Як це – бути дияконом і водночас соціальним працівником*? Чи відвідують переселенці львівські храми? Як львів’яни сприйняли гостей зі Сходу України? Чи адаптувалися вони в місті Лева? Про це з власного досвіду розповів сайту «Духовна велич Львова» Іван Сподар, який працює заступником директора Центру соціальної підтримки осіб з числа дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування і внутрішньо переміщених осіб у Львові.
У вільний від роботи час він здійснює служіння як диякон у кафедральному соборі Покрови Пресвятої Богородиці Львівсько-Сокальської єпархії ПЦУ, що на вул. Грушевського, 2.
«Мене здивувало, коли я почув про “суботнік”, або “васкрєснік”»
Пане Іване, чи відчувають переселенці дискомфорт у Львові, наприклад, через різницю в звичаях, традиціях, зокрема церковних?
Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового. Я розділив би їх на дві категорії: ті, які приїхали сюди і адаптувалися, приймають наш уклад, ритм, традиції – і ті, які мають трохи інше бачення життя. Для останніх пріоритетом є виключно робота, житло, матеріальне забезпечення, а релігійна чи культурна складова відходять на задній план. Водночас багато хто з переселенців каже: «У вас тут дуже швидкий ритм життя, не такий, як був у нас». То й питають – як ми все встигаємо? Для них незвично, як ми у Львові на все час знаходимо: і на роботу, і на родину, і на каву з друзями, ще й на церкву.
Здається, на Сході України недільний день не має такого значення для людей, як у Львові.
Так, наприклад, мене здивувало, коли я почув про «суботнік» або «васкрєснік». В неділю для них нормально займатися господарством. Однак ті, хто тут лишився, вже зрозуміли, що неділя – це день відпочинку, який краще провести зі сім’єю, сходити до церкви, зустрітися з друзями тощо – вони потрохи адаптуються. Також були випадки, коли ми організовували заходи, що стосуються переселенців, – спільна толока, прибирання в парку і тому подібне – і вони просили нас робити це в неділю, тому що в інші дні не встигають. Спочатку ми йшли назустріч; зараз за можливості намагаємося робити це не в неділю.
Чи відвідують переселенці львівські храми?
Є частинка людей, які відвідують. В переважній більшості в себе вдома вони ходили в храми Московського Патріархату. Це православні християни, але не дуже практикуючі.
Чи здійснюється духовна опіка над переселенцями?
Я знаю священників та релігійні організації, які відвідують людей у наших модульних містечках у Стрийському парку, на Пулюя, на Сихові чи інших «шелтерах», але це здебільшого має приватний характер. Відсоток зацікавлення поки що невеликий – можливо, 10-15%. Серед організацій, що нам допомагають, є Салезіянське Згромадження, священник якого є адміністратором нашого модульного містечка «Маріяполіс», що на Сихові. Після роботи запрошують переселенців, хто хоче – може прийти на зустріч. Я був на такій одній зустрічі. Це не зовсім катехизація, а більше спілкування – хто звідки родом, яка історія їхнього міста, які храми там є. Люди дізнаються у Львові про свою місцевість та її історію багато нового та цікавого. А духовні теми – приватного характеру. Якщо хтось хоче поговорити зі священиком чи цікавою їм людиною, то окремо, сам-на-сам, чи йде до храму.
Як переселенці відгукуються про церковне життя у Львові? Чи можна сказати, що пережили певний культурний шок?
Їхнє життя не таке насичене, воно було простіше – робота, дім. Зрештою, як і в нас, але, скажімо, у Львові є різдвяний чи великодній ярмарок, культурні атракції, багатолюдні яскраві церковні служби – тобто святкові дні помітно відрізняються від буднів і атмосферою, і традиціями.
Читайте також: Олег Березюк: «Це могло статись тільки у Львові»
«Одного разу я запитав: “а якби ми до вас приїхали?”»
Як Ви поєднуєте мирську роботу зі своїм саном диякона?
У моїй роботі мирська складова переважає над духовною. Переселенці сприймають мене як посадову особу, до якої можна звертатися з проханнями, пропозиціями тощо. Звісно, інколи люди хочуть поділитись тим, що лежить на душі. Наприклад, одна з мешканок модульного містечка розповіла, що у неї 25-го лютого день народження – сім’я готувалася, але 24-го розпочалася війна, і їм довелося терміново все залишити та виїхати. Дехто з переселенців каже: «Тобі легко говорити, ти – тут, у Львові, тебе не обстрілювали». Складно когось втішати, коли сам не пережив те, що вони.
Як Ви з того виходите?
