Що ж таке виховання?
Дехто вважає, що це биття ременем, яке вселяє в дитину страх перед батьками, інші – що це щоденні покарання за будь-яку дрібницю… Хіба ж таким повинне бути виховання? – Зовсім ні! Воно подібне до навчання їзди на велосипеді: м’яке підтримування, легке підштовхування… а все для того, щоб за мить залишити дитину саму і дозволити їй самостійно кермувати. Той, хто прагне виховувати, має подивитися на пасічника, який бере мед із вулика: рухи його обережні, робить усе делікатно, щоб не роздратувати бджіл, які могли б напасти…
У сучасних сім’ях, спостерігаючи процес виховання, можна побачити дві крайності: або батьки взагалі не виховують дітей, тобто ставляться до цього несерйозно, або розуміють потрібність виховання, але роблять це так, що в дітей залишаються лише психологічні травми. Як же потрібно правильно виховувати дітей?
Виховання – процес повільний, непростий і вимагає комплексного підходу, тобто поєднання багатьох, часто просто взаємно суперечливих компонентів. Виховувати треба вчитися. Не можна не навести чудового вислову А. С. Макаренка: “Виховує все: люди, речі, явища, але перш за все і більш за все – люди. З усім складним світом оточуючої дійсності дитина входить у безліч відносин, кожні з яких незмінно розвиваються, переплітаються з іншими відносинами, ускладнюється фізичним і моральним ростом самої дитини. І весь цей “хаос” не піддається начебто жодному обліку, проте він створює в кожний момент певні зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним – ось завдання виховання”. Ці слова найкраще пояснюють, що виховувати – означає бути поряд із вихованцем і брати участь у його житті і в зовнішньому, і, опосередковано, у внутрішньому. Духовне виховання, виховання релігійних почуттів – це також перебування поруч, постійна готовність допомогти, готовність до співробітництва в боротьбі з гріхом.
Зараз справа виховання молодого покоління відбувається в зовсім інших умовах, аніж кілька десятиліть тому. Проте суть та методика християнського виховання залишаються незмінними, адже це – набуток двотисячолітньої практики Святої Церкви та сукупність вічних істин Священного Писання, що ніколи не втратять своєї вартості. Але, попри все, кожний період має свої проблеми. Більшість сучасних дітей, на жаль, уже не уявляють свого життя без телебачення, комп’ютерних ігор та інших розваг і засобів “вбити час”. Дитяча злочинність, наркоманія та проституція – проблеми, що звернули на себе увагу всього суспільства, і вимагають відповідної оцінки та реагування Церкви, держави й усього здорового суспільства.
Яка головна мета виховання дитини?
Одні матері головну увагу звертають на те, щоб діти гарно харчувалися і росли здоровими, другі батьки стараються передусім дати дітям гарну освіту. Треті – докладають усіх зусиль, щоб діти виростали талановитими музикантами, художниками, вченими. У батьків-християн не це повинно бути головною метою виховання. Перш за все вони повинні дбати про те, щоб їхні діти виросли в непохитній вірі в Бога, стали живими членами Церкви і держави, щоб у душах відобразився Христос (Див. Гал. 4, 19), щоб найбільше за все в житті вони полюбили Господа Бога і “… ближнього… як самого себе” (Мф. 22, 37-40). Виховання дітей у християнському дусі є великим подвигом – це боротьба за своїх дітей: із гріхом, із дияволом, із духом мирської розпусти і невір’я.
Перед батьками щодо виховання постають два важливих завдання. Насамперед – підготувати дитину до життя у вічності, щоб земні дні не пропали даремно і щоб смерть не була духовною катастрофою. Необхідно вберегти людину від падінь і розвинути в ній те, що не втрачається у вічності. Це перша сторона виховної діяльності. Не менш важливою є й інша сторона – підготовка до земного життя, оскільки воно не тільки дає можливість отримати вічне життя, але й приховує в собі небезпеку втратити вічність.
Потрібно бути обережним, бо, якщо при вихованні звертається увага тільки на підготовку до вічного життя, то “таланти” – індивідуальні в кожній дитині, –залишиться нерозкритим, оскільки вся увага зосереджується на одній стороні життя. 
Здебільшого буває навпаки, – питання цього життя постають на першому плані. Батьки турбуються про здоров’я дитини, її матеріальне забезпечення та освіту. За словами святителя Іоана Золотоустого, коли батьки у своєму житті віддають перевагу матеріальному і вказують дітям на приклади людей, які досягли успіхів у надбанні земних благ та земної слави, то цим вони виховують у дітях найсильніші з усіх пороків – користолюбство і марнославство. Душа дитини стає безплідною і нездатною ні до чого доброго. Батьків, що не піклуються про виховання своїх дітей, святий Іоан Золотоустий називає гіршими за дітовбивць, бо вони стають причиною загибелі їхніх душ.
