Митрополит Димитрій (Рудюк): “Патріарх Мстислав (Скрипник) невтомно працював для організації життя та діяльності Церкви”

Сьогодні, 11 червня 2018 року, минає 25 років з дня вічного спочинку першого Патріарха Київського Мстислава Скрипника. За час, відколи відійшов у вічність Патріарх Мстислав і багаторічний першоієрарх Української Православної Церкви у США, з’явилося дві важливі біографічні праці про нього: проф. Дмитра Степовика “Патріарх Мстислав” і науковця з національного університету “Острозька Академія” Андрія Смирнова “Мстислав”.

Обидві книги розповідають про життєвий і подвижницький архипастирський шлях неперевершеної особистості з знанного роду Петлюр. Мало яка постать української церковної історії втрапляє аж до двох біографічних монографій. Але, погодьтеся, про Патріарха Мстислава є що написати…

Читайте також: Сьогодні у Львові вшановують пам’ять Патріарха Мстислава (Скрипника) УАПЦ

Зовсім недавно, переглядаючи підшивку “Українських Православних Календарів” я натрапив на дуже цікаве і мало кому відоме інтерв’ю Патріарха Мстислава, яке він дав ще у 1986 році не менш тоді відомому досліднику Олександру Воронину. У цьому інтерв’ю тоді ще митрополит Мстислав зі свої уст подає чимало цікавого матеріалу про свій шлях до Бога та до високого служіння в Церкві в сані єпископа. Свідчить про те, як створювалась УАПЦ другої формації, які на цьому шляху були перешкоди. Детально розповідає, не без вражень про свої поїздки на Схід окупованої німцями України, як він потрапив до гестапо і звідти вибрався. Особливо цікавими є розповіді митрополита Мстислава про митрополита Автономної УПЦ в єдності з Московським Патріархатом Олексієм Громадським. Взагалі, як видно з інтерв’ю, митрополит Мстислав цікавий співрозмовник і згадувач нашої української церковної минувшини… Я не втримався, оцифрував це інтерв’ю і подаю його до вашої уваги:

З КНИГИ НЕЗАБУТНІХ ДНІВ 

Минають роки, а з ними все далі в минуле відходять події буремних сорокових років, коли у вогні Другої світової війни на землях України відродилась Українська Автокефальна Православна Церква. Відродилась в умовах дуже недовгої відносної свободи після відходу більшовиків, щоб дуже скоро опинитися в тісних лещатах утисків і переслідувань з боку нового німецького окупанта в нацистській уніформі.

Одним із творців і керівників цього духовного відродження був відомий український громадський і політичний діяч Степан Скрипник, колишній посол до польського Сейму, активний оборонець прав українського і зокрема українського православного населення Польщі. Після звільнення Волині від більшовиків, він став в аванґарді зусиль для створення на Україні своєї незалежної Української Православної Церкви, а потім, прийнявши сан єпископа з іменем Мстислав, став одним з найактивніших її архипастирів, невтомно працюючи для організації її життя та діяльності, поєднуючи проповідь Слова Божого з національним освідомленням вірних, які пережили два десятиліття задушливої московської атеїстичної неволі.

Згадками про ці історичні роки Владика Мстислав поділився з Олександром Воронином, який працює тепер над дослідженням історії відродження УАПЦ під час Другої світової війни в інтерв’ю, яке ми наводимо нижче.

Владико, чи могли б Ви розповісти про відродження УАПЦ на Україні в рр. 1942-1943?

– В церковно-релігійному відродженні величезну ролю відіграла тоді Волинь, яка, не зважаючи на майже два роки червоної окупації, залишилась національно свідомою, багатою на освічене духовенство, на людей, які знали церковну проблематику. На Волині створилась Українська Церковна Рада, яка провадила заходи для організації церковного і релігійного життя в нових умовах.

