А ЩО ВИ ВІДЧУВАЄТЕ?
Бо у мене:
***
Відчуття якоїсь нової вдячності дітям…
Ті, які, зазвичай, писали мені, що їм страшно, сумно, погано, і що потрібно ЇМ допомогти, тепер пишуть “У вас тихо?”, “Як ви?”… То так незвично… Розуміти, що в моменти, коли вони самі потребують турботи, обирають спершу потурбуватися про інших…
***
Відчуття невимовно близького Бога в людях…
Молитися тривало все важче, і потреба у скороченні молитов до кількох речень-слів усе гучніша…
Спершу звинувачувала себе за духовну слабкість, але якось сіла біля своєї дитини, обійняла і почала їй багато дякувати! За помитий посуд, зроблений чай, прочитані кілька сторінок, ранковий погляд в очі і навіть за її мовчання… Дякуючи, зрозуміла, що ось уже три тижні наші діти дуже мужньо тримаються, але я чомусь так рідко зараз говорю їм “дякую”… І от, коли в процесі тих подяк, заскочене такою мамовдячністю дитя зазирнуло мені в очі, я побачила погляд Ісуса. Так, це теж молитва, теж… Дякувати, підтримувати, любити тих, у кому живе Бог – це молитва… Отже, моя молитва не така вже й коротка…
***
Відчуття безпеки в моменти “здаюся” і “не можу”…
Так, я вперше в житті дозволила собі здатися! От ніколи не дозволяла і різні там цитати про “не здавайся” напам’ять вивчала, але тепер здалася. Тільки не перед людьми, а перед Богом. Бо перед Ним аніскілечки не страшно здаватися! Ну, це, знаєте, схоже на малу дитину, яка каже, що більше не може йти, бо нозі болять. Вона, звісно, пішла б, якби батьки геть саму посеред вулиці залишили, але вона знає, що не лишать, тому скиглить.
Зараз мій стан не зовсім про скиглення чи вередування, бо те “не можу більше” надто правдиве. Але біля Нього можна відверто у цьому зізнаватися. Бо Він точно зможе замість тебе, точно!
Не знаю, що кому для поповнення ресурсу помагає, бо на мене не діє майже нічого з людьми придуманих речей. Та й про той ресурс якось говорити годі… Нечесно і штучно особисто для мене зараз звучать довоєнні фрази “подбай про ресурс”…
Так от. Ранкова щоденна Літургія зараз для мене єдине, що неймовірно додає сил і стійкості! Я приходжу до храму з геть опущеними руками, серцем, душею, головою… Я собі схожа на Мойсея, який втомлювався тримати руки піднятими, і, опускаючи їх, ізраїльтяни програвали.
Тому йду до храму з відвертим зізнанням Богові, що я більше не можу тримати тих рук. Ну і з вимогою їх потримати Йому. І Він тримає. І я перемагаю свій страх, зневіру, розпач, знесилення, а мій народ перемагає диявола і геноцид.
Тож, Йому здаватися можна, бо Він триматиме наші руки і віру невтомно.
***
Відчуття себе в ролі експерта з гойдання на гойдалках…
Я навчилася відслідковувати, коли і в яку сторону мене нахиляє, навчилася приймати у собі своє емоційне “гойдання”, навчилася не боятися стану суцільного знесилення і розпачу. Навчилася готуватися до цих етапів, які часом накривають мене. І готуюся до них якраз тоді, коли гойдалка мене перехиляє в сторону “ми переможемо, вистоїмо, впораємося, ми сильні, все здолаємо, ми разом”! В ті моменти піднесення стараюся набрати в жмені душі і серця якнайбільше “життя”! Життя під назвою “прогуляйся під сонцем”, ” поспілкуйся з кимось світлим”, “поспи”… Тоді не так страшно на іншу сторону перехилятися, – коли рюкзак за плечима повен стійкості.
