Настоятель Крехівської обителі ієромонах Володимир (Маланюк) ЧСВВ* допомагає людям віднайти себе та робити перші кроки в монашому житті. В розмові з кореспондентом сайту «Духовна велич Львова» він розповів про те, як розпізнати, чи кличе Бог людину присвятити Йому життя в монастирі? Як обрати саме ту чернечу спільноту, яку тобі треба? Як так сталось, що покликання до богопосвяченого життя народилось в серці хлопця, який поєднував дискотеку і літургію, а коли їхав на прощу, то читав детективний роман? І ще багато цікавого в інтерв’ю з отцем-василіянином.
«Покликання стосується не лише монашого чи священничого стану»
У наш час людина не те що з Богом, а сама з собою зрідка залишається наодинці. Як їй серед того шуму розпізнати своє покликання?
Покликання це не звичайна буденна річ. Щоб його розпізнати, треба йти на глибину, зануритись у серце і відчути, що я хочу робити, до чого мене тягне, коли я чуюся щасливим. Покликання стосується не лише монашого чи священничого стану. Є покликання бути журналістом, медиком, поліцейським, військовим… Є різні ділянки праці, і всюди потрібна людина. Інколи людина виконує роботу, щоб заробити кошти на життя, а інколи це може бути не дуже оплачувана робота, але в людини лежить до неї серце. Якщо ж говорити про покликання до богопосвяченого життя, яке існує в монастирі, то дійсно треба це покликання розпізнавати, молитися за нього і навіть докладати зусиль, щоб зрозуміти, чи це моє.
Які саме зусилля треба докладати?
Найперше це добре християнське життя, молитва, добрі справи робити, жити тим Божим життям. Відповідно, коли людина прагне цього, шукає за цим, відчуває спрагу бути з Богом і робити Божі справи, то можна сказати, що вона має покликання до чогось вищого. Господь дав їй це зернятко, але від людини вимагаються певні зусилля, щоб розвивати його.
На новіціятах** стало менше людей. Не лише в Крехові, а взагалі у світі менше охочих зголошуються до монашого життя. Це Бог менше покликає людей, чи люди менше відгукуються? Або є ще якась причина?
Я не раз про це думаю. Я вважаю, що Господь далі кличе, дає це покликання, але вже залежить від того, як людина відповість. Світ дає багато пропозицій, захоплює людину. Людина поглинута інтернетом, ґаджетами, ще чимось, але з часом вона все ж приходить до певного рівня, до певного моменту та відчуває, що вона не є щаслива з цими речами.
Чи можна сказати, що якщо раніше хлопці й дівчата йшли на новіціят здебільшого відразу після школи, то сьогодні молодій людині треба більше часу, щоб розпізнати покликання? Можливо, хоча б років п`ять після школи?
Мабуть, так, бо раніше не було таких сильних подразників: вчилися, працювали, мали контакт з реальністю, з реальним життям, а не з віртуальним світом. Бачили, як насправді на той хліб заробляється. Я б сказав, не було тих приглушувачів внутрішнього голосу. Можливо, більше часу було для молитви, для читання книжок, бо зараз мало читають. Людина більше перебувала на самоті, в спокої, тож краще чула внутрішній голос. І справді, бачимо по тих покликаннях, що маємо сьогодні, що це є люди з певним досвідом життя – 25, 30, 35 років. Пройшов певний етап життя, і людина бачить, що пропозиції, які має світ, є меншовартісні.
Отже, якщо людина відчуває покликання в зрілому віці та не має канонічних перешкод, то двері новіціяту для неї відкриті?
Згідно з нашими правилами, ми приймаємо осіб до 50-ти років. Якщо людина старша, то потрібен дозвіл із Рима.
«З Василієм Великим монахи прийшли у міста до людей, щоб служити і допомагати їм»
Сьогодні я став свідком, як четверо хлопців, які завершили новіціят та склали перші монаші обіти, від’їхали з Крехова до семінарії в Брюховичі. Ще кілька кандидатів, які днями стали новиками, їх проводжали. Чи ці хлопці однакові? Бо деколи чуємо, як про когось кажуть: тобі треба в монастир йти. А мають на увазі, що монахами стає тільки певний тип людей.
