроків для церков, зокрема євангельської, є відчуття солідарності. Церкви насправді відчули причетність до життя в українському суспільстві і служать людям без поділу на конфесійні приналежності.
Ми чуємо багато слів підтримки та співпережиття, але наше знання тісно пов’язане з нашою реальністю. Досвід війни в медіа та перебувати безпосередньо в тому середовищі, де відчуваємо загрозу для життя – це прірва між сприйняттям війни. Тому світ сприймає війну в Україні не так болісно і не відчуває на собі відповідальності.
Заклики до примирення – є викликом. Кожна війна завершується перемовинами, і настане момент, коли нам доведеться говорити зі стороною, що напала на нас. Але зараз це ще не на часі».
Від початку повномасштабної війни отець-доктор Михайло Станчишин, віцедиректор школи духовного проводу «Єлеазар» перебуває у Харкові. Він роздумував про труднощі для священників в умовах війни.
«Я часто отримував питання – коли закінчиться війна. Для мене ж основне питання – наскільки мене змінить ця війна і чи в ній я зможу розпізнати Христа. До священників приходитиме багато воїнів, родичів загиблих, зранених. Чи зможе пересічний священник прийняти та вислухати цю людину. Центральне завдання для Церкви сьогодні – вміти вислухати, але не повчати і висловлювати розуміння. Людині, яка не була там, важко зрозуміти світ війни. Інше завдання – виховати справжніх духівників. Сьогодні в семінаріях випускають адміністраторів таїнств, проповідників, але не дає інструментів, щоб випустити духівників, яких насправді не вистачає».
Ієромонах Іов (Ольшанський) – ігумен Свято-Воскресенського Ново-Афонського монастиря ПЦУ, який раніше належав УПЦ МП. З початком повномасштабної війни його громада остаточно вирішила вийти з цієї юрисдикції.
«Православна Церква зіткнулась з питанням – чому країна, яка називає себе християнською, звершує акт агресії, а їхнє населення цю агресію підтримує. Церква покликана говорити правду. Тож чи є правдою те, що проповідують священники з церковного амвону в росії? Єресь “руского міра” є ідеологічною основою вторгнення в Україну та змінює критичне мислення людини. Агресія не має релігійного обличчя. Це національно-державне забарвлення, яке спотворює погляд на Бога та Церкву».
Війна – як хвороба, яка підриває фізичний та духовний стан людини, але часто стає прямою зустріччю з Богом. Так вважає Анатолій Бабинський, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ.
«Десятиліттями екуменічний діалог піднімався довкола неактуальних питань. Війна розплющила очі, про що насправді треба говорити. Треба більше працювати над стосунками Церкви з державою. Натомість ми лише бачимо приклад, якою церквою не треба бути – на прикладі московського патріархату. Війна показує, чого насправді суспільство очікує від церкви. А люди шукають спілкування, братерства та солідарності.
У цій війні утвориться декілька “Україн” – переселенців та біженців, військових та мирних. Церква має стати “клеєм”, щоб з’єднати ці частини між собою в суспільне тіло».
Підготувала Наталя Стареправо
Повязані записи
