Позбавлений батьківського піклування, Михайлик не мав майбутнього, доки не зустрів Ольгу та її сім’ю. Жінка зламала стіну байдужості та стала справжньою мамою для покиненої дитини, навчивши її довіряти й любити. Цю історію для конкурсу «Добра родина-щаслива дитина»* написали сестри Згромадження Сестер Пресвятої Євхаристії. Історія Михайлика здобула на конкурсі спеціальну відзнаку.
«Дитинство – це фундамент, від якого залежить міцність будівлі»
Життя кожної людини можна порівняти з будинком, який вона будує до останнього віддиху. Кожен день – це цеглинка. Дитинство – це фундамент, від якого залежить міцність будівлі. Щасливе дитинство громадян – одне з найголовніших завдань кожної держави, якщо вона хоче розвиватися та процвітати. Не всім дітям пощастило мати люблячих турботливих батьків, але, на щастя, в кожному суспільстві є багато людей, які готові відкрити свої домівки та серця для цих скривджених дітей.
Створення прийомних сімей для дітей, позбавлених батьківського піклування, є одним з найефективніших шляхів відновлення та зміцнення «фундаменту» їхнього життя. Про це яскраво свідчить історія одного хлопчика.
Михайлик народився кволим, недоношеним. Його мама не вживала алкоголю, не приймала наркотиків, не вела аморальний спосіб життя… Вона мала затримку психічного розвитку, тому не завжди адекватно реагувала на ситуації – і одного разу її обдурили та зґвалтували. Вона зовсім не дбала про Михайлика в своїй утробі і після його народження дуже дратувалася, коли він плачем вимагав від неї якихось зусиль, коли потрібно було ділитися з ним їжею, коштами, простором, увагою… Вона воліла цілий день гуляти в парку, ночувати у знайомих, їздити туди-сюди в електричці, аби тільки не чути його крику та докору сусідів.
Михайлик від народження часто цілими днями і ночами залишався сам-самісінький, тому з часом зрозумів, що немає сенсу плакати – однаково ніхто не підійде, нікому він не потрібний. Він все менше плакав, звик до голоду та холоду, перестав ставити будь-які вимоги, перестав сміятися і весь світ навколо став його ворогом, справжнім ворогом. Не було дитини в дворі, яку б не вдарив чи не обізвав би Михайлик, не було сусідки, до якої б він сказав привітне слово чи бодай посміхнувся, не було кішки, в яку він при зустрічі не жбурнув би камінь. В такому стані шестирічного Михайлика забрала від мами міська служба в справах дітей. Його привезли в притулок, де він радів тільки тим, що може п’ять разів на день поїсти. Ніхто з людей йому там не подобався, нікому він не довіряв, все робив наперекір і, відповідно, до нього ставилися також неприязно.
Одного разу до нього прийшла жінка, яка принесла дуже смачні цукерки та новісіньку іграшку. Це була перша нова, не поламана, іграшка в його житті. Ця жінка приходила три рази і завжди з гостинцями, тому Михайлик погодився поїхати з нею.
Подорож була тривалою. Коли Михайлик зайшов в помешкання тітки Олі (так звали жінку), то зразу ж злякався – назустріч вийшов великий мускулистий чоловік і з посмішкою простягнув йому руку. Михайлик відсахнувся – мама завжди його лякала чоловіками, називала їх покидьками і вбивцями. Через деякий час зі школи повернувся хлопчик, він був на 5-6 років старший від Михайлика. Коли він підійшов до тітки Олі, то вона не дала йому стусана, а ніжно пригорнула та поцілувала. Це роздратувало Михайлика, його взагалі все навколо дратувало та викликало страх. Він не розумів, чому ніхто не лається, чому всі сидять за одним столом, чому всі дивляться на нього привітно, чому на столі стоїть повна тарілка печива і ніхто його не хапає… Все для нього було незвичним і тривожним.
А з наступного дня взагалі почалася лавина всього нового: перший раз магазин із новим одягом, перший раз запитали що йому подобається, перший раз в житті він їв морозиво в кафе, перший раз йому не дали стусана, коли він пробурмотів « не хочу»… Йому постійно здавалося, що зараз буде щось страшне, що все це неправда, що з нього насміхаються, що все це скоро закінчиться і він знову опиниться в своїй холодній брудній квартирі.
Проходили дні за днями, а Михайлик ніяк не міг повірити, що його приймають і люблять попри всі його невміння, витівки і злість. Кожен жест в свою сторону він сприймав як загрозу. Переломним став випадок, коли через три місяці хлопчик, розбивши коліно, спонтанно пригорнувся до нової мами і відчув ніжні обійми та погладжування по голівці. Цього незвичного відчуття Михайлик не забуде до кінця свого життя. Він готовий був так стояти вічність. З цього моменту в серце хлопчика поселилися довіра і почуття безпеки. Поступово почали будуватися теплі, родинні стосунки.
В підлітковому віці мама Оля час від часу заводила розмову про біологічну маму Михайлика, вона пояснювала йому про її хворобу, про недієздатність та спонукала зустрітися з нею. Виявляється, увесь цей час Ольга опікувалася мамою Михайлика. Зустріч з мамою стала ще однією сходинкою до зцілення та прощення.
Закінчивши школу, Михайлик вступив до медінституту та став лікарем-психіатром, щоб допомагати таким, як його мама. Він став дуже хорошим лікарем. Мама Оля завжди була його найближчим другом і порадником, він довіряв їй найбільше за всіх у світі.
Одружившись, Михайло оселив свою біологічну маму недалеко від свого помешкання та опікувався нею до кінця її життя.
Невідомо як склалася б доля Михайлика, якщо б не нова його сім’я, але, однозначно, кінець не був би таким успішним. Добра родина – щаслива дитина.
* Конкурс есе «Добра родина – щаслива дитина» протягом трьох місяців проводили Служба у справах дітей Львівської міської ради та Благодійний фонд Голоси дітей за інформаційної підтримки Zaxid.Net та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Учасники писали тексти про всиновлення або сімейні форми виховання, про пошук батьків і домівки і про те, якою повинна бути любляча сім’я для дітей, які її так потребують. Метою конкурсу було привернення уваги до питань та проблем дітей-сиріт, дітей позбавлених батьківського піклування, тих дітей, які перебувають у закладах. «Духовна велич Львова» знайомить із роботами переможців конкурсу – свідченнями надзвичайних історій у звичайних людських життях.
Також читайте:
Невигадані історії. «Знала, що буде важко… проте “здати назад” — ніколи»
Невигадані історії. «Це неймовірна подорож — батьківство у будь-якому прояві»
Невигадані історії. «Візьміть дитину не заради себе. Зробіть це заради неї»
Василь Писарчук: «Багато хлопців запитує, чому Господь допускає війну»
Василь Черевко: «Правдива побожність… це дбати про вдів та сиріт»
Іван Сподар: «Для людей, які приїхали до Львова, тут чимало нового»
Повязані записи
