Єрм. Юстин Бойко про маловідому сторінку життя отця Василя Поточняка

У ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІРНОГО ДРУГА

Сьогодні минає п’ята річниця від дня переставлення до вічності чудового священника, ревного душпастиря українських мігрантів, мого прекрасного друга о. Василя Поточняка.

Той день, 15 квітня 2015 року, ранній ранок, місто Брешія в Італії, пам’ятатиму до кінця моїх днів. Адже саме тоді через священниче розрішення я відпроваджував до дому Небесного Отця того, з ким ділив священничу дорогу покликання з 1993 року. Саме тоді, у Люблінській Семінарії я вперше познайомився з майбутнім о. Василем Поточняком, який належав до першої групи українських семінаристів, які приїхали до Польщі на навчання.

Після закінчення Семінарії наші дороги на трохи розійшлися, оскільки Василь Поточняк, як старший від мене за покликанням, був висвячений на священника і розпочав своє служіння у Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії УГКЦ при блаженної пам’яті владиці Юліану Вороновському. А я ще закінчував навчання у Люблінській Духовній Семінарії, а згодом повернувся до монастиря у Львові.

Наші шляхи перетнули знову у 2001 році у Римі – у місті, куди ведуть усі шляхи світу і куди свого часу прибуло чимало українських священників-студентів, щоб продовжити свої студії, а опісля ревно могти служити своїй рідній Церкві в Україні.

Насправді ніхто з нас не думав залишатися у Італії на довше. Якби не одна обставина. Після 2000 року почався сюди масовий наплив нашого люду, який шукав кращої долі на чужій землі. Як наші емігранти, чи як вони самі себе називали заробітчани, так само і ми, священники, мріяли про те, як після короткого часу перебування на чужині, взяти з неї все, що є найкраще і після повернення в Україну, прислужитися якнайкраще своєму Народові. Але, не так сталося, як гадалося.

Сьогодні я хочу розповісти усім про одну зі сторінок життя о. Василя Поточняка, про яку знало всього кілька людей. Та, здається, прийшов вже той час, коли треба про це розповісти усім. Недарма роблю такий вступ.

Справа у тому, що після приїзду до Риму о. Василь Поточняк замешкав у Папській Колегії Покрови, а навчався у Папському Східному Інституті. Його бажанням було зглибити добре літургійну спадщину нашої Церкви, а опісля доступною мовою пояснити її простому людові, щоб участь у богослужінні допомагала йому знаходити відповіді на фундаментальні питання віри і життя.

Про це своє бажання він згадує у своїй ліцензіятській праці, яку він захистив у 2006 році у згаданому вже Папському Східному Інституті під керівництвом відомої професорки Марії Джованни Музі. Тема праці звучала так: «Літургійне зібрання у розумінні о. Олександра Шмемана». Цей православний богослов був йому чомусь дуже близький від самого початку.

Отець Олександр Шмеман належав до тих християнських мислителів у православному світі, який намагався східний обряд зробити більш зрозумілим і простішим для пересічної віруючої людини. Надмірний обрядовий символізм він вважав таким, який закриває лик самого Христа Спасителя у Церкві. Хоча поряд з тим, він прекрасно розумів, що обряд у вірі відіграє дуже важливу виховну роль, а тому старався приблизити його народу через зрозуміле пояснення. Над цим він трудився протягом цілого свого життя, з якого відійшов по-людськи передчасно – на 62 році життя, але у світлі віри – у властивий час, у якому Бог його покликав. Причиною смерті став рак, який був виявлений у нього вже на такій стадії, коли не можна було здійснювати жодного хірургічного втручання.

Символічно так склалося, що о. Василь Поточняк повторив долю того, на кого так взорувався у своєму науковому житті. Підкреслюю науковому тому, що мало хто знає його як науковця, а він ним справді був і прагнув, щоби по собі залишити слід в українській богословській науці, особливо в літургійній царині.

У Вступі до своєї ліцензіятської праці, про я згадував раніше, о. Василь пише: «Спілкуючись з вірними УГКЦ як в Італії, так і в Україні, я духовно радію з того, що наші миряни люблять літургійне благочестя. Його шанують – вірні зазвичай не обирають священника – служителя (хто служить), а обирають саме богослужіння. Ним цікавляться – звідси й існування прерізних суперечок, дискусій. І нарешті, літургійному благочестю вірять – саме тому в нас дуже часто, окрім служіння Літургії та уділення Свв. Таїнств, практикуються молитви за всяке прошення й за усопших, а також молитовна активність, не раз об’єднана у молитовних групах. І це тішить. Але така популярність і зацікавленість літургійними практиками вимагає доступного богословсько-катехитичного роз’яснення, втаємничення. А ось із цим у нас дещо складніше.