Я опираюсь на свій духовний досвід, намагаюсь їх заспокоїти. Якщо людина віруюча, з нею легше розмовляти, бо можна їй сказати, що треба покладатися на Святе Письмо: якщо вам вдалось виїхати – значить, Господь вже допоміг. Тепер ви в безпеці, не самотні – тому наближайте перемогу разом з нами. Це увагу людей трохи переключає. Одного разу я запитав: «а якби ми до вас приїхали?» Дехто відповів – звичайно, ми б вас прийняли. А дехто задумався і сказав, що не знає, «можливо, ми би перед вами і не відкрили дверей». Ображатись безглуздо, бо це вплив багаторічної пропаганди.
Чи відомий Вам приклад трансформації поглядів переселенців?
Переважно люди про таке не говорять, бо це щось інтимне. Наприклад, «чому ви не говорите українською мовою?» «Ну, я говорю з помилками, соромлюся» і таке інше – це все відмазки. Бо я знаю людей, які просто почали говорити українською – і це люди з російськомовних сімей, середовища – телебачення, книжки, школа, університет. Вся справа у свідомості. Показник – це люди, які мали можливість пожити в нас у модульному містечку місяць-два, зняли квартиру, знайшли роботу – все, вони вже тут живуть, бачать себе як частину громади. Це найкращий показник, і таких людей дуже багато. Як правило, вони говорять українською – не знаю, як у побуті, але цього вимагає від них робота, навчання тощо.
Читайте також: Захар Саджениця: «Святий Миколай допомагав нам»
«Не подивившись у паспорт, не скажеш, що ця людина, наприклад, не з Івано-Франківська»
Чи були скарги від переселенців на ставлення місцевих людей?
Було таке. Найперше зауваження роблять через мову спілкування, далі – через поведінку, що насправді зумовлена укладом життя, який вони вели до цього. Наприклад, є спеціально відведене місце для куріння. І для деяких людей було важко звикнути, що треба буде прибирати або курити лише біля смітника. Але ж і з-поміж львів’ян вистачає подібних ситуацій.
Як вбудовуються переселенці в дійсність Львова, чи важко їм стати його частиною?
Тут має бути вже духовний елемент. Дехто приїжджає з Харківщини чи навіть з Луганщини – і ти, не подивившись у паспорт, не скажеш, що ця людина не з Івано-Франківська. Людина по духу є українцем – вона і там говорила українською мовою, висловлювала проукраїнську позицію.
Є також багато людей, родичі яких залишилися під окупацією: скажімо, жінка з дітьми виїхала евакуаційним потягом, а чоловік залишився, бо в нього хворі літні батьки; або, наприклад, чоловік служить в ЗСУ – і вони чекають, коли будуть звільнені території, щоби сім’я знову возз’єдналася.
Винятками є «скаржники», яким усе не так – ціни не такі, умови проживання не такі, неправильні послуги надаються, неправильні консультанти. Запитують нас: «А чому ви не готувались до цього?» Я кажу: «Ми ж не знали, що буде пів мільйона переселенців».
Читайте також: Імам Мурат: «“Слабкі” люди обуряться, чому це вони в пеклі»
«Піди до сповіді, причастя – за це платити не потрібно»
Чи вигораєте емоційно?
Напевно, що ні. Мені допомагає церква. Те служіння, яке я здійснюю, дає мені змогу «перезарядитися». Це як батарейка: багато працюєш – розрядився, а в суботу-неділю пішов на Службу – зарядився на цілий тиждень. Якби цього не було – не знаю, що, робив би, бо не уявляю себе без церкви. Якщо подумати, повноцінних вихідних давно вже немає.
Як реагують колеги на те, що ви є дияконом? Чи це позначається на спілкуванні?
Вони нормально це сприймають. Деколи в них виникають такі питання, які вони не запитали б у священника. Цікавляться внутрішнім життям церкви; про церковну ієрархію – як узагалі відбувається комунікація між священником, єпископом, дияконом, мирянами. Одне з останніх питань – про дату святкування Різдва. Що знаю – розповідаю, деякі питання пропоную їм дослідити самостійно. Я завжди кажу, що церква свята і непорочна, але її складають люди, а безгрішних людей не буває.
Можливо, хтось із колег почав ходити в церкву після спілкування з вами?
Цього не знаю – можливо. Був такий випадок: один мій знайомий ставився до церкви досить скептично. І. справді, зовні інколи виглядає так, що люди жертвують, а священник їздить на джипі, має айфон. Але я пояснив йому так: треба розуміти, для чого ти туди йдеш. Там прейскуранти не висять – іди та бери в церкві те, що тобі потрібно. Піди до сповіді, причастя – за це платити не потрібно. І він після того переглянув своє ставлення.
Читайте також: Пастор Герой: «Офіційно День подяки в США почали святкувати в час війни»
«В такому статусі перебуває значний відсоток семінаристів»
Як до вашої роботи ставиться сім’я, це ж забирає у вас багато часу?