Монахи не створені за шаблоном. Кожна особа – це особистість зі своїм характером, темпераментом та середовищем, в якому виховувалася, і зі своїм світоглядом вона приходить у монастир. Нерідко є труднощі, щоб людина залишила своє уявлення про монаше життя за дверима і почала вчитися монашому життю, прийнявши ту традицію, яка століттями була сформована в монастирі в залежності від Чину чи Згромадження. Буває й таке, що, прийшовши, починають вчити стареньких отців, яким то має бути монаше життя.
Ви згадали, про різні чернечі Чини та Згромадження. Як людині визначитись, куди саме піти на новіціят? Як їй зрозуміти – йти до студитів, до василіян, а може – до єзуїтів?
Коли я обирав монаше життя, відчув покликання до нього, то не знав, що є поділ на студитів, єзуїтів чи василіян. Я хотів бути монахом, молитися і допомагати людям. Це був мій двигун пошуку, де я маю бути. Кожен Чин та Згромадження мають свою особливість, харизму, власний вид діяльності, спосіб життя, традиції. Так і кожна людина є особливою. Тепер все доступне і відкрите, тож можна ознайомитись і обрати те, що людині підходить. Хтось більше любить молитися – спокійні люди можуть обрати чернечу спільноту контемплятивного характеру. Такі ченці працюють і моляться, живуть на одному місці. А хтось більш активний, любить працювати з молоддю. І коли людина активна в житті Церкви, то бачить, чим займаються ті чи інші монахи. Можна ближче познайомитись і тоді вирішити, що більше підходить. Домінікани та єзуїти займаються більше науковою діяльністю, василіяни і редемптористи мають більше місійний характер – це і праця з молоддю, робота на парафії. У кожного свої правила.
У XIX столітті василіяни пройшли через Добромильську реформу, яку провели отці-єзуїти, тому інколи василіян називають «українськими єзуїтами». Хто ближче василіянам: Василій Великий чи Ігнатій Лойола?
Харизма Чину може поступово змінюватись. Не обов’язково, що як було 500 років тому, точно так само має бути й сьогодні. Світ змінюється і життя в монастирі також є динамічне, і для кожної чернечої спільноти важливо вміти розпізнати знаки часу, що суспільство зараз потребує. Якраз у цьому і є діамантики Василія Великого, що він побачив тогочасну потребу людей, створив Василіаду, де люди могли навчатись та отримувати допомогу, яку потребували. Василій був зі заможної родини та мав можливість відвідати багатьох подвижників-відлюдників та спільноти монахів. Він не копіював їхній спосіб життя, але побачив, що дещо можна зробити краще, тож вирішив створювати невеличкі спільноти. З Василієм монахи прийшли у міста до людей, щоб служити і допомагати їм. Так само важливо і в теперішній час вміти відчитати те, що потребує світ. Однією з умов Добромильської реформи для отців-єзуїтів було те, щоб не вносити багато змін і не нас наблизити до них, але щоб реформа була автентичною до східної традиції.
Скільки на цей час є василіян?
По світі нас понад 600, в Україні – приблизно 250 ченців. Три основні моменти нашої харизми – це видавнича діяльність – маємо друкарню, – праця з молоддю та місійна діяльність.
«Була умова: як хочеш ввечері йти на дискотеку, зранку маєш бути в церкві»
Ви згадали про своє покликання, це досить цікаво. Як сталось, що Ви вирішили піти в монастир?
Зернятка покликання були закинуті вже в дитинстві. Я ще застав часи Радянського Союзу, моя бабця була активною підпільною діячкою, вона молилася, контактувала зі священниками. Я думаю, що це вона вимолила покликання з родини. Моя двоюрідна сестра також монахиня. Змалечку нас вчили молитися, у школі ж була інша атмосфера – там були жовтенятка, піонери і комсомольці. Учителі «підколювали», інколи насміхались, бо знали що ми християнська родина. У пам’яті відклалось, як ми вночі йшли святити на Великдень кошик.
Потім, коли я пішов в училище, з’явились друзі, я нічим не відрізнявся від них. Ходили разом на дискотеки, збиралися і гирі тягали, різні пригоди були, але, певне, бабця молилася. На той час було велике піднесення, бо Україна стала вільною, Церква вийшла з підпілля, і бабця не втрачала нагоди, аби скерувати нас на Божу дорогу. Завдяки цьому я приступив і до першої сповіді, і до першого причастя. Середовище, в якому я був, сприяло розвитку мого покликання. У бабці завжди була умова: як хочеш ввечері йти на дискотеку, зранку маєш бути в церкві. Якщо в церкві не був, сидиш вдома. І моя релігійність формувалась і на таких засадах, домовленостях. Коли я йшов до церкви, то дивився на годинник, щоб довго там не стояти.
