Про війну і перехід з УПЦ в ПЦУ, про втрату і пошук любові українцям, про можливості єдності і примирення, й про найголовніше: чого чекає від нас Христос – розповів під час розмови на YouTube-каналі «Віче» ігумен Свято-Воскресенського Ново-Афонського монастиря ПЦУ у Львові ієромонах Іов (Ольшанський).
Пропонуємо ознайомитися з текстовою версією розмови. Також її можна переглянути на відео.
Отче Іове, хочу поговорити з вами про розкол церкви в Україні. Наскільки я розумію, розкол – це насамперед криза духовна, і цей розкол відбувся не просто між групами громадян, він пройшов у серці кожного християнина. Досить просто звернути увагу на коментарі до наших програм, щоб побачити здебільшого відсутність найголовнішого елемента, про який ми всі знаємо і молимося про нього щодня, водночас він здебільшого відсутній у нашому повсякденному житті – йдеться про любов, яка довготерпить, милосердствує, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, а всього сподівається і все терпить.
Я помітила, що кожен вірянин, яку б церкву він не представляв, абсолютно впевнений, принаймні вголос, у своїй правоті. Він готовий інших наставляти на шлях істинний, вказуючи їм дорогу, навіть наводячи цитати з Біблії, цитати старців, свої особисті міркування: хто канонічний, хто неканонічний, хто на кого чекав, хто кого терпів і хто кого тепер повинен потерпіти. Але зрештою кожна людина залишається наодинці зі своїм вибором. І, незважаючи на слова апостола Павла: «Не будемо залишати зібрання свого, як у деяких є звичай», ви, отче, обрали перейти з Української православної церкви до Православної церкви України. Чи знайшли ви цю любов у ПЦУ, і в чому її прояв до братів у Христі, які залишилися в УПЦ?
Дуже гарне запитання, дуже вам дякую. По-перше, я хочу наголосити: свого зібрання я не залишав – як був православним, так і залишився православним. По-друге, це рішення було не лише моє особисте, але й рішення нашої громади, нашої малої помісної церкви – львівської громади Свято-Воскресенського монастиря.
Дійсно, існує багато речей, яких людина боїться. І боїться вона, в першу чергу, втратити ось ту любов Христову. Такі були і в нас переконання, які не дозволяли нам раніше з’єднатися з помісною церквою України, і на це були свої причини. Але після зруйнування тієї любові, яке вчинила Росія 24 лютого, тієї християнської любові, як ви добре сказали, питання про те, яку сторону обирати в цьому конфлікті, у нас більше не стояло. Я особисто зрозумів уже 24 лютого: якщо УПЦ не буде робити рішучих кроків для об’єднання громадян, християн нашої держави проти єдиного ворога, в першу чергу духовного, а потім вже і фізичного, то мені особисто в такій структурі місця не було. Тому що ми говоримо зараз про структуру, а церква православна є надструкутрним організмом, Тілом Христовим. Тому дуже боляче було – УПЦ є церквою, в якій я виріс, в якій я став на шлях духовності, яка мене зростила, бо я є також вихованцем однієї з духовних шкіл УПЦ. Але сформувався я як духовна особистість, як монах, як людина, яка дійсно усвідомлювала своє місце в церкві, не в Україні і не в УПЦ. Тому що милістю Божою – так Господь управив – що я був майже чотири роки дотичний і постриг прийняв на Святій Горі Афон, який є духовним маяком для всього православного світу, не лише для України, але взагалі для всього Православ’я. Тому про любов мене навчили там.
Я мав дуже багато упереджень перед тим, як почав жити на Афоні. Я думав, що православ’я – це якась така церква абсолютно вибрана, яка має абсолютну істинність, і цю істинність треба захищати до крові, навіть через відторження людей від себе. Але цього я абсолютно не побачив на Афоні, тому що я побачив, як істинна Церква може приймати в свої обійми всіх. Я був дуже здивований, коли до нас на Афон, в наш монастир, приїхали представники Католицької церкви, Коптської церкви, буддистські монахи там були, були лютерани, були мусульмани, і всіх монахи Святої Гори приймали з великою любов’ю, почитаючи образ Божий в кожній людині. Ось цього нам дуже не вистачає сьогодні, щоб ми бачили в своєму братові образ Божий.