Отже, християнське релігійно-моральне виховання має на меті поступово розкрити перед дітьми істинний сенс земного життя, вказати їм шлях до досягнення свого призначення і навчити їх користуватися Богом дарованими засобами для спасіння.
Яка ж практика християнського виховання?
Спершу потрібно зауважити, що, на жаль, люди не усвідомлюють, що виховання дитини починається ще до її народження. Розвиток плоду може бути порушений, наприклад, через неправильний спосіб життя матері або через її поганий душевний стан. Усе це впливає на дитину. Тому батьки повинні стежити за тим, щоб у цей час більше насичуватися духовною їжею, тобто читати Священне Писання, духовну літературу, жити церковним життям.
З появою дитини першим питанням релігійного виховання є Таїнство Хрещення. У Таїнстві Хрещення людина потенційно звільняється від влади первородного гріха (від скаліченості своєї природи), і диявол виганяється з її серця.
В іншому Таїнстві – Миропомазанні, подається Благодать Святого Духа, чим закладається основа духовного життя християнства. Якщо через Хрещення Духом Святим в людини відбувається нове народження, то за цим народженням слідує і з нього випливає нове життя, що є… “наче покликанням кожної людини стати такою, якою її замислив створити Бог”. Хрещення дитини є дуже важливою подією, але, крім цього, необхідне й подальше її життя в релігійному середовищі. Тому батьки повинні самі жити побожно, бо неможливо дати дитині те, чого не маєш сам.
Перші місяці і роки життя дитини – це час не лише швидкого розвитку організму дитини, але й усієї її душевної діяльності. Уже протягом перших трьох років у дитини розвиваються такі почуття як радість і любов, а через неправильне виховання, – егоїстичні почуття; почуття гніву, страху і багато іншого. У цьому віці діти вчаться всього хорошого чи поганого, переважно наслідують приклади батьків і старших. Тому в ранньому дитинстві і весь подальший період основою православного виховання дітей повинен бути живий приклад християнського життя батьків, справжній дух благочестя, чиста релігійна атмосфера родинної оселі, якою повинна дихати дитина.
Серце дитини, немов м’який віск, сприйнятливе до всього доброго і поганого. Воно особливо сприйнятливе до впливу батьківського серця і настрою. І ніщо не має такого великого і сильного впливу на серце і волю дитини, як приклад благочестивого життя її батьків. Хто ближчий до душі, до серця дитини, як не батько і матір?
“Навчання через вчинки і життя, – говорить Іоан Золотоустий, – найкраще навчання”. Справи свідчать більше, ніж слова, і добрий приклад буває кращим від будь-якого повчання. І, навпаки, якщо дитина бачить поганий приклад з боку батьків, не чекайте плоду від повчань, приклад усе погубить. У ній більше, ніж у дорослій людині, у ній є здатність і бажання підмічати все, що роблять батьки і старші, та брати це собі за правило.
Важливою основою християнського виховання і навчання є молитва.
Особливо добре, коли молиться разом уся сім’я. Але тут треба звернути увагу на те, щоб дитина не тільки завчила слова молитви, але й усвідомлювала, що вона стоїть на молитві перед Богом, Який її чує і може виконати її прохання.
Коли дитина ще маленька, необхідно навчити її молитися за рідних такими або подібними простими словами: “Боже, спаси і збережи моїх маму, тата, сестричку (братика, бабусю, дідуся)”. Пізніше, коли дитина вже буде здатна запам’ятовувати, необхідно навчити її головних християнських молитов: “Отче наш” і “Богородице Діво, радуйся”. Важливо, щоб для дитини стало обов’язковим щоденне промовляння молитов, а також спільна сімейна молитва в тих випадках, коли хтось хворіє, або ж батьки перебувають у якійсь скруті. Діти володіють сильним і безпосереднім відчуттям реальності всього, що вони пізнають, а підтвердженням їхньої дитячої віри стає Божа допомога, що неодмінно подається в молитві по вірі прохаючих. Тому якщо батьки живуть благочестиво і дитину оточує справжня любов і тепло, то відчуття реальності Бога стане для неї постійним, а молитва – глибокою і щирою.