Не схоже, що Ви бачили на той час себе монахом.
Переломний момент відбувся у 1999-му році, коли організовували Міжнародну прощу Вервиці, вона зараз проходить щороку в Погоні, у нашому Василіянському монастирі. Того ж разу вона була в Бороняві. Безкоштовно священник організував два автобуси, треба було їхати близько шести годин. В дорозі на прощу я читав детективний роман і спілкувався з дівчатами. Приїхали туди, був сильний дощ, болото. Але на серці був мир, радість і спокій. Там у мене була сповідь. Нічого не пам’ятаю, але, коли їхав звідти, то молився вервицю. Відбулась якась переміна: їхав туди – читав детектив, їхав назад – молився вервицю. І знову хотів попасти на таку подію, і я про це казав у молитві Богові. А Господь так покерував, що наступні два роки ця проща відбувалась у селі Крилос, раптом 20 кілометрів від мого села. Це було Боже Провидіння, туди я вже йшов пішки з молоддю, цілу дорогу молилися. Ось так розпочалось моє навернення.
Скільки Вам було тоді?
20 років. Потім я ще заочно навчався у Франківську в університеті і працював. Знову ж таки, біля університету через паркан була церква, яку я час від часу відвідував. У тому часі я почав себе шукати. Мені було нецікаво вести світський спосіб життя, дискотеки, гулянки. Я відчував потяг до чогось більшого і до однодумців. Одного разу, коли зайшов до церкви і мав нагоду поговорити зі священником, який там служив, я поділився з ним своєю спрагою, що шукаю когось, щоби думав так, як я. Він розповів мені про «Українську молодь – Христові». Це були молоді люди у Франківській семінарії. Я скористав з цієї пропозиції, пішов до них, був на зустрічах, але знову ж таки побачив, що то не моє. Мені чогось бракувало.
Одного разу я йшов на зупинку до мого автобуса біля монастиря сестер Василіянок, і вирішив повернути, ніколи там не був. Зайшов, а там якраз священник-монах сповідав, і я пішов до нього на сповідь та розмову. Ось там я попався. Пізніше я познайомився ще з іншими отцями, але для мене вони були в першу чергу монахами, а не василіянами. Вони розповіли мені про Крехів, де хлопці вчаться початків монашого життя, пробують себе, розпізнають своє покликання.
Батьки не дуже зраділи моєму рішенню піти в монахи, мені фактично довелося втекти з дому. В цьому нема чогось дивного, бо коли люди не мають контакту з духовним життям, з монахами, то в них своє уявлення про монаше життя. З часом батьки приїхали сюди, в Крехів. Їх тут прийняли, нагодували, у нас є тут можливість переночувати, і мій тато каже: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися! Тато вже помер, а мама живе з братом і щаслива.
«Один священик радив іти в монастир, а інший відмовляв»
Коли Ви прийшли на новіціят, у Вас також були свої уявлення про монаше життя?
З Божого Провидіння перед вступом на новіціят я розмовляв зі священниками про свої наміри. Мудру пораду мені дав один отець. Він був неодружений. Бо, коли говорив з одруженим, то він мені казав: нащо воно тобі здалося, в монастир завжди встигнеш піти, молодий ще, треба попробувати все. І радив мені йти в семінарію чи одружитися, а потім вже йти в монастир. А той інший, неодружений, навпаки мене підтримав, і порадив, щоб я нічого собі про монастир не уявляв. Бо точно буде не так, як я собі надумаю. І це мені дуже допомогло. Я знав, що йду в монастир і буду робити те, що мені там скажуть.
Що Вам найважче у монашому житті?
Найважче – це праця над собою, працювати над своїми звичками, приборкувати людську природу, бо людині завжди хочеться обрати легший шлях. Але для цього докладається зусиль, щоб від чогось відмовитись заради інших. Не вибірково ставитись добре лише до тих, з ким тобі легко дружити, але старатись, щоб для тебе всі були рівні у твоїй спільноті, навіть ті, хто тобі десь насолить, вчинить якусь прикрість. На початку є боротьба трохи інакша, бо приходиш зі світу і приносиш все світське зі собою, але потихеньку працюєш, щоб зруйнувати звички, бачення, ту стару людину, щоб формувати себе як монаха, священника.