Готуючись до викладів з літургійного богослов’я, до катехиз для молоді, я зустрівся з немалою проблемою у віднайдені доступних богословських пояснень літургійних практик і благочестя, особливо враховуючи київську літургійну спадщину. Дуже вражає, що серед багатьох літургістів відсутнє під ставове розрізнення літургійного богослов’я як «правила молитви», котре стається «правилом віри» і літургіки як академічної рубрицистики з приписами: коли, як і що робити. Якщо предметом літургійного богослов’я є роз’яснення фундаментального питання «для чого?», то літургіка завужено займається приписами «як бути».

Сьогодні ці його слова здаються бути майже пророчими, адже справді, через надмірну насиченість літургійного обряду незліченними рубриками і приписами, звичайна людина чується розгубленою. А тому вибирає на користь простішого – вервиці чи молебню, замість вечірні чи утрені, які видаються бути для неї занадто складними. Але ж ці дві складові частини молитовного правила дня у Церкві існують від самих початків!

Тому, будучи Пасторальним Координатором для Українців в Італії, о. Василь, конфронтуючи практику з теорією, намагався знайти між ними належне поєднання. Багато з його вірних у Болонії до сих пір пам’ятають його літургійні катехизи, які можна було слухати годинами. Бо вони були не про рубрики, що і як треба робити і яким чином поводитися у храмі, але про те, як молитва може стати відповіддю на насущні проблеми людського щодення.

Закінчивши ліцензіятську працю, о. Василь вибрав також усі потрібні докторантські курси, щоб залишити відкритими для себе двері у подальший світ науки. Він дуже хотів завершити своє навчання у Римі захистом докторату з літургійного богослов’я. Але, обставини і поклик Церкви провадили його іншими дорогами.

Згодом він присвячується цілковито душпастирському служінню для наших вірних у Болонії, а потім блаженніший Любомир покликав його на служіння до України. Маючи за собою великий досвід душпастирства українських емігрантів, він разом з владикою Йосифом Міляном, з яким був знайомий ще з 90-х років, створюють потужну команду, яка починає активно розвивати Пасторально-Міграційний відділ УГКЦ, який згодом став дуже поважною структурою нашої Церкви і продовжує ним бути. О. Василь Поточняк як Генеральний секретар ПМВ (скорочена назва відділу) працював над його стратегічним розвитком і над майбутніми проектами.

Та влітку 2012 року усі ці плани довелося призупинити через усім відому причину – діагноз «рак з метастазами», як він саме про це пише у своєму «Заповіті». Шукаючи відповідного місця для продовження лікування, він опинився у тій же Італії, з якою його роками пов’язала доля. Лікування спочатку було важким, прогнози непевними.

Але згодом, коли о. Василь зрозумів суть усієї процедури лікування, яка його очікує, він вирішив зайнятися тим, про що мріяв від довших років – завершити нарешті свій докторат з літургійного богослов’я. Як сьогодні пригадую той день, коли він мені звірився у цьому і просив мене сказати, що я про це думаю. Чесно кажучи, я дуже був заскочений такою ідею і подивляв силу його духу. Я реально бачив, що ідея докторату буде для нього розрадою у так нелегкий час і дозволить відволіктися хоч на трохи від болю і хвороби.

Коли я сказав йому, що обома руками підтримую його, він попросив мене допомогти йому з літературою з римських бібліотек, а сам вже був сконтактувався зі своєю професоркою, яка також його радо підтримала у цьому. Вони вже навіть були придумали тему і склали план його майбутньої докторської дисертації.

Та фізичні сили опускали о. Василя з шаленою швидкістю і у якийсь момент він зрозумів, що не дасть ради. То був дуже болючий момент самоусвідомлення для нього, з яким він, наскільки мені здається, не змирився до кінця своїх днів. Бо ще тиждень перед смертю розповідав мені про свої плани, що як він одужає, то обов’язково повернеться до своєї докторської дисертації з літургійного богослов’я, яке було йому особливо близьким.

Після себе о. Василь Поточняк залишив багато нотаток, щоденників, які засвідчують його бажання і наміри, про які веду мову. Можливо хтось колись зі студентів зацікавиться цією маловідомою стороною його життя і сам напише працю про це. Але це буде колись, у майбутньому. А сьогодні я тільки хотів з усіма Вами цим поділитися. Тримав я це у своєрідній таємниці аж до сьогоднішнього дня. Та тепер вважаю, що настав час про це розповісти усім.

Сьогодні п’ята річниця від дня відходу з цього світу мого чудового другу о. Василя Поточняка. Мені Бог дав багато друзів у житті, які є моїм великим багатством. Він був один з найкращих! Тому його відхід зробив і моє життя менш радісним. Бо коли відходять ті, з якими ти ділив найтяжчі і найкращі хвилини життя, твоє життя вже ніколи не буде таким, як було.

Але, таким є життя! Вони є живим! Воно дивиться тільки у майбутнє і мчить вперед до вічності, у якій ми усі колись безперечно зустрінемося. Нехай Христос на цій дорозі до вічності нас провадить!

А Ти, дорогий Отче і Друже, моли Бога за нас, щоби ми звершили мужньо і до кінця наш біг, зберегли віру і постали перед нашим Небесним Отцем як діти, які заслужено отримають вінець нагороди!

Єрм. Юстин Бойко