Можна багато звинувачень кидати в сторону один одного, і це дуже зараз популярно – звинувачувати в якихось гріхах, в якихось неточностях; але прояв любові – це основна християнська риса, яку церква має взрощувати в своїх прихожанах. Тому коли було прийняте мною і моєю громадою рішення про приєднання до ПЦУ, це було вистраждане рішення, але це якраз бажання не зрадити тій християнській любові, щоб не озлобитися. І не бути в такому закритому гетто, тому що Православна церква – це не гетто. Це я відчув, коли приїхав до Львова. Тут УПЦ була в суттєвій меншості і настільки закрита, що мене це дуже неприємно вразило. Я почав робити все, щоб цю ситуацію змінити. Коли я прийшов на служіння в Львівську єпархію УПЦ, правлячий архієрей довірив мені кілька напрямків роботи: інформаційно-просвітницький, молодіжний напрямки. І про Львівську єпархію дізналися на всеукраїнському рівні, тому що у нас сформувалась дуже потужна і класна молодіжна просвітницька організація. Ми почали займатися духовними бесідами, духовними зустрічами, і до нас почали приходити представники інших конфесій. Вони зацікавилися: а як це так, що начебто Московський патріарха – а може приймати інших людей задля духовних бесід і дружнього спілкування. І знаєте, я вчив людей відкритості, і це мабуть те, що УПЦ зараз не вистачає. Мені дуже сумно було бачити ту ситуацію «закритого гетто», хотілося її змінити, змінити в тому ключі, якого мене навчили на Афоні – приймати всіх і кожного, чути всіх і кожного.
Також читайте: Ігумен Іов (Ольшанський): У Львові я чув про «триєдиний народ» на власні вуха
Ви сказали, що коли почалася повномасштабна військова агресія РФ проти України, для вас вже не стояв вибір, ви розуміли, що будете звідти йти, якщо не буде рішучих кроків. Але люди пишуть та існує думка, що, мовляв, до чого тут УПЦ, що спільного між нею та військовою агресією?
Я вам поясню, до чого. Дуже багато зараз у нас є випадків колаборації священників та єпископів з ворожою окупаційною владою. Хіба я як священник можу розділяти погляди інших людей, які були наводчиками на наших воїнів? Я взагалі був шокований, що російська церква дала своє благословіння на агресію. І наша УПЦ хоча і засудила цю агресію, але чітко не прийняла позицію, яка була би проти цієї агресії, тому що навіть собор у Феофанії не засудив висловлення і позицію патріарха Кирила, а виявив свою незгоду. Давайте не будемо лицемірами. Як можна (всього лиш, – РЕД) висловлювати незгоду з людиною, яка благословляє вбивати твій народ. Мені здається, що церква мала б тут виступити миротворцем, тим, хто би об’єднав суспільство навколо ідеї вільної, незалежної нашої держави України, а цього не відбулося. Ви знаєте, я дивився деякі ваші передачі і дуже вам вдячний за вашу роботу, і багато моїх колег, священників з УПЦ, досі не розуміють позицію своєї церкви. Тому виникає 10 запитань до Священного синоду, тому виникають сьогодні дискусії з цього приводу. Я вчора дивився ваш чудовий ефір з отцем Максимом, молодим священником, який говорить, що досі не розуміє позиції і не знає, що людям говорити. Ось я і не хотів не знати, що людям говорити.
Отче Іове, головною метою нашого ресурсу «Віче» на сьогодні є об’єднання православних в Україні. Щоб у нашій країні зʼявилася єдина українська православна церква, тому що більшість людей молодих говорять сьогодні: ми хочемо єдності, і ми не хочемо вирішувати яку в церкву можна зайти, а куди не можеш. Раптом я задумалася, а яким буде цей день обʼєднання? З якою любовʼю, з якими братніми почуттями, з якою радістю зустрінуться односельці і подивляться одне одному в очі?