Чи не легше сьогодні верблюду увійти крізь вушко голки, ніж мирянину увійти в Царство Боже? Гріхи та спокуси у світі стали неймовірно легкодоступними. Тож чи може людина спастися поза мурами монастиря?
Гріх всюди є присутнім. Водночас всі люди є покликані до святості, до спасіння. Господь для цього прийшов і віддав життя. Не можу сказати, що хто пішов в монастир, той більш святий. Спасіння є як в монастирі, так і поза мурами монастиря, бо спасіння є від Господа, а від людини залежить, чи вона його приймає.
То для чого тоді йти в монастир?
Це покликання.
Покликання до чого?
До служіння. До більшого спілкування з Богом. Це особливе покликання, яке може збагнути лише той, хто його має. Ми створені одні для одних: миряни і духовенство. І людина йде в монастир, бо тут є всі умови, щоб більше пізнати Бога, з Ним подружитися, з Ним познайомитися і потім цього Бога нести людям. Миряни також мають своє покликання, але їм треба допомагати спастися. Монах не може жити лише для себе, і це побачив Василій Великий. Тому ми йдемо до людей. Миряни мають багато життєвих турбот. Ти не можеш одружитись, народити дітей і лише сидіти молитися. Тому ми допомагаємо вам, а ви – нам.
«Ми даємо можливість всім прийти, але говоримо, що це є час випробовування»
А якщо хлопець чи дівчина сумнівається, чи є у них покликання йти в монастир? Одного дня їм здається, що у них є таке покликання, а в інший – що нема. З одним священником поговорять – він їх надихне, а інший знеохотить. Що їм робити?
Для цього існують новіціяти, такі, як наш Крехівський монастир. Новіціят якраз для того і потрібний, щоб людина, яка відчуває покликання, прийшла і переконалася, чи це її. За один день не розпізнаєш, потрібен певний період часу – новіціят з кандидатурою триває приблизно два роки. За цей час можна багато чого в собі зрозуміти.
Отже, вступити на новіціят не означає відразу стати монахом на все життя?
Це можливість спробувати. Людина може приїхати до нас і не для вступу на новіціят, а пожити трішки, подивитися, ознайомитися зі способом життя. Насправді є дуже різноманітні ситуації. Хтось приходить в монастир швидко, відразу після школи. Інколи хлопець справді відчуває покликання і над цим працює, а є так, що батьки хочуть зробити з нього монаха, а він сам – та й настоятелі – бачать, що то не його.
Ми даємо можливість всім прийти, але говоримо, що це є час випробовування. Це той період, коли ми придивляємось до тебе, а ти – до нас. Тому інколи важливо допомогти людині набратися відваги і не робити цього лише тому, що це мама так хоче. Якщо це не твоє, то краще будувати своє життя в інший спосіб. Але буває і навпаки – людина має покликання, але боїться: чи я зможу, чи я витримаю, так і не зробить того кроку, візьме й одружиться, а потім обоє мучаться.
А якщо так вже сталось, що їм робити?
Прийнявши рішення одружитись, людина бере на себе відповідальність. Ось візьміть для прикладу батьків святої Терези від Дитятка Ісуса – вони обоє були в монастирі, але їх обидвох відправили звідти і вони одружилися. Це є приклад святого подружжя, і їхні діти проголошені церквою святими. Ось доказ того, що спастися можна й у світі, і в подружжі. Якщо ж людина йтиме згідно зі своїм покликанням, то які б труднощі не були, вона все одно буде щасливою. Не кожен відважиться бути журналістом, не кожен відважить піти в монастир, не кожен відважиться стати військовим, а комусь подобається ремонтувати авто.
Спілкувався Андрій Толстой
*ЧСВВ – Чин Святого Василія Великого, традиційна назва Василіянського Чину Святого Йосафата (латинською «Ordo Basilianus Sancti Josaphat»). Вживається також отці Василіяни; Більше про цю монашу спільноту можна дізнатися на її офіційному сайті.
**Новіціят — це період, в якому перевіряється придатність особи і приготовляє її прийняти василіянську пропозицію: посвятити своє життя Богові і віддати його служінню спільноті та Церкві.
Також читайте:
Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
Ієромонах Іов (Ольшанський): «Якщо священик вас не надихає, шукайте іншого»
Ієромонах Петро (Цюра): «Правдива ненависть допустима»
Митрополит Олександр (Драбинко): Зміни в Московському патріархаті незворотні