Щасливі діти, які з дитинства перебувають у тісному контакті з життям Церкви, беруть участь у її святах, богослужіннях, обрядах. У дитини на все життя залишаються спогади про ті мирні яскраві миті, про ті то сумні, то урочисті молитви, які пропонує Церква в дні великих свят. Для дитини світле свято Пасхи і весна, Різдво і зима, Спас і спілі плоди, Тройця і зелені берізки – пейзаж, який зливається в одне могутнє враження, свіже і повне життя. Церква зі своїм річним колом богослужінь і традицій, і сім’я зі своїми святковими звичаями – це ті елементи, які закарбовують у пам’яті дитини кожне свято.
Чому настільки важливі враження дитинства? Чому важливо наповнити серце людини світлом і добром із раннього віку?
Бо дитинство – це сила довіри та уяви, відсутність жорстокості, простота, м’якість, схильність до замилування, співчуття. Це саме той ґрунт, у якому посіяне дає урожай. Коли вже закам’яніє, зачерствіє душа, засвоєне в дитинстві може знову очистити її, спасти людину. Тому так важливо тримати дітей ближче до Церкви – це наситить їх на все життя.
Істинне моральне виховання повинне остерігатися як зайвої суворості, так і зайвої поблажливості, яка є тільки слабкістю. Треба вміти правильно поєднувати у вихованні дітей дисципліну і повчання, суворість і лагідність. Через саму лише суворість і суворе виховання дитина може стати боязкою, заляканою, позбавленою всілякої енергії та самостійності, навіть лицемірною та улесливою. При зайвій поблажливості та ліберальності у вихованні дитина стає безладною, вдається до захоплень, примх та вередувань, стає неуважною до батьків, самовпевненою, гордовитою, впертою та зухвалою. Чим молодша дитина, що виховується, тим необхідніша дисципліна. Дисципліна повинна переходити у вплив через натиск на совість, на почуття обов’язку і любові до батьків та ближніх.
Без дисципліни не може бути жодного виховання, оскільки для того, щоб воля і серце могли сформуватися в корисному напрямку, повинні бути зламані свавільність і зародок самолюбства, егоїзм. Ніщо так не шкодить вихованню, як відсутність терпеливості в батьків. Якщо несправедливе, здійснене з роздратуванням, суворе покарання залякує чи навіть доводить до відчаю, – воно шкодить душі дитини, сіючи в ній насіння відчуженості та ворожнечі. Страх принижує її душу і робить брехливою. Потрібно, щоб дитина також і у хвилини батьківських повчань відчувала, що батьками керує любов до неї, а не ненависть. Тому дисципліна не повинна бути деспотичною і наганяти страх на дитину, а повинна ґрунтуватися на любові, яку дитина повинна відчувати.
Отже, у вихованні дітей батьки повинні керуватися любов’ю. Але ця батьківська любов має бути істинною, розсудливою, керованою розумом, а не пристрасною і поблажливою. Для того, щоб уберегти дітей від будь-якої спокуси, стороннього шкідливого впливу та розпусного товариства, батьки не повинні залишати їх без нагляду, а в усе вникати; знати, з ким дитина дружить і проводить час, де буває, що читає, які проявляються в неї інтереси, запити та багато іншого.
Виховання може бути правильно поставлене лише тоді, коли воно розуміється як спасіння. Тільки в такому формулюванні виховання набуває свого змісту як підготовка до життя у вічності вже тут на землі. В основі християнського світобачення закладена думка про неможливість спасіння поза Церквою. Уцерковлення особистості для її спасіння є головною педагогічною проблемою. Виховання визначається як процес уцерковлення людини.
Мета життя християнина полягає в її духовному єднанні з Богом через уцерковлення свого життя. Це є процесом одухотворення життя, преображення його силою Святого Духа.
Посіяне в дитячій душі насіння віри ніколи не пропаде, а рано чи пізно зійде і принесе плід. У побожних сім’ях діти в ранньому віці переймають від батьків віру в Бога. Спочатку вони несвідомо, наслідуючи своїх батьків, засвоюють практику благочестивого життя, а пізніше в них формується свідома віра в Бога та відповідне християнське життя. Віруючим батькам необхідно поспішати насаджувати в серцях дітей віру, доброчесність, любов до Бога і до людей, поки їхні серця не заросли ще терням гріхів і суєтних помислів.
Нерідко можна почути: виросте – буде за власним бажанням мати ті чи інші переконання. Такі міркування є глибоко хибними. Василій Великий каже: “Доки душа ще здатна сприймати, ніжна і м’яка, як віск… необхідно не гаючись із самого початку пробуджувати в ній добро”.
Протоієрей Михайло Сивак,
проректор Львівської православної богословської академії
Фото: nashamama.com, svit24.net, s.svitmam.ua, www.rekoldim.com
Повязані записи