Оті самі односельці, які сьогодні з ненавистю і прокльонами женуть одне одного не лише з церков, а навіть з країни. Ми бачимо багато відероликів і відеовисловлювань: «чемодан-вокзал-росія», «москалі», «розкольники». А інші кричать: «неблагодатні», «неканонічні». Це справжній розкол всередині душі самих людей українців. Ось якими словами ви могли б сьогодні примирити ці дві дивні складові частини, що б ви сказали тим і іншим для того, щоб вони стали єдиними? Чи можна підібрати такі слова?
Важке запитання. Адже я думаю, що Україна сьогодні є розділена досі. Хоча ми згуртувалися проти єдиного ворога, але душевно, духовно ми є розділеними. Звичайно, 30 років пропаганди російської, в тому числі через церкву, не могло не принести шкоду цьому дару єдності. Ви знаєте, я сам киянин, жив, народився, виріс в місті Києві. Коли я потрапив на Галичину, я не міг зрозуміти цих людей; вона є дуже відмінною від жителів Центральної, Східної України. Тут люди – не можу сказати, що вони патріотичніші – але вони більш свідомі в своєму як політичному, так і духовному виборах. У нас, в Центральній, Східній Україні, цього є менше. Звичайно, тут люди є більш релігійні; для них релігія – хтось каже, що це лише якісь традиційні поверхневі знання – а я побачив зовсім інше. Я побачив, що люди на Галичині, на Заході України більш свідомі до того, що таке Бог в житті людини. І коли ми будемо звертатися до Бога, коли ми будемо звертатися до воскреслого Христа, коли ми подумаємо, скільки страждань, скільки мук перетерпів безвинний Христос, який заради нас, заради кожного – заради католиків, православних, неправославних, будь-кого – зійшов на хрест; і оцей образ розп’ятого і воскреслого Христа, як ми говоримо в каноні Пасхи: прости їх всіх воскресінням… Я думаю, що образ воскреслого Христа і образ Христа, який на хресті, має об’єднувати християн.
Для мене дуже цікавим є приклад Македонської церкви, які змогли знайти в собі сили пробачити, примиритися з сербською церквою, хоча вони перебували в розриві набагато більше, ніж є розкол в православ’ї в Україні. І там теж були прокльони, анафеми, відлучення, там теж була ненависть, але час змінив це. Я думаю, що нам треба просто відмовитися від наших амбіцій, сісти за стіл переговорів, і, звичайно, це об’єднання я не бачу зверху, я бачу його з низів. Але що мене здивувало: ви викладали на своєму каналі – ми разом з вами брали участь у зустрічі онлайн представників ПЦУ і УПЦ – і більшість священників ПЦУ, які брали участь у цій зустрічі, були колись представниками структури УПЦ. Ось бачите, хто насправді хоче цієї єдності. Цієї єдності хочуть люди, які мали досвід спільного спілкування. Але коли я говорю з людьми і священниками з ПЦУ, які були рукопокладені вже після розділення – звичайно у них трошечки інше виховання, трошечки інші погляди, але це не означає, що ми маємо їх відкидати.
Я найбільше боявся, коли доєднувався до ПЦУ, що мене не будуть розуміти – ні, тут такий плюралізм цих думок. Я дуже радий, що потрапив в єпархію до владики Макарія, тому що УАПЦ жила весь цей час в розрізі соборноправності. Мені дуже подобається підхід, який використовують колишні єпархії УАПЦ, – це коли архієрей завжди має раду зі священників, і у важливих питаннях він завжди радиться, чого я не відчував і що абсолютно, з моєї точки зору, було відсутнє в УПЦ. Тобто відношення до архієрея було як до останньої інстанції, якій не можна було суперечити. І що відмінно в ПЦУ – те, що з архієреєм можна вести дуже легко діалог. Я думаю, що люди мають зрозуміти, що ми різні, але ми маємо об’єднати одну країну – різну, і об’єднати одну церкву, яка є різною, і в цій різності є наше багатство. І не треба цього боятися.