Відроджувався український церковний настрій і на Східній Україні. Люди пригадували стихійне відродження УАПЦ у 1921-му і аж до 1930-го року, коли її знищено з наказу Москви. Пригадували тисячі українських православних парафій, рідну мову в церквах. Цікаво, що однією з перших організацій, які постали в Києві, в 1941 р., була Всеукраїнська Церковна Рада, яка одразу почала шукати контакту з Волинню. Не пригадую усіх прізвищ її членів, але як закрию очі, то всіх бачу, як перед собою, бо я часто їздив з Рівного до Києва, був зв’язковим. Від Всеукраїнської Церковної Ради безперервним зв’язковим був полковник Микола Рибачук, пізніше наш священик, тепер уже покійний. Він увесь час курсував між Києвом і Рівним, де містилась Церковна Рада Волині і Поділля, заступником голови якої був я. Голова Ради був адвокат Іван Карнаухів.

Жадання Київської Ради були категоричні, були зворушливі, на них не можна було не реаґувати: “Дайте нам священиків, у нас люди прагнуть духової опіки, дайте нам єпископів!”. Священиків, які збереглися, було дуже мало — це була крапля води в пустелі, а потреба була колосальна. Ви не можете собі уявити… А люди — людей ставало дедалі більше: вони ви¬ходили з різних закутків, де переховувалися під час радянської влади, знаючи її ставлення до тих, що мали щось до діла з Церквою і вірою. І всі вони хотіли мати духову обслугу, хотіли мати священиків.

– Яка ж була реакція Волині?

– Ми усвідомлювали, що самого співчуття і зрозуміння було замало — треба було одразу щось робити. Тим більше, що до Києва уже послав єпископа Пантелеймона владика Олексій, який створив з кількома іншими промосковськими єпископами Автономну Церкву, підпорядковану Московському патріархові. Отже, треба було діяти негайно, і Волинь відгукнулась на прохання.

В лютому 1942 року в Пінську відбувся Собор, на якому висвятили трьох єпископів з благословення владики Діонісія, який у той час був першоієрархом того терену — усієї колишньої Польщі. Висвятили владик Ніканора, Ігоря і Юрія — цього останнього для Білорусі. Вирішили суворо дотримуватися канонічних правил церковних: про це просили самі делегати з Києва, які пам’ятали, як багато довелось витерпіти УАПЦ 1921-го року. Хіротонію завершили архиєпископ Олександер Пінський і архиєпископ Полікарп, якого владика Діонісій призначив адміністратором Української Православної Церкви на звільнених землях.

– Чи Ви були на тому Соборі?

– Ні, я іншу роботу робив — очолював Українську Національну Раду в Рівному. Але далі продовжував їздити до Києва для зв’язків і після того, як владики Ніканор та Ігор приїхали до Києва, Вони почали організовувати там церковне життя, висвячувати священиків. Пам’ятаю один такий епізод: з’явився полковник Пантелеймон Універсал. Він був полковником у Царському Селі, в охороні імператора, а одночасно дяком придворної церкви! Семінарію скінчив і мав навіть два роки Духовної Академії. Вуса, борода – краса! Коли владика Ніканор запропонував йому висвятитись — мовляв, нам священиків бракує — він довго відмовлявся: “Та я вже забув” і т. д. Але врешті-решт його переконали. Після висвяти почав проходити практику, і знову 5-6 місяців минуло, а він все казав “я ще не готовий”. Нарешті, не міг відмовитись і мусів їхати десь на село під Васильків служити. Приїхала підвода, забрали його. Все ніби добре. Але тієї самої неділі вертається блідий, як крейда. “Запарився, — каже, — дійшов до Херувимської, а далі забув, ні сюди, ні туди…” Але то була золота людина, чудовий священик. Він помер у Львові під час нашого походу у велике невідоме.

З’явилося багато священиків, які не мали доказів свого священства і щоб довести, покликались на свідків, на згадки інших, що їх знали. Приймати тих священиків і розміщати їх — була дуже тяжка річ. Священиків далі не вистачало. Часом доводилось творити певного роду осередки для кількох громад, які обслуговував один священик. Але зголошувалося все більше і більше людей. Я був головою комісії, яка іспитувала кандидатів на священство. Були і визначні священики з УАПЦ 1921 року: отець Хомічевський, протопресвітер Юнаков, настоятель Андріївського собору протоієрей Поліщук і цілий ряд інших. Українцям, до речі, дали в Києві тільки Андріївський собор і ще дві церкви. Вони хотіли Софію, але німці не дали. Нікому не дали. Автономну ж, проросійську Церкву, яка визнавала Московську патріярхію, німці відразу оточили своєю опікою. Їм дали багато церков, кращі приміщення, ставились до них значно прихильніше.