***
Відчуття цілковитого нерозуміння деяких дописів у ФБ…
“Моя дорога доню, якій сьогодні 2 (чи 3, чи 1, не пам’ятаю), яка я щаслива, що ми виїхали з України ще до початку цього жахіття, і що ти не знаєш, що таке війна”…
Дорога щаслива своєю донею матусю, розділяю радість вашого свята і, звісно, на своїй сторінці можете писати, що завгодно. Але! Маю до вас єдине питання: кому адресуєте ваш пост? Бо ж пишете українською, тож, певно, нам? Ну, бо ваша доня ще точно його не прочитає через особливості свого віку, правда?
Так от. Є поняття “чуйності”, знаєте? Змогти відчути горе іншого навіть тоді, коли тобі радісно. Як думаєте, батьки дітей з Києва, Харкова, Маріуполя зараз готові читати дописи такого змісту? Чи, може, все таки скажете це вашій доні особисто?
“Українці, що виїхали до Польщі, не ведіть себе так нахабно! Казала мені господиня дому, в який я вас поселив, що ви вимагаєте від неї більшої вам допомоги і турботи. Бо вона повинна вам помагати!”
Люди, які знімають такі відеозвернення і пишуть такі дописи, до вас те ж питання: кому їх адресуєте?
Мені? Хочете викликати в мені розчарування і сором за людей мого народу? Чи, може, намагаєтеся мене закликати так не чинити, коли перетну кордон? Будьте спокійні: то точно поради не для мене, бо я по життю добре справляюся без “хтось мені повинен”. Але, якщо щиро вірите, що вас почують саме ті люди, за яких вам соромно, то глибоко помиляєтеся. А навіть як почують, то не змінять своєї поведінки під впливом ваших настанов і “ай-яй-яй”-повчань. До п’яти років людину виховують, після п’яти перевиховують. Не знаю, хто це сказав, але в тому є багато правди.
Навіть, якщо саме ви станете ключовою перевиховною персоною, вашого кількасекундного відеозвернення буде замало. Бо перевиховання – то довгий, тривалий, систематичний процес.
***
Відчуття досі невідомої мені аж на стільки потреби мовчати поруч.
Поруч з рідними. Поруч з дітьми чи батьками на консультаціях. Поруч з десятками учасників в зумі під час вебінарів.
Мовчати. Просто мовчати…
Навіть діти кажуть, що під час онлайн-уроків якийсь час просто мовчать разом з вчителем кожен у своєму віконечку…
Бо мовчання то ж не лише тоді, коли нема що сказати, а якраз тоді, коли хочеться сказати на багато більше, аніж вміщається в словах…
***
Відчуття скорботи і невимовної туги за людьми, які не названі мертвими, але від яких уже три тижні не отримую жодної звістки, а лише – фото їхніх зруйнованих будинків та міст в інтернеті. Так страшно, коли особисті повідомлення не переглядаються, а “поза зоною досяжності” звучить для тебе як “поза земним життям”…
***
Відчуття перемоги добра над злом! Щомиттєве відчуття цієї щоденної перемоги! Бо добро просто за своєю природою не здатне, не вміє, не має ані найменшого досвіду програвати!
***
Відчуття надзвичайної, якоїсь понадлюдської любові до рідної землі, мови, народу…
Одне дитя на тижні запитало мене, чому не їду за кордон. Я відповіла, що нізащо не хочу. І що поїду хіба в момент дуже великої небезпеки для моїх дітей. І що хочу, дуже хочу до Києва! До київської дітвори, яка там, і яка чекатиме на мене після перемоги. “Але там все таке негарне, зруйноване, розбите”, – каже дитя. На що я відповіла, що, коли в дитини температура чи рана, то мама, навпаки, дарує їй ще більше любові, і ніколи не скаже: “Поміняйте мені цю дитину з переломом на іншу – без перелому. А цю з високою температурою – на нову з 36,6”. Дитя розреготалося. І я з ним. Вперше за ці три тижні…
Значить, колись ще й заплачу…від радості…
***
Відчуття невідчуття жодної з емоцій. І таке буває. І таке називаю природнім. І з таким, як не справляюсь, кажу Богові: “Будь ласка, впорайся замість мене”…
З нами Бог! Розумійте, народи!
Джерело: фб-сторінка психологині Наталії Сиротич
Повязані записи