Також читайте: Митрополит Макарій (Малетич): Мені казали, що я перевертатимусь в труні
Не треба боятися того, що хтось служить українською мовою, а хтось –церковнослов’янською. Ми досі служимо багато частин служби церковнослов’янською мовою, київським ізводом. Це звучить чудово. Це надихаюче, люди дуже люблять таку службу. В ПЦУ нас ніхто не змушував відмовитись від церковнословʼянської мови, це мова нашої церкви, це мова київської митрополії, вона є давня і освячена. Але не можна також говорити, що якась мова є святою. Ось чудово сказав священник один: чому, наприклад, на Буковині можна слухати Служби румунською мовою, а в Україні заборонено під час богослужінь молитися українською мовою? Я думаю, що і в УПЦ не існувало заборони. Я, звичайно, чув висловлювання Блаженнішого митрополита Онуфрія про те, що церковнослов’янська мова є більш церковною, більш торжественною. Я повністю з ним погоджуюся, але існують місця, як, наприклад, на Західній Україні, в яких її не розуміють, і немає цієї традиції. Навіщо ламати людей, чому люди мають, особливо молоді, приходити і не розуміти нічого, що відбувається під час богослужіння? Тому що ми з вами навіть в церковних текстах співаємо, що «словесну службу приносимо Тобі, Христе Боже». «Словесна служба» з грецької перекладається як «служба свідома», люди мають усвідомлювати про те, що їм говорить церква. Тому єднання можливо лише через прощення.
Також читайте: Ієромонах Іов (Ольшанський): «Якщо священик вас не надихає, шукайте іншого»
Отче, дякую за відповідь. Хочу трошки з іншого ракурсу подивитися те, що відбувається в душах наших сучасних людей і як цим всім йде церква в світі. Ви, безумовно, в курсі, що днями нарешті відбулася зустріч на рівні наших делегацій – УПЦ і ПЦУ, при чому ПЦУ була представлена на найвищому рівні –це зустріч, яка відбулася у Ватикані з Папою Римським. Не знаю, як ця зустріч розширила свідомість Папи Римського, але наступного дня він заявив, що гомосексуалізм не є злочином, що єпископам доведеться пройти процес переосмислення і приймати гомосексуалістів у своїх церквах. Це сказав Папа Римський, і я задумалася про таке: коли ми втратили віру? Адже що відбувається на сьогоднішній день, ми займаємося чим завгодно, крім того, щоб слідувати за Христом, те, про що ви говорили.
Тобто пряма мова Ісуса Христа, Його євангельські слова: «Царство Моє – не від світу цього». Але ж дійсно, Він ніколи не займався ні політикою, ні економікою, ні соціальними благами і ніяким налагодженням звʼязків. Він цим не займався. При цьому ми всі чітко знаємо, що слідувати ми повинні за Христом, повторювати і наслідувати Його. А ще мені згадалися слова Христа в Євангелії від Луки: «Але Син Людський коли прийде, чи знайде віру на землі». Я весь час думаю, що не Печерську лавру, не «віджаті» храми, не церковний дзвін, а віру, Він говорить про віру. Він журився, чи знайде на землі віру. Ось цю нашу з вами бесіду подивляться тисячі людей. А сьогоднішнє Євангеліє, яке ми щоденно публікуємо в нас на каналі, не більше п’ятиста. Ось тому моє запитання: «Коли ми, християни, втратили віру?» і «Чи зможемо ми її повернути?»
Дійсно, Христос своїм життям вчив речам, які не від світу цього. І істинно віруюча людина має задумуватися в першу чергу про свою душу, про свій внутрішній стан, про те, як стяжати це Царство Боже. Але, ви знаєте, спілкування з духовними наставниками, які в мене були і в Україні, і за кордоном, зокрема і на Святій Горі Афон, мені говорять, що людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від впливу цього суспільства. Тому зміни, які ми особисто, кожен християнин, може принести для цього світу – це зміни особистого життя, робота над собою особисто. Слова відомі одного нашого найулюбленішого зі святих, преподобного Серафима Саровського: «Стяжи дух мирний і навколо тебе спасуться тисячі». Ніколи ні духовні люди, ні старці – вони ніколи не лізли в чвари, вони ніколи не провокували конфліктів.