– Але як це пояснити — німці ж ніби боролися проти Москви, а підтримували промосковську Церкву?

– Їм ходило про шлях із Заходу на Схід, про той битий шлях до Азії. І вони знали, що значить Церква в житті нації — це не те, що у нас тепер на еміграції: Церкву хочуть — не хочуть, люблять — не люблять, до Церкви ходять — не ходять… Там було інакше, і німці це знали. Вони мали спеціальну групу, яка студіювала церковне питання. І не забувайте, що у німців більшість перекладачів були росіяни з першої російської еміграції, що у них і традиційно були симпатії до росіян, були і кревні зв’язки і тому подібне.

Але може ми повернімося тепер до владик Никанора та Ігоря? Вони приїхали до Києва…

– Так, вони приїхали, і швидко на місці побачили, що самі не можуть дати ради. Я добре бачив ситуацію, бо дуже часто їздив до Києва (як я вижив? — Божа ласка …) і через те мав найкращі інформації для наших церковних і громадських чинників. Було ясно, що коли ми хочемо, щоб нас не зіпхали, то треба організовувати Схід, треба дати на Схід більше єпископів. Все більше і більше людей, охочих працювати в Церкві. Організовуємо пастирські курси в Полтаві, в Києві у завуальованій формі, але мусимо мати більше архиєреїв. Владика Полікарп з цим згодився, але вибір кандидатів за¬лишив владиці Никанорові. Виходили з засади, що кандидати мусять бути переважно із Сходу, щоб ніхто не міг закидати, що це люди чужі, з Заходу. Почали зголошуватися кандидати. Першою була кандидатура Мануїла Тарнавського з Володимира-Волинського, родом з Галичини, але православний, добрий теолог. (Його потім розстріляли — правдоподібно українські партизани за те, що він, мовляв, з німцями близько був. Хто знає, можливо хтось провокативно доніс; може в дійсності він ходив рятувати людей…) Іншим кандидатом був отець Хороший з Кіровограду, який прийняв у чернецтві ім’я Михаїл; далі Володимир Малець, людина освічена, професор високої школи. І так назбиралося тоді до 10-ти кандидатів, між ними і я.

– Владико, а тепер, перед тим, як перейдемо до висвяти перших єпископів у Києві, чи могли б Ви розповісти, як у Вас дійшло до рішення стати на шлях єпископського служіння?

– Я був віддавна близький до церковних оправ. Протягом 9 і пів року, коли я був депутатом польського Сойму, 80% або й більше моєї праці, усіх моїх виступів були присвячені становищу Православної Церкви в Польщі, зокрема на українських землях. Церковним справам доводилось віддавати дуже багато часу і зусиль. Мені доводилось і в терені працювати: візьмемо підготовку до єпархіяльних зібрань; заходи, щоб знайти якісь “плечі” в Духовній Консисторії у Крем’янці, яка дуже поволі доходила до того, щоб її можна було назвати українською. У Варшаві тоді все таки великі впливи мали москалі, які на Волині задомовилися, зокрема коло церковних справ. Отже, мене зав¬жди бачили у цей період коло церковної справи.

Крім того, хочу сказати, що я вийшов з дуже цікавої родини. Моя прабабуня по батьковій лінії, як помер її чоловік, то вона пішла в манастир в Густині на Прилуччині, де виявила надзвичайні здібності. Вона реорганізувала цей манастир, а потім, коли її перевезли аж у Крим, у Тепловський манастир, то вона і його реорганізувала. Взяла з собою своїх двох внучок — моїх тіток пізніших черниць. Там вони й поховані — я бачив їхні могили коло церкви у 1918 році, чавунними плитами покриті. А по лінії маминій — прадід Олексій Марченко, полтавський козак. Десятин у нього було напевне більше, як волосся на голові — ми сміялись.

