Просвіти розум мій світлом пізнання

Часто сьогодні чуємо, що краще будувати школи, аніж церкви. Що духовне чи то пак релігійне життя – справа маргіналів і неосвічених людей. Що за останніми соціальними опитуваннями, довіра до інституту церкви зменшилася в рази. За даними КМІС в грудні 2021-го церкві довіряли 55%, а вже через рік – 44% учасників опитування. То ж якою має бути церква, щоб їй довіряли громадяни України?

На початку 90-х років, коли мені було років так десять і про церкву та релігійне життя навіть не йшлося, бабуся подарувала мені маленьку дитячу Біблію. Вечорами, за умови вчасно зроблених уроків, мама читала мені Новий і Старий Заповіти вголос, ми обговорювали прочитане і на тому обмежилося  на той моє пізнання релігії.

Під час навчання в університеті, з’явилося бажання “сходити” до церкви. Питання вибору не стояло – пішла туди, де було ближче. Сподобалося. Забігаючи наперед – це була церква московського патріархату в Дніпрі, тоді ще Дніпропетровську.

І все б було, як було, але щось всередині зупиняло. Похмурі навколо люди, діти, яких сіпають, спиняють, забороняють бути дітьми в храмі і поза ним, суворі і дуже вже непривітні жінки, які продають свічки, а головне – напищені, злі і надто високомірні священики. І якби ж то було в одному храмі, то сказала б, що випадковість, а ні. Хоча збрешу, якщо не розповім про одного священика, який дійсно був схожий на людину.

Закінчилося моє релігійне життя дуже швидко. Під час Великого посту, вже в Страсний тиждень мені стало недобре в храмі, я вийшла і випадково від запаморочення наступила на газон. Переказувати реакцію настоятеля храму не буду, але відсутність найменшого співчуття чи хоча б спроби запитати, що сталося, м’яко кажучи, вразило.

А потім сталася Революція Гідності і війна. Справжні великі потрясіння, які викликали багато запитань і дали одну, але всеохоплюючу відповідь – я українка на своїй Богом даній землі, мені не потрібні чужа мова, яка стала мовою мого ворога, чужа церква, яка благословляє мене вбивати, яка фактично є додатковою армією зі знищення українців і України. І саме тоді, Господь дав мені можливість побачити справжнє: як священик виходить перед “беркутом”, закриваючи собою людей на Майдані, як диякон б’є в дзвони Михайлівського Золотоверхого, сповіщаючи про біду, підіймаючи на боротьбу весь Київ, як духовенство на чолі з архієпископами збирають допомогу в майже окупований Крим, а потім везуть броніки, ліки, воду, молитву добровольцям на палаючі Донеччину і Луганщину.

Я побачила красивих людей – ззовні і зсередини, охайних і привітних, ввічливих і добрих. Їхні ряси після служби, яку проводили зрозумілою українською мовою, змінювалися на джинси і кросівки. І священик в звичайній кепці та сонячних окулярах благословивши машину і всіх і все, що в ній, відправлявся в дорогу на схід, до свого війська, до людей.

Мене прийняли мені подібні люди безумовно і беззаперечно. На мене не дивилися з-під лоба, не кричали і не обіцяли пекло за гріхи, не обіцяли рай за десятину. Зі мною говорили і не соромилися бути собою. Розповідали анекдоти, пили каву. Не стидалися плакати і сміятися.

Сьогодні Православна Церква України – моя Церква. Бо тут моляться за Україну і її народ, за воїнів, які тримають наше небо. Тут у недільних школах розповідають не лише про Бога, а й викладають англійську, українську, історію, культуру. Тут відкривають волонтерські хаби по допомозі кожному, хто відчув на собі обійми “руського міра”. І тут священики перед якими не треба плазувати, цілувати руки, це люди, пліч-о-пліч з якими хочеться йти до Бога і нашої перемоги.

Я можу бути скільки завгодно нерелігійною людиною. Але повірити в добро і світлих людей мені допомогли саме в церкві, бо #моя_церква_ПЦУ.

Наталія Гейман