Мені було дуже боляче чути ось ці слова від очільника однієї з християнської деномінацій у світі, зокрема Папи Римського, але я деякий час прожив у місті Рим, я бачив вибори Папи Франциска. В коледжі, в якому я жив, були два семінаристи, які були направлені на навчання до Риму якраз з Буенос-Айресу, з Аргентини, там, де був керівником майбутній Папа, тоді ще кардинал Бергольо. Я з подивом дивився на ті всі події, і говорилося про те, що всі раділи, а ці два брати були дуже засмучені. Я кажу: а чому ви засмучені? А він мені каже: ви не знаєте, наскільки Господь може надати владу людині, яка до цієї влади не готова. Ми можемо з вами бачити людину дуже-дуже духовну, але яка абсолютно не має можливості і не має вміння керувати якоюсь структурою. І це може принести шкоду. Ось я думаю, що деякі висловлювання, які звучать згори, нас всіх можуть іноді ставити в тупиковий стан.
Питання, які ви зараз підняли щодо Папи Римського та його висловлювань і його позиції – це питання і догматичного, і віровчительного характеру, і морального богослов’я. Я вважаю, що ці питання мають підніматися компетентними комісіями, зокрема в православній церкві існує така можливість соборного обговорення питань. І звичайно для того, щоб священники сьогодні вміли чітко і сформульовано відповідати на запитання, мав би відбутися собор – тому що церква у нас соборноправна – який би дав оцінку викликам сучасності. І це стосується не лише гомосексуальності, це і питання евтаназії, і питання абортів, і питання війни і миру. Ми побачили сьогодні, що і це питання має обговорюватися соборно. Мене, наприклад, дивує позиція деяких церков православних, які абсолютно ніяк не висловилися щодо ситуації в Україні і питань війни в сучасному світі, насильства, агресії і подібних питань. Тому це питання соборного обговорення.
Також читайте: Ігумен Іов: Половина церков московського патріархату в Києві досі поминає Кирила
А все ж таки, чи можете ви сказати, що духовно зубожіли? Хоча «вбогі духом» нібито блаженні, але в мене таке відчуття, що ми втратили оту глибинну первісну віру. Чи відчуваєте ви так само і чи можемо ми її повернути?
Я відчуваю біль за те, що церква в окремий період своєї історії і розвитку почала дуже тісно співпрацювати з державним апаратом, з машиною політичного управління. Це було з моменту легалізації християнства за часів імператора Костянтина і має свій вплив до сьогодні. Ми побачили цей особливий вплив на церкву особливо на прикладі Російської православної церкви, тому що вона стала в полоні у державного апарату. Я колись прочитав дуже гарну книгу про полон Константинопольської церкви від візантійського імператорського двору, і думаю, що це відбувається в православній церкві і сьогодні.
Сьогодні якраз йде багато звинувачень на адресу ПЦУ, що вона начебто також стає на цей шлях. Що вона сьогодні підтримується державою. Як би не сталося так, що і вона перейде в служіння державі.
За мій короткий період перебування в лоні Православної церкви України ніякої підтримки з боку держави я особисто не відчув. Ні на місцевому рівні, ні на рівні державному. Те, що відбувається зараз в Україні – це боротьба з колаборантами, які працюють проти української державності. Президент Зеленський, за якого голосували більшість з УПЦ, а також представники ПЦУ, себе до жодної з конфесій не асоціює. І звинувачувати ПЦУ, що вона якимось чином підтримується зараз державою – це, вибачте мене, нісенітниці, які не мають жодних підстав на це. Можливо, під час президентства Петра Порошенка була якась підтримка в досягнені автокефалії для ПЦУ, то зараз я такої підтримки я абсолютно не бачу; навпаки, держава себе повністю відсторонює від церковних питань, і дивіться, скільки часу після повномасштабного вторгнення держава не займалася церквою абсолютно. Не займалася навіть питанням колабораціонізму представників церкви і не вирішувалися ці питання. При чому я читав, що існують не лише матеріали про затримання представників УПЦ, але там були і священники Римсько-католицької церкви і протестанти, які так само брали участь у підривній діяльності, направленій проти української державності і проти незалежності України. Тому мені здаються абсолютно необґрунтованими такі звинувачення.
Також читайте: Ієромонах Іов (Ольшанський): «Хлопці хочуть знати, що їхня жертва не буде даремна»
І наостанок, отче, хотіла би запитати, як нам об’єднуватись, як вірянам себе поводити, і в чому і де нам шукати отой мир?