Отже, коли умерла його жінка, він пішов у Київ і там знайшов ієромонаха Іону, з яким товаришував раніше, і сам став ченцем. З Олексія став Аркадієм. Вони купили землю на Печерську, заснували відомий Іонівський скит. Я бачив той скит у 1942-му році, і церква ще збереглась, і їхні могили. У мене було 7 дядьків-священиків. Мого тата двоюродний чи троюродний брат Сильвестер Ольшевський був інспектором Полтавської Духовної Семінарії. Він був неодружений, і його ще за царських часів ви¬святили на єпископа. У 1918 році він був архиєпископом в Омську і там загинув: — під час облачення його матроси закололи. Мій брат о. Сильвестр семінарію скінчив, — його розстріляли большевики в 1937 р. у Полтаві. Одним словом, я — полтавський козак, але з духовного роду і все це було мені дуже близьке.

– Чи виставлення Вашої кандидатури на єпископа було для Вас несподіванкою?

– Ні, не зовсім. З кожним днем я все більше і більше усвідомлював той тягар, на який мусів рішитися. Навіть моя старша доня, яка була тоді ще дуже молода (14-15 років дівчина, але яка стала нам усім мамою, коли дружину мою розстріляли у Львові), вона заохочувала мене… Але я ще не був певний, ще не вірив у це. І от десь у квітні я сідав у Рівному у поїзд, що їхав до Києва, коли бачу Івана Федоровича Власовського, який махає-махає мені, щоб почекав. Спеціяльно приїхав з Луцька сказати, щоб я абсолютно не відмовлявся від єпископства… До речі, владика Полікарп не знав про мою кандидатуру: він дізнався вже пост фактум. Але, як я вже згадував, він дав загальне благословення шукати і висвячувати кандидатів. Вам там у Києві, казав, видніше.

– Розкажіть тепер про саму висвяту?

– Висвята відбувалась у травні. Висвячували переважно потаємно, бо було відомо, що німці мають заборонити рукоположення єпископів. Під Андріївським собором є церковця святих Кирила і Мефодія — домова церковця, куди приходили люди на всякі треби. Її відновили. Люди зносили всякі церковні речі, ікони і т. д. Там вирішили звершувати наречення в єпископи, і там же відбувались засідання Ради.

Першим був висвячений єпископ Мануїл, потім єпископ Михаїл. А 14-го травня рукоположили мене. Приймав мене у монашество владика Ніканор, а рекомендував мене і дав мені ім’я Мстислав — владика Ігор. Нарекли мене єпископом ,”до граду Переяслава”, як це сформулював владика Ігор. Рукополагали мене владики Ніканор, Ігор і щойно висвячений владика Михаїл. Висвята відбувалась удосвіта — в такий таємний спосіб відбувалося три хіротонії. Крім єпископів було два священики, диякон, були хлопчики. Співало троє людей… Через два дні після того висвятили єпископа Сильвестра, а останнього в травні 42 р. владику Григорія Огійчука.

– Як починалось Ваше архіпастирське служіння?

– Я виїхав на архипастирсьікі візитації на Схід. Я завжди мав коло себе якогось хлопця спритного. Тоді у мене був такий Пантюша з села Пищатинці на Волині (бідне було село, але люди хороші і дружні). І от цей Пантюша мав колеґ, які десь під Рівним знайшли розсипані авта. Вони склали мені з них одне авто, і якраз після хіротонії приїхали до Києва. І я відразу, щоб у Києві не мулячи очі, сів і поїхав у рідну Полтаву. У Полтаві я вже міг розгорнутися. Мене приймали, раділи… Полтава була ще під військовою владою.

З Полтави поїхав до Харкова, де був владика Феофіл Булдовський. Він мене радісно зустрів і прийняв: можливо тому, що це він мене колись хрестив. Між іншим, мав тоді клопіт з моєю мамою:
— Ну, каже, Маріє Василівно, хлопець гарний, чорнявий. Яке ж ім’я йому дамо?
А, що там є у місяцеслові?
Ну, є Іларіон.
— Ні, я Варивона не хочу (бо це у нас на селі так казали). А може Микола є?
— Немає Миколи.
— А що ж там є?
— Є ще Степан.
— Ну, давайте Степана…

Владика Феофіл був тоді настоятелем Кладовищенської церкви у Полтаві, потім був інспектором Духовної Семінарії. Тоді при ньому і брата мого прийняли. Після революції о. Фе¬дір став Харківським єпископом так званої Автокефальної Церкви, яку благословив патріярх Московський… Йому запропонували це, як видно, щоб відтягнути від українського всенародного руху. Він уцілів під час терору. У кожному разі, він щиро привітав мене. У нас була довга розмова. Я йому розповів про нашу Церкву, і він приєднався до нас. “Що ж я, — каже, буду сам бовтатися?” Ми відслужили спільно у Покровському манастирі — прекрасну Службу Божу. Народу було — Боже милий!…

У жовтні 1942 р. Владика Феофіл поїхав на таємний собор нашої Церкви в Луцьку, а йому тоді було вже близько вісімдесяти років.

