«Ви її точно не вѝходите і віддасте назад!» Переживши втрату власної дитини ця жінка пройшла шлях випробувань та боротьби за життя прийомної доньки. Розповідь про незламну материнську любов описала студентка Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету Анастасія Моголюк. Її робота перемогла на конкурсі «Добра родина – щаслива дитина»*
«Так і живемо»
— Я завжди знала, що матиму двох дітей. Старшого сина і молодшу доньку. Розумієте, як мама, я це відчувала, бачила. Синові було три роки, коли от-от мала з’явитися на світ донька. Але вона народилась мертвою — плід завмер в ніч перед плановим кесаревим.
Моя співрозмовниця раптом затихає, а я ніяковію і кладу ручку на стіл. Переді мною — жінка, яка десять хвилин тому побачила мене вперше. Пекарня, в якій ми сидимо, не схожа на місце для проживання сакральних історій: гамірна дівчинка тягне за руку свою бабусю, десь на першому поверсі дреньчить кавомашина, а другим поверхом метушливо бігає працівниця.
—Як це було тяжко, я навіть описувати Вам не буду. В пологовому, водночас зі мною, жінка народила і відмовилась від своєї дитини. Я вирішила, що її заберу, але мені не дали. Сказали, що в неї є якісь хвороби, що не можуть віддати. На цвинтар я поїхала одразу з лікарні. Мою доньку поховали без мене. Коли я плакала, син хотів мене втішити і казав: не плач, у мене є лопатка, я її заберу…
Стишує голос, прибирає з очей пасмо волосся житнього кольору
— Я ніколи не думала, що буду брати когось з дитбудинку. От взагалі, навіть в голові не було. А потім хтось сказав, що є дитина. Виявилось — шестимісячна, недоношена, важила девʼятсот грамів при народженні. Має букет хвороб: коли ми її побачили вперше, то їй був рік і чотири місяці, і в неї було вже четверте запалення легень. Оце дивилася на неї, а вона така маленька, синенька, страшненька, ніжки аж підгинались, як її ставиш. І я чітко памʼятаю, що подумала тоді: такий гарний в мене син, і така страшненька буде дочка. Мама моя проти була, тато довго звикав. А я знала, що моє, та і все. Хоча так, нам багато потім довелось пройти разом.
Безкінечні вервечки черг у лікарні, часті огляди та дорікання лікарів, бо «ви її точно не вѝходите і віддасте назад!» Лякали до темряви в очах, проте жінка і не жила ілюзіями. Знала, що буде важко, знала, що треба буде багато займатись, проте «здати назад» — ніколи.
— Так, до чотирьох років вона відставала і фізично, і розумово. Зате я чудово памʼятаю той день, коли вона вперше сама піднялась сходами. Їй було чотири з половиною роки. Я тоді була така щаслива! Знаєте, нам вдалось знайти хорошу лікарку, яка мені сказала, що доньку треба лікувати та рано чи пізно вона почне переростати ці хвороби. Дуже та жінка мене підтримала тоді, якщо чесно. А донька справді переросла.
Після кількох років масажів, занять та постійних лікувань дівчинка пішла до школи у шість років. Більше вона нічим не виділялась з-поміж однолітків. Дуже чемна, спокійна і тиха дитина. Мама знала, що їй доведеться розповісти правду, проте ніяк не наважувалась. Син та донька були дуже різні за характерами. Хоча між дітьми часто виникали суперечки, особливо в підлітковий період, син не розповів сестрі правду.
— Розумієте, ми не робили з того таємниці, знали всі: родина, друзі, колеги. Не можна ж було взяти нізвідки півторарічну дитину і нікому нічого не пояснювати. І я знала, що треба буде розказати, але все ніяк не наважувалась. До її років двадцяти постійно боялась, що зараз хтось постукає в двері і забере в мене дитину, але цього не сталось.
Жінка тягнеться по свою каву, повз нас ходять люди, шумить вода, сміються діти, пекарня живе своїм звичним гамором.
— Двадцять шість років їй було, коли вона прийшла і запитала в мене, чи це правда, що її вдочерили? Хтось зі знайомих їй розповів, точно не з рідних. Я, чесно, тоді так розгубилась, але вигадувати не стала, розповіла як є, запропонувала контакти тієї жінки, яка її народила. Як зараз памʼятаю, вона мені сказала: мама в мене одна. І більше ми до цієї теми не повертались.
Жінка затихає, примружує очі і переводить погляд у вікно. А я дивлюсь на неї і вкотре переконуюсь, що в людях живуть неймовірні історії, одна з яких тепер житиме тут.
— До речі, після мене ще троє моїх знайомих взяли діток з дитбудинків. Так і живемо.
* Конкурс есе «Добра родина – щаслива дитина» протягом трьох місяців проводили Служба у справах дітей Львівської міської ради та Благодійний фонд Голоси дітей за інформаційної підтримки Zaxid.Net та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Учасники писали тексти про всиновлення або сімейні форми виховання, про пошук батьків і домівки і про те, якою повинна бути любляча сім’я для дітей, які її так потребують. Метою конкурсу було привернення уваги до питань та проблем дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, тих дітей, які перебувають у закладах. «Духовна велич Львова» знайомить із роботами переможців конкурсу – свідченнями надзвичайних історій у звичайних людських життях.
Також читайте:
Невигадані історії. «Це неймовірна подорож — батьківство у будь-якому прояві»
Невигадані історії. «Візьміть дитину не заради себе. Зробіть це заради неї»
Василь Писарчук: «Багато хлопців запитує, чому Господь допускає війну»
Василь Черевко: «Правдива побожність… це дбати про вдів та сиріт»
Іван Сподар: «Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового»
Повязані записи