Шлях взаємної ненависті і несприйняття – це тупиковий шлях. Мені дуже сумно читати коментарі навіть на вашому каналі, коли з ненавистю, неповагою відносяться до представників Православної церкви України, вважаючи їх якимось другосортними, розкольниками, неблагодатними і якимось злодіями в церковній огорожі. Звичайно, шлях ненависті – це не шлях до об’єднання. Ми маємо зрозуміти, що в нас єдине бажання – бажання єдності. Якщо цього бажання не буде з двох сторін – цієї єдності ніколи не відбудеться. Питання догматичні для мене особисто як для спеціаліста і магістра в області канонічного права, після 2018 року, після дарування Томосу Православній церкві України не стоять. Ця церква є абсолютно благодатною, яка визнається іншими православними церквами прямо чи опосередковано. Якщо б дії патріарха Варфоломія розцінювалися як неканонічні і протицерковні, то не лише б Російська православна церква, але й інші православні церкви перестали би спілкуватись євхаристійно з Вселенською патріархією. Цього не відбулося. Навіть під час нашої зустрічі архімандрит Кирило (Говорун) говорив про те, що існує принцип в канонічному праві: якщо ти в сопричасті з людьми, які відлучені від церкви, то ти автоматично також відлучений від церкви, підпадаєш під свою анафему, як то кажуть.
Тут питання не в канонічності, тут питання у виборі людей, які у своїй державі, і це абсолютно законно і традиційно зі сторони православ’я взагалі. Ми маємо розгалужену систему автокефальних незалежних національних церков, принцип яких був ще закладений Апостольськими правилами, зокрема 34 правилом, в якому говориться, що кожен народ має право мати свого першого єпископа і підпорядковуватися саме йому. Цей принцип був взятий потім для утворення автокефалій в різних помісних церквах. Питання канонічності тут не стоїть, тут питання стоїть ностальгії за своєю структурою, за абсолютно звуженим розумінням, що таке церква. Церква – це в першу чергу Тіло Христове і це євхаристійне спілкування.
Якщо з ПЦУ спілкуються чотири помісні церкви, а з тими церквами спілкуються й інші помісні церкви, то ми всі знаходимося у сопричасті. Питання в тому, як об’єднуватися, звичайно, примирятися. І священники зі сторони ПЦУ мають на проповідях говорити, що віряни і священство в УПЦ – це такі самі громадяни і християни православні, українці, патріоти, якими вони і є. І дійсно, таких священників дуже багато. Але і представники УПЦ мають роз’яснювати своїм прихожанам, що та пропаганда, яка відбувалася під тиском і впливом Москви, направлена проти української автокефалії, проти ПЦУ – це була пропаганда, яка жодним чином не відноситься до церковної традиції. І те, що вище керівництво хоче зберегти свою владу і при цьому здійснює тиск на своїх підлеглих, на своїх чад, які знаходяться їхній структурі, – то це абсолютно неправильно.
Нам потрібно відмовитися від цієї позиції ненависті, нам потрібно шукати діалог, створювати спільні проекти. Я дуже радію і буду брати активну участь, якщо будуть створені спільні громадські організації, якщо будуть відбуватися спільні молитви, зустрічі з представниками двох цих гілок. І я підкреслюю, що православних гілок; я не говорю зараз про єднання всіх церков в Україні, тому що та прірва, яка сьогодні існує між УПЦ і ПЦУ, – це нісенітниця, це прірва в головах, тому звичайно цю роботу місіонерську мають проводити священники, які розуміють, що Тіло Христове, Хітон Господній – неділимий, і ми маємо об’єднуватись. Але це має відбуватись через молитву. У нас завжди на літургії лунає виголос за єдність українського православ’я, щоб ми в єдності та в мирі здобули Царство Боже як єдина апостольська соборна церква.
Амінь. Дякую, отче, за таке завершення. Дай Боже нам усім. Я дякую за вашу точку зору, за вашу позицію.
Бог на поміч! І, звичайно, перемоги і єдності.
Також читайте: Який статус отримала УПЦ (МП) після змін в статуті?
Експертна група: УПЦ залишилася підпорядкованою частиною російської церкви
УПЦ – троянський кінь Московської патріархії в Європі
Хіба є заповідь: «Не матюкайся?»: Сім запитань про лайку ієромонаху зі Львова
Повязані записи