– Чи Ви, Владика, мали свій осідок у Переяславі?

– Ні, але я там бував. У мене гарна пам’ятка збереглась з того часу — сорочка чумацька, яка тепер у нашому музеї. То мені подарувала одна старенька жінка. Казала, що цій сорочці вже років з двісті — ще її пра-пра-прадід хо¬див у ній по сіль. “Але, щоб Вам, Владико, легко їздилося, — каже вона мені, — то я Вам хочу її подарувати”. У Переяславі збереглися церкви, хоч не всі, деякі дзвонили. Був я тоді в Золотоноші — прийшло запрошення від сестер-монашок, які після приходу німців злетілися до колишнього місцевого манастиря. Їхня церква на середині міста, збудована якимось старим запорізьким полковником. Я там служив. Повно народу було, надзвичайно гарно, зустрічався з людьми. В Золотоноші зустрів братів і сестер президента УНР Андрія Лівицького. Колись він там був повіреним адвокатом.

Після цієї подорожі повернувся до Києва, а потім поїхав знову і аж під Білгород. Їхав “від весі до весі”, і до містечок заїжджав, таких, як Лубни, Хорол, Миргород. Вибирав місця де бу¬ли манастирі. Деякі з них пам’ятав: ще тітка Марина Петлюрівна водила мене молодим хлопцем по манастирях — видно щось передбачала…

– А як було з іншими єпископами?

– То залежало у великій мірі від місцевих комісарів. Де були людяні комісари, вони не втручалися, давали служити, казали “так і нам спокійніше”. Але були й інші… З бігом часу цивільна влада Коха почала все більше тисну¬ти на нас, і Церкві ставало дуже тяжко.

Владико, розкажіть тепер, будь ласка, про спробу поєднання з владикою Олексієм?

– На початку жовтня в Луцьку відбувся Собор єпископів, але німці його заборонили, і ми від¬були його потаємно, ніби неофіційну зустріч. Там вирішили послати до владики Олексія делегацію — владику Ніканора і мене. Мене завжди посилали, як треба … ну — пробоєм. Я не думаю, що владика Олексій дійсно щиро прагнув об’єднання. Він був українцем з походження, але не був патріотом. Малоросійщина з нього ніколи не вийшла. І він був слабодух — колосальний слабодух. Коли більшовики у 1939 році зайняли Західню Україну і Білорусію, владика Полікарп не поїхав з поклоном до Москви, владика Олександер Пінський не поїхав, а владика Олексій поїхав і залишив там певні обіцянки. Після приходу німців він не повернувся до владики Діонісія, а залишив¬ся вірним Московському патріярхові.