Такий темп роботи у мене був ще з 2015 року. Тобто це вже не перший рік, тому вони вже трохи звикли. Але коли я приходжу додому, то не вирішую робочих питань. Звичайно, як у будь-якій сім’ї, були розмови про те, що я вічно на роботі. Коли був молодший, було більше емоцій, а тепер ти розумієш, що справді треба більше часу приділяти сім’ї. Іноді сестра питає: «Коли ти відпочиваєш?» Я відповідаю: «Коли сплю». Але це хороший досвід.
Ви не відправили сім’ю за кордон після початку повномасштабної війни?
Позиція дружини така, що без мене вона не поїде нікуди, хоча можливість така є, а я не можу поїхати хоча б тому, що в мене тут мама і старенька бабуся. Звісно, за потреби я готовий, щоб моя сім’я виїхала.
Як ви бачите своє майбутнє? Чи продовжуватимете шлях до священства?
В церкві – в єпархіальному управлінні – маю ще інші обов’язки: бухгалтерські звіти, комунальні платежі, інші доручення; а також те, що роблю на світській роботі – надіюся, що воно буде мати плоди. Звичайно, з часом я дещо переосмислив. Коли я тільки закінчив духовну семінарію у 2012-му – 10 років тому – то це було стовідсоткове рішення про священство. Але й тепер я не відмовився від цієї думки – вона є у кожного колишнього семінариста; проте зараз є певні фактори, життєві обставини, які тебе зупиняють.
Один старий монах, в якого я просив поради, сказав: «Якби ти був монахом, то, звичайно, своє життя повністю міг би присвятити тільки Богові та служінню. Але якщо є сім’я, діти – то в тебе вже є відповідальність». Я не кажу, що це є перешкодою – просто я ще не знайшов до кінця механізму реалізуватися. Якщо люди будуть потребувати мого служіння і вважатимуть мене достойним – то, думаю, це хороше поле для роздумів. У такому статусі, як я, перебуває значний відсоток семінаристів. Дехто з часом виїжджає за кордон на служіння, дехто шукає можливості серед місцевих парафій.
Читайте також: Ігумен Крехівського монастиря: «Мій тато сказав: то тут нормальні хлопці, можеш залишатися»
«Треба йти, поки маю сили»
Як Ви змінились за останні дев’ять місяців?
Раніше я не пересікався з людьми зі Сходу – хіба в окремих випадках. Зараз у мене змінився підхід до робочого процесу. Взагалі, я – людина емоційна, попри зовнішній спокій. Проте емоції відкладаю і просто працюю, постійно вчусь знаходити правильний підхід до переселенців. Дещо став товстошкірим, але не жорстокосердим.
Чи уявляли ви себе на місці переселенців?
Так, я часто про це думаю, бо воно увесь час перед очима. Одні люди їдуть, інші заселяються – а що б я робив у такому випадку? І коли людина дзвонить багато разів – до мене, в різні місця, шукаючи житло, це деколи дратує: ти ж даєш людині алгоритм дій, а вона починає робити по-своєму, шукати інших шляхів. Але потім я думаю – напевно, я робив би так само, тобто шукав би усі можливості, які можуть бути. У більшості це люди хороші, просто в них складні життєві обставини. Звичайно, я співчуваю їм. І вони це розуміють і насправді є вдячними за те, що тут їм допомогли.
Що будете робити після закінчення війни?
Ще не знаю. Були навіть думки поїхати в східні регіони і там попрацювати волонтером – можливо, і в державних структурах, адже там буде потреба усе відновлювати. Можливо, на короткий час – але вкласти свій досвід у цю справу. Тому що бачу по людях, які є в нас, що вони хочуть просто нормального людського ставлення. Ми часом відрізняємося – як два різні світи. На нас тисне суспільство. Водночас Церква, домашнє виховання змушує нас працювати над собою. Навіть в моєму дияконському служінні: приходжу втомлений і думаю – йти в суботу на заупокійне богослужіння, чи залишитись удома, відпочити? Але тоді думаю – треба йти, поки маю сили.
Спілкувалися Марія Цьомик, Андрій Толстой
*З перших днів широкомасштабного вторгнення Львів почав приймати великий потік українців, які вимушено залишили свої домівки, втікаючи від війни. Частина з них проїжджала через місто транзитом, але багато хто зупинився у Львові на довший час. Тож упродовж дев’яти місяців соціальні працівники Львівської міської ради отримали незабутній досвід турботи про переселенців.
Читайте також: Єфрем Арізонський: Маєш одну руку? Твори милостиню однією
Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
о. Іван (Дяків) MS: «Послання Матері Божої з Ля Салет актуальне сьогодні для нас»
Повязані записи