Я Вам розкажу ще одну історію. Поляки виробляли, коли мали свою державу, всякі дурниці, а в останні роки перед війною — 1938- 1939 — постановили, що кожен, у кого прізвище кінчається наський, то — поляк. Він мусить змінити метрику, мусить дістати новий пашпорт. Обіцяли, що коли будуть парцелювати землю, то їм буде першість. І, очевидно, були такі “сватки” між нашими, які пішли на ту вудочку. Але більшість стала на диби проти цього. Було славне діло села Гриньки, куди поляки спровадили військо, щоб силою переводити людей на поляків. Ми, українські посли, почали туди їздити. Військо нас пробувало не пускати. Ми зробили ґвалт на цілу Польщу, в Соймі і т. д, Видає послання протестуючи проти подій у Гриньках, митрополит Андрей Шептицький. Видає послання митрополит Діонісій Варшавський, хоч він ще був під впливом росіян, які його оточили. Ми просимо нашого владику Олексія щоб він видав із свого боку послання. Він нам обіцяє, обіцяє, але минає 3- 4 тижні, а послання нема. Врешті наша парляментарна репрезентація збирається і вирішує послати до владики Олексія сенатора Сергія Тимошенка і мене, раба Божого — як завжди… Ми їдемо до нього і йому: “Що є, Владико, з Вами ? Ми приїхали сюди, щоб привезти звідси Ваше послання, в якому Ви осуджуєте те, що виробляє прикордонне військо”. Він довго м’явся, викручувався. Врешті-решт, я попросив Тимошенка, щоб він вийшов, і я залишився з владикою Олексієм сам на сам. І кажу йому: “Отже Владико, мені снився дуже паскудний сон. Мені снилося, що я — за те, що я не чесний, що я не відважний, що я не бороню правди, що я стікаю кров’ю. Я боюся, щоб з Вами того самого не сталося…” (Потім він комусь розказував про це, і потім — уже після його смерти — говорили, що я попереджав його, що знав, хто його уб’є. Але то неправда). Врешті-решт владика Олексій каже мені:
— А Ви, Степане Івановичу, будете боронити мене, як треба буде?
— Буду, буду боронити!
Тоді повернувся Тимошенко, ми написали протокол з наших розмов. У мене в архіві є оригінал, підписаний нами трьома. І він видав послання. Дуже делікатно, написаний, але нам важливий був самий факт, що це було послання нашого єпархіяльного первоієрарха.

– А як Ви переконували владику Олексія у 1942-му році?

– Його переконували іншими речами. Питали: чи він українець, чи любить свій народ, чи хоче своє ім’я залишити в історії українського народу, чи хоче навіки залишитись пахолком, і т. д. І він погодився, підписав з нами Акт Поєднання, а на третій день зрікся.

– З власної волі?

– Ні, під тиском інших промосковських єпископів. Був у нього єпископ Пантелеймон, галичанин з походження, який був вікарієм у Києві, був єпископ Веніамін, і інші… Вони — всі єпископи — зробили засідання у Почаєві і звернулись до німців, щоб вони вплинули на владику Олексія, або самі уневажнили той Акт. Але він сам це зробив. А мені дісталось за те, поєднання…

– Як саме?

– Я був для німців взагалі одіозною постататтю, а тут була добра нагода… Я тільки повернувся до Рівного, щоб їхати до Києва, а мені кажуть, що мене вже чекає ґестапо. Мене взяли на допит. Питають: “Одрікаєтесь свого підпису?” — „Ні, не одрікаюсь. Я робив це, як член єпископського колективу і не можу виректись”. І мене тут зразу… Почалась тоді моя одисея. Заарештували, вивезли до Житомира, де переночували, потім до Києва, знову посадили, не дали можливости зв’язатися ні з ким. З Києва до Чернігова.

В Чернігові в колишній Духовній Семінарії було ґестапо (за більшовиків там було ГПУ). Там я посидів… Дали мені велику кімнату, дозволили, щоб до мене приїхав послушник-монах з Луцька. Одного дня приїхав якийсь високий німецький урядовець, заглянув у камеру, привітався і сказав: “Будьте спокійні, будьте спокійні, не турбуйтеся”. Після тої візити мене забрали з в’язниці і перекинули До іншої — у Прилуках. Привезли мене якраз на Різдво. А на другий день Різдва розстріляли у Прилуках біля 540 найбільш свідомих українців.

– Чи була якась причина?

– Ні, просто зігнали їх докупи і увечері розстріляли. Це було не тільки в Прилуках: це було зроблено в Ніжині, у Каневі… їздив спеціальний відділ СС-ів і винищував свідомих українців. Свідомих українців: інтелігенцію, оче¬видно, але і звичайних людей. А списки їм да¬вали свої — я знаю декого. Один з них був з колишньої великої козацької родини; інший — учитель-галичанин, з боротьбістів, був у гали¬цькій армії — з тих, що пішли до денікінців. Той найбільше шкодив: вибирав українців, складав цілі списки, і їх нищили. Виявилося, що в центрах ґестапо були більшовицькі агенти: різні кузнєцови і тому подібні.

Мене після цієї екзекуції звільнили, дали кімнату недалеко в’язниці, але я мусів щодня приходити і зголошуватися, що я є. Потім вже дуже скоро більшовики прорвалися на Суми і аж до села Срібного у Прилуцькому повіті. Це величезне село, там були маєтки графів Капністів, свідомих українців. Я знав стареньку: вона гостила нас у 1918-му році, коли наш український полк імени Гордієнка переходив через її маєток. Вона убралась у старі парчові убрання полковниці і дуже гарно нас приймала. Батько нашого міністра Паливоди був там управителем маєтків. Але це все між іншим. Отже, більшовики дійшли до Срібного, а тоді ми почули, що навіть Прилуки вже загрожені. Десь на початку березня дали одного солдата німця, який їхав у відпустку, щоб він мене одвіз до Києва.

Він мене привіз і здав в руки ґестапо. Мене відразу лише прийшли, подивились і — в камеру смертників, щоб не мати клопоту… І тут вийшла історія: у Києві з’явився сотник Дмитренко, який знайшов пані Севрюкову, дружину колишнього українського посла в Німеччині сказав їй про мою справу. Тоді вже не знаю, як це все розвинулось, але в Києві було тоді двоєвластя: там стояв штаб східньої німецької армії і була цивільна адміністрація Коха. У кожному разі, мене взяли вночі того самого дня (ми приїхали з залізниці ранком), але замість розстрілювати, повели на верхній поверх, до великої кімнати. Сидить там якийсь офіцер і каже: “No, prosze ksiedza-biskupa, coz my bedziemy robic z wami?” Потім представився, що він такий то і такий… “фюрер”, з Познанського краю, студіював юриспруденцію в Польщі, але війна не дала скінчити, “Раn ma dobrych przyjiaciol u swiecie”, — каже мені далі. І пояснив, що мене забрало під свою юрисдикцію військо, і вони (тобто ґестапо) не мають уже наді мною влади. Але я мусів підписати заяву, що не буду відправляти Богослужень, що не буду проповідувати, що не буду провадити жодної політичної акції, що буду мешкати при св. Софії, не буду старатися втекти, і т. д.

І відпровадили мене до палати владики Ніканора при Св. Софії. Приходжу — там сидить громадка душ 20, між ними сотник Дмитренко у формі зондерфюрера, пані Сверстюкова, ще кілька інших, наші всі… Сльози, обійми, ра¬дості нема кінця. Сиділи ми дуже пізно.

Цікава роля в тому всьому „Жоржина” — Жоржа Лейбрандта. Це був директор політичного департаменту Остміністеріуму, права рука Розенберґа. (Коли був замах на Гітлера, його заарештували). Сам він народився в німецькій колонії на півдні України, молодим хлопцем був в українській армії. А потім пішов, пішов, дуже високо пішов по партійній лінії. Сидів у Берліні. Він нам багато допоміг у деяких речах. А його сестра була перекладачкою в Києві, прекрасно говорила по-українськи. І по-моєму, то і вона мені врятувала життя.

– Чи Ви були єдиним єпископом, якого пере¬слідували німці? 

– Щодо інших — знаю, що заарештували були на кілька днів владику Григорія у Вінниці.

– Владико, на закінчення, чи могли б Ви сказати кілька слів загально про духове відродження того часу?

– Це було відродження стихійне, масове — щось надзвичайне. Я не був сам свідком відродження Української Церкви в 1921-го року до часу, коли її почали нищити. Але коли порівняти те, що описує митрополит В. Липківський, то видно, що відродження, яке ми самі переживали, в рр. 1941-43, було таке ж стихійне і надзвичайне.

Я хочу на кінець розповісти про одну надзвичайну подію з мого архипастирського служіння на Україні, на початках мого архиєрейства. Ця подія, мені здається, до кінця мого життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рябці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо, липень місяць. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над ставком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках малі ді¬ти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати були до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає … Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі… Співає хор — переважно жінки — і відбувається незвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним і їх поливають з глечика, Опішнянського полив’яного глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було там понад 300 душ до хрещення.

Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо, і та дивна містерія…
Олександер Воронин”.

Підготував  Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій (УПЦ КП)

Джерело: ФБ-сторінка Владики Димитрія

Поділитись!Share on FacebookTweet about this on TwitterShare on Google+Share on LinkedInEmail this to someone

Comments are